Коли гучний вибух вщух, на мить запала тиша.
А тоді — одразу галас.
Потвори шаленіли. Бо Демон-Лорд помер — втративши ватажка, зграя нестримно котилася до загибелі. Так завжди буває, коли вони втрачають ядро Феномену Демон-Лорда.
«Не вперше таке бачу.»
Я вже не раз прикінчував Демон-Лордів.
Але такого безглуздого фіналу ще не бачив.
«Варто б і мені замислитись.»
Я був таким самим серйозним бовдуром, як ця Богиня чи Орден Святих Лицарів.
«Гляньте лише на Дотту.»
Він показав, як треба знищувати Демон-Лорда — і зробив це так, що аж щелепа відпадає.
Аж сміх брав. Зараз цей самий Дотта валяється непритомний, закотивши очі. Бо я спершу зламав йому носа ударом, а тоді гепнув об землю.
«Зморився страшенно.»
Я всівся просто там і став глибоко дихати. А хтось дивився на мене згори вниз. Вона сяяла навіть у нічній темряві. Сипала іскрами й переможно дивилася очима, що палали.
— Мій лицарю.
Так сказала Богиня Теорітта.
Вона випнула груди й щосили всміхалася, та в голосі бриніла тривога.
— Демон-Лорда подолано. Моя велика милість… ви ж не збираєтесь висловлювати невдоволення?
— Та ніякого невдоволення.
Слів бракувало.
— Тоді, мій лицарю.
Теорітта злегка кашлянула й сіла переді мною в позу сейдза. Вирівняла спину, наче готувалася до вкрай важливого ритуалу.
— Я готова будь-якої миті.
Вона провела рукою по золотому волоссю.
— Чи не час уже мене похвалити?
— Ага. Добре.
— Швидше. Не треба вагань. Ну ж бо, швидше. Я вже приготувалася.
— Та зрозумів я…
Я смертельно втомився, тому повільно простягнув руку. Винагорода для Богині має бути лише одна. Усе це якось криво, мені аж соромно. Та якщо їм це потрібно — хто я такий, щоб сперечатися? Тож я зціпив зуби й зробив, що треба.
— Ти молодець.
І погладив Теорітту по золотому волоссю.
Від цього розліталися іскри, пальці кололо болем. Але то дрібниця. Можна й потерпіти. Порівняно з тим, що Теорітта зробила для нас сьогодні — і що ми з нею вчинили — взагалі не варте уваги.
— Хе-хе.
Теорітта задоволено хмикнула, поки я гладив її по голові.
— Гладьте сильніше. І про похвалу не забувайте.
— Добре, що ти вціліла.
— Якась у вас дивна похвала.
Вона здивовано глянула на мене.
— Хвалити за те, що просто жива?
— Більше і не треба. Хоч бовдури й кажуть казна-що.
Теорітта подивилася на мене так, наче не вірила власним вухам. Може, й так. Богині — вони такі.
— Хіба таку Богиню пробачать?
— Що значить «пробачать»?..
Вона виглядала стривоженою. Або ж збентеженою. Що це з нею? Чому в неї таке обличчя?
— Та я не знаю. Хіба це іншим вирішувати?
— Ось як.
Вона ледь помітно схилила голову.
— Таке… я…
Здалося, вона спохмурніла. Згадала про щось? Але про що? Я не встиг спитати. Коли вона знову підняла голову, тінь на її обличчі вже зникла.
— Тоді… тоді, Зайро — якщо ваша правда! Виходить, я, що не просто вижила, а ще й здолала Демон-Лорда — неймовірно велика!
Теорітта всміхнулася — не як Богиня, а як дитина.
— Дозволяю хвалити мене ще більше.
— Ти нас врятувала. Велична Богиня. Мені аж боязко торкатися твоєї голови.
Нічого не вдієш — я став гладити її сильніше.
— Ти, мабуть, станеш рятівницею людства.
— Ще.
Губи Теорітти затремтіли. Вона явно не заспокоїться, поки не почує більше.
— …Найкраща з Богинь. Від твоєї величі аж в очах темніє.
— Це ще не все.
— Ще не все?.. Теорітта — неймовірна. Дивовижна. Такої священної істоти в усьому світі—
— Зайро Форбарц.
Теорітта ще не наситилася похвалою, але мені довелося прибрати руку.
Мене покликали. Насправді я й раніше чув тупіт копит. Просто не зважав.
— Це ти зробив?
Білі обладунки Ордену Святих Лицарів. Суворі обличчя. Ківія та ще кілька лицарів дивилися на нас з коней.
— Я.
Я підтвердив.
— Я прикінчив для вас Демон-Лорда.
— І тепер чекаєш, що ми це визнаємо?
Її голос був сповнений огиди. Якби вона могла, то, мабуть, забила б мене на місці. І це не було б чимось неможливим.
Якщо зараз убити такого злочинця, як Герой, то буде все одно що зламати якусь казенну річ. І Героїв, і речі можна полагодити й використовувати далі. У командира Ордену Святих Лицарів є на це повноваження.
«До того ж, вона має право лютувати.»
За ідеєю, саме вона — Ківія — мала б укласти контракт із Богинею. Контракт між Богинею та лицарем завжди один на одного.
Розірвати його можна лише двома способами.
Або Богиня з лицарем обопільно оголошують про розрив. Або ж Богиня помирає. Одне з двох.
— Ти вкрав у нас Богиню, забрав навіть Печать Випаленої Землі й самовільно пішов на Демон-Лорда.
— Нічого.
Я відповів миттєво. Більше мені й сказати було нічого.
— Е-е…
Теорітта поважно заговорила.
— Мені вже деякий час цікаво: що це означає — «вкрав» мене?
— Богине Теорітто. Ви… за планом… мали перебувати під захистом нашого Тринадцятого корпусу Святих Лицарів.
Ківія сказала це з болем.
Здавалося, вона ось-ось розплачеться. Слова давалися їй важко. Чи, може, вона брехала? Але навіщо? І взагалі, чому вони тримали Теорітту — свій найсильніший козир — сплячою? Те, що вони збиралися битися тут до останнього, теж виглядало дивно. У цих хлопців повно дивацтв.
— А цей засуджений Герой викрав вас і самовільно уклав контракт! Зайро Форбарц! Оцей от негідник!
— Ось як.
Теорітта відповіла спокійно. Можливо, це теж була гра на публіку, але вона трималася напрочуд врівноважено.
— Значить, така наша доля.
Теорітта навіть усміхнулася.
Чому? Я не розумів. Хіба вона не мала б розгубитися? Радше я сам був збитий з пантелику. Ківія теж здивувалася — вона аж рота роззявила.
— Я вірю в Зайро Форбарца як у свого лицаря. Саме він — той, хто винищить усіх Демон-Лордів. Лицар, гідний моєї милості.
Здається, я мимоволі скривився. Я не та людина, яка заслуговує на таку довіру. Це факт.
Бо…
— Проте, Богине.
Ківія дивилася на мене крижаним поглядом.
— Ви не знаєте, у чому його звинувачують.
— У чому ж?
— У вбивстві Богині.
Ківія виплюнула це, наче прокляття.
— Колись він був Святим Лицарем, але власноруч убив Богиню, з якою мав контракт.
Це була правда.
Тому я нічого не сказав. Я все чітко пам’ятав. Як ніж пробив серце Богині. Як згасло полум'я в її очах. Іскри, що обпікали мені руки. Усе.
Я цього не забуду.
Це все, що сталося тоді в Квундзійському лісі.
Одразу після того наш загін засуджених Героїв отримав наступне завдання. Чергова паскудна робота — спроба бодай якось спокутувати наші з Доттою витівки.
Нас і надалі залишили підтримувати Тринадцятий корпус Святих Лицарів.
Підтримка під час проникнення в підземну споруду, охоплену Феноменом Демон-Лорда. Простіше кажучи — роль гарматного м'яса для зачистки підземелля.
Мушу також додати, що Дотта Рузурас через нещасний випадок з невідомих причин отримав переломи майже всіх кісток у тілі й був відправлений до ремонтної майстерні.