Жінку-командира, здається, звали Ківією. Вона не називала себе — так її кликали підлеглі. Мабуть, родове прізвище, але я такого не чув. На слух — щось із колишнього Північного королівства. Можливо, вона й не була аристократкою від народження.
Хай там як, зараз потрібно було негайно рятувати ситуацію. Судячи з масштабів бою, які я бачив здалеку, від двотисячного Ордену Святих Лицарів залишилася заледве тисяча.
— Відступайте. Тут вам не втриматися.
Таким було моє перше й головне твердження.
— Отой окремий загін, що ви послали, майже знищений. Вижилим я допоміг утекти, але скоро сюди сунеться решта ворогів. Зараз єдиний вихід — прориватися на схід.
За таку інформацію варто було б і подякувати, але Ківія лише скривилася. Вона дивилася на мене з такою огидою, наче побачила брудну комаху. Я вів далі, не зважаючи на це.
— Скоро з'являться великі потвори. Тролі або барґести.
Це я їх так називав, просто для зручності класифікації.
Потвори на базі ссавців: якщо двоногі — тролі, якщо чотириногі — барґести. Обидва види мають величезні туші й товсту шкіру, вкриту роговою бронею. Глибина річки в цих місцях їм не завада — вони спокійно перейдуть її вбрід. Вони просто повільні, тому ще не дісталися передової.
А отже, немає особливого сенсу бити їх під час переправи. Краще відтягнути лінію оборони назад і зосередити вогонь на тих, хто вже перейшов річку. Навпаки — треба притиснути їх до води. Використати річку, щоб розділити їхні сили й змусити битися спиною до води.
Чому таке «розділення» спрацює? Бо тут є я.
— Виманіть їх на цей бік і протримайтеся ще трохи. Тоді можна буде вдарити по самому ядру Феномену Демон-Лорда. Воно теж висунулося на передову.
Я сказав це впевнено, не лишаючи місця для сумнівів.
Звідки я знав? Зі швидкості потвор, що розгромили окремий загін Святих Лицарів. Направляти таку орду з такою швидкістю в обхід може тільки сам Демон-Лорд особисто. А якщо так, то він мав просунутися досить близько.
— З Демон-Лордом я розберуся сам.
Тобто пересунуся повітрям і вб'ю його.
Зараз єдиний спосіб розвалити все збіговисько потвор. А до того часу Орден Святих Лицарів має вести виснажливий бій. Мені було потрібно, щоб вони виманили на себе якомога більше потвор із оточення Демон-Лорда.
— А ви підтримайте мене вогнем, коли я буду стрибати в саме пекло.
Я просив цілком серйозно. Але...
— Чому ти розмовляєш зі мною, наче командир?
Вона сприйняла мою пропозицію з крайнім роздратуванням. Чути було навіть по голосу Ківії, можна було й на обличчя не дивитися.
— Наш план незмінний. Ми зупинимо їх на переправі.
Ківія відрізала.
— Стоятимемо на смерть. Східний берег цієї річки — землі Альянсу Північної Аристократії. Це все ще земля людей. Ми не дозволимо їм топтати її.
— Ти дурна?
Я не зміг стриматися, голос мимоволі став гучнішим.
— Хіба наказ про відступ не надходив? Нам сказали підтримати ваш відхід!
— Посланець із Ґартуїла повідомив, що остаточне рішення залишається за командиром на місці.
Ґартуїлом колись називали відомство, що завідувало військовими справами Об'єднаного Королівства. Тепер це Фортеця Ґартуїл. Фактично — генеральний штаб.
— Тож ми не пошкодуємо життів заради честі. Ми вже готові до смерті.
— Ну і тупість.
Більше нічого на думку не спадало.
Явно суперечило наказам, які отримали ми. Мабуть, справа в політиці. Фортеця Ґартуїл — і все військове керівництво — тримається на грошах кількох аристократичних родів. Наприклад, того ж Альянсу Північної Аристократії. Можливо, через їхні інтриги й з'явилися такі божевільні вказівки.
Або ж їм просто начхати на наш загін засуджених Героїв, от і видали наказ абияк. Таке теж цілком імовірно.
— Та плював я на вашу честь. Якби ви захищали поселення з людьми — це одне, але тут навіть не колонізована територія. Що буде з твоїми підлеглими й з нами, якщо ми вв'яжемося в це?
— …Честь — це найважливіше. Нас змусили ганебно тікати з півночі, тепер нам наказують відступати і тут… більше… я цього не витримаю. Хай це місце стане нашою могилою. Ми битимемося до кінця…!
Щось тут було не так.
Чому Ківія так вперлася? Здавалося, її щось гризе, і вона намагається спокутувати якусь провину, кидаючись у безнадійний бій. В інших солдатів були такі самі пригнічені, трагічні обличчя. Чому?
— Мої люди згодні з моїм рішенням. А що станеться з вами, Героями — мені байдуже.
Ківія процідила це крізь зуби з явною огидою.
— Злочинці, які не варті навіть смерті! І взагалі, що це за Богиня з тобою?
Ківія наставила вістря списа на мене і на Теорітту за моєю спиною.
— Чому вона прокинулася і чому ти уклав із нею контракт?! Уже саме по собі підозріло! Я нічого не розумію. Справді не розумію! Ми думали — головне, щоб Богиня була в безпеці! Навіть якби ми всі загинули, ми мали за будь-яку ціну вивезти її з цього поля бою!
— Тут мені й заперечити нічого, чорт забирай! Хтось її вкрав!
— В-вкра…
Ківія кліпнула очима.
— Вкрав? Як ви пройшли повз нашу охорону? Ні, головне — навіщо? Навіщо ви це зробили? Ви що, вороги людства? Про що ви думали?
— Та замовкни вже, я й сам би хотів знати!
Я почав закипати. Чому я маю вислуховувати ці допити? Зараз зовсім не до того.
— Якщо від моїх вибачень буде хоч якась користь — я вибачусь! Але—
Звісно, у цьому повністю наша — Доттова — вина. Проте зараз точно не час з'ясовувати стосунки.
— Досить. Якщо маєш план кращий за мій — я згоден, аби тільки не стояти тут на смерть!
— Що ти собі дозволяєш? Чому ми маємо слухати наказів якогось Героя?!
— Замовкніть, незначна чернь.
Раптом втрутилася Теорітта.
Голос її пролунав гостро, наче холодна сталь.
— Це…
Ківія розгубилася так, що на неї було жаль дивитися.
— Це… ви до мене?
— Так. До кого ж іще? І запам’ятайте: моєму лицарю заперечувати не смійте.
Теорітта була мініатюрною, але від неї виходила така владна аура, що Ківія аж знітилася. Можливо, справа була в її золотому волоссі, з якого сипалися іскри.
— Негайно зберіть війська й готуйтеся зустріти Демон-Лорда. Час не можна марнувати.
— …Ні, чекайте, Богине. Це якась помилка! Те, що цей чоловік став вашим лицарем — чистий нещасний випадок! Насправді—
— Для Богині не існує нещасних випадків. Я визнала його своїм лицарем. Така доля.
Вона відрізала ці слова, не лишаючи місця для суперечок.
Схоже, Теорітта вміла розмовляти саме так, як личить Богині. Чи, може, це і був її справжній характер?
— Ви занадто добрі до них, мій лицарю Зайро.
Теорітта з гордим виглядом озирнулася на мене.
— Хочете, я покажу їм свою велич? Щоб знали, чиїм лицарем слід дорожити!
Вона пирхнула. Було видно, що вона тільки цього й чекає. Простір за її спиною, здавалося, викривився. Вона справді збиралася застосувати силу.
— Тоді ви точно похвалите мене й віддасте мені шану. …Правда ж?
— Ч-чекай. Що? Яке ім’я… Зайро?
Ківія зачепилася за моє ім’я.
Це було кепсько. Моє ім'я в Королівстві досить відоме. Особливо серед тих, хто служить в Ордені Святих Лицарів — вони точно про мене чули.
— Ти той самий… Зайро Форбарц?! Найгірший серед усіх Героїв! Про що ви думали?! Цей Богиневбивця, великий злочинець—
Слова Ківії заглушив страшенний гуркіт. Звук був такий, наче хтось із силою розриває метал. Він лунав з-за нічної темряви. З того берега.
— Запізно.
Я цокнув язиком. Ми згаяли забагато часу на порожні балачки. З глибини лісу на тому березі воно нарешті з'явилося.
Першими в атаку кинулися великі потвори.
Чотириногі вовки завбільшки зі слона — це барґести. Двоногі чорні тіні — тролі, схожі на мавп із неприродно великими руками. Стрибаючи на своїх кудлатих тілах, вони кинулися в річку, прямуючи до нас.
А за ними сунула істота завбільшки з будинок, схожа на велетенського таргана.
Комаха повільно повзла, незграбно перебираючи численними лапами. Вона видавала пронизливе скреготіння, схоже на звук металу по металу. Коли цей звук змінював тональність, частина потвор починала розходитися в боки. Схоже, цим писком вона віддавала накази своєму війську.
Усе було точно так, як у донесеннях. Оця ідіотськи величезна комаха і є джерелом Феномену Демон-Лорда. Зазвичай таких називають просто Демон-Лордами.
№47, «Орд-Ґоґі».
Вони стають каталізаторами Феномену Демон-Лорда, «забруднюючи» все навколо під час руху. Екосистема викривлюється, іноді це зачіпає навіть людей. Без захисту Святих Печатей з ними неможливо навіть зіткнутися. І кожен такий екземпляр має особливу силу.
У випадку з цим «Орд-Ґоґі»—
— Припинити вогонь! Не цілитися в Демон-Лорда!
Ківія наказала дати сигнал прапорами, але було вже пізно.
Кілька громових жезлів і гармат уже виплюнули вогонь. Досить влучно. В цьому і була проблема. «Орд-Ґоґі» здійняв кілька лап, зустрічаючи постріли.
Блискавки й снаряди відскочили від його лап і полетіли назад.
Цей «подарунок» обрушився на загін, що атакував потвор на переправі. Огорожа на березі спалахнула, людей розметало вибухами.
На «Орд-Ґоґі» не було жодної подряпини.
Не знаю, як це працює, але він відбиває атаки Святих Печатей. Принаймні, далекобійна зброя Святих Лицарів виявилася абсолютно марною. Більше того, він так майстерно контратакує, що нормальний бій стає неможливим.
Оскільки відбиття було надто точним і агресивним, існувало припущення, що він використовує якесь силове поле, яке приймає енергію Святої Печаті й розвертає її назад.
У такому разі залишалося тільки спробувати вдарити по ньому чимось масивним, але мало яка зброя дозволяла підібратися до цієї туші й завдати дієвого удару. Тут були потрібні справжні тарани або катапульти.
Таке застаріле спорядження, як я чув, якраз готували в Першій столиці.
Простіше кажучи, цей Демон-Лорд «Орд-Ґоґі» — це жива неприступна фортеця. Не дивно, що Орден Святих Лицарів зазнав таких втрат і змушений був відступити аж сюди.
— Невже це кінець…!
Ківія з болем скривилася.
— Спробуємо Печать Випаленої Землі, поки він на тому березі! Інженерному загону — готуватись!
— Не зважуйся. Це не та штука, яку використовують навмання. Якщо не спрацює — нам усім кінець.
Печать Випаленої Землі — це Свята Печать, призначена для того, щоб стерти з лиця землі все навколо. Її використовують лише тоді, коли готові пожертвувати і землею, і тими кількома людьми, що її активують. Її треба застосовувати тільки там, де вона точно подіє. Спочатку треба якось пробити той панцир, що відбиває атаки Печатей.
Я розумів наміри Ківії. Її стратегічна мета — не пустити ворога на цей берег ні на крок — і вона готова була на все, аби довести свою вірність присязі.
Але я не збирався помирати за її ідеали. Мене це вже відверто дратувало. У цьому світі забагато тих, хто готовий викинути своє життя заради чогось ефемерного.
— Ківіє, хай твій загін мене прикриє. Бийте по дрібноті, відволікайте Демон-Лорда. Негайно.
— Що-о?!
Схоже, мої слова довели Ківію до того стану, коли гнів переходить у шок. Вона скрикнула високим голосом і витріщилася на мене.
— Чому це ти мені наказуєш? Якийсь засуджений Герой сміє—
— Бо я хочу вижити, от чому.
Я сказав це твердо й торкнувся плеча Теорітти.
— Я не збираюся помирати, і дивитися, як помираєте ви, мені теж не в радість. Навіть не думайте жертвувати життями.
Сказав не тільки Ківії, а й Теорітті.
— Я піду і вб'ю Демон-Лорда. Якщо все вийде і я повернуся живим — тоді…
Я вирішив дати обіцянку.
— Тоді вислухаю будь-які ваші докори, прийму будь-яку кару і хвалитиму вас скільки завгодно.
Ківія зиркнула на мене поглядом, у якому читалося майже бажання вбити, а Теорітта подивилася з подивом — наче на якусь дивовижну істоту. «Яка незручна ситуація», — подумав я.
Тому, не чекаючи відповіді, я підхопив Теорітту на руки й стрибнув. Тільки й кинув:
— Пішли.
На тому березі ворушилася темрява. Я стрибнув просто в її середину.
Сам розумію: я роблю щось нелогічне.
Просто я страшенно розлютився. Мабуть, то мій власний, егоїстичний гнів. Усі вони верзуть казна-що про честь та інші дурниці.
«А чи не йолопи ви всі?»
Я вилаявся про себе.
Я покажу їм, наскільки це все безглуздо. Я їх приголомшу. А що може приголомшити сильніше, ніж те, що якийсь незрозумілий тип на кшталт мене завалить Демон-Лорда?
«Я зможу.»
Я перелітаю через річку.
У небі холодно — вітер здається сильнішим. Піді мною — зграї потвор. Далі — Святі Лицарі. Можна сказати, що вся земля навколо — ворожа. Союзник лише один. Маленька Богиня Теорітта на моїх руках. Що ж, непогано.
— Тримайся. Не впади.
— Хвилюватися за мене — зайве. Це ще й нахабство. Я — та, хто має хвилюватися за вас, людей.
Богиня Теорітта, як завжди, тримається сміливо. Вона міцно вчепилася мені в шию.
— Отже, Зайро, час мені виконати свою роль?
— Ні. Ще ні.
Я відрізав одразу.
Покладатися на Теорітту забагато не можна. У Богинь є межа можливостей. Існує ліміт на те, кого вона здатна призвати. Перевищиш його — і Богиня вийде з ладу, наче обірвалася нитка.
У найгіршому випадку — помре і вже не повернеться.
— Зайро, не смійте мене недооцінювати. Це дрібниця, я здатна на набагато—
Теорітта так каже, але вірити їй не можна.
Богині мають звичку вдавати з себе могутніх. Так, наче без людської підтримки їм одразу кінець — ні за що не покажуть слабкість.
«Все-таки вона мені не подобається.»
Я знав, як визначити втому Богині.
Блиск очей. Іскри у волоссі. Чим вони сильніші, тим більше вона виснажена. Зараз, поки я тримав її, іскри у волоссі не вщухали. Може, тому, що вона щойно прокинулася. А може, це вже межа її витривалості. Не розібрати.
— Тактику залиш лицарю, на те ти й Богиня.
Я сказав це суворо. Само собою так вийшло.
— Прибережи сили для вирішального моменту. З дрібнотою я сам розберуся.
Я говорив так, наче це нічого не варто. Так, це буде легко.
Піді мною кишіли потвори — були серед них і ті, що літали, деякі вже мене помітили. Їх забагато. Звичайна людина не перемогла б. Звичайна. А мені — раз плюнути. Буду думати саме так.
«Основи маневреного бою. Перше — забезпечити місце для приземлення.»
Я витягнув ніж із пояса й пригледів собі місце.
Кілька потвор завили, попереджаючи інших про небезпеку. Це барґести. Величезні вовки завбільшки зі слона. Тільки хутро в них значно густіше, ніж у лісових вовків, а місцями воно зроговіло й перетворилося на шипи.
«Якраз те, що треба.»
Однією з умовних цілей для серії ударних Печатей моделі Берку були саме такі великі наземні об'єкти. Знищити їх одним ударом, не даючи шансу на контратаку. Це потребує сили й точності. Тому я міцно стиснув ніж, дав Святій Печаті повністю його просотати й метнув, вивільняючи силу.
Підрив із затримкою.
Лезо встромилося в одного з барґестів, і пролунав вибух, що засліпив спалахом. Шматки м'яса розлетілися навсібіч, а ударна хвиля зачепила й сусідніх потвор.
— Досить ефектно. Тепер моя черга, Зайро—
— Ще ні.
«Маневрений бій, друге правило…»
Я згадував стиль бою, що в'ївся мені в плоть і кров.
«Не зупинятися. Заходити в мертві зони.»
А якщо стрибати майже по землі, можна проскочити під ногами у тролів і барґестів. На ходу я всаджував у них ножі. Вибух ставався швидше, ніж ці туші встигали повернути голови.
Плоть розривало на шматки.
— Зайро. Тепер точно час для моєї ролі?
— Ще ні.
Я знову стрибнув високо. Метнув ніж — розметав дрібних потвор, що збігалися звідусіль, відштовхнувся від дерева й знову пролетів над їхніми головами.
«Ще ні. Не зупиняйся… зупинишся — оточать. Зберися.»
Вибух. Спалах, стрибок.
Відстань до Демон-Лорда швидко скорочувалася. Позаду залишалася просіка, вистелена вивернутою землею, багнюкою та трупами потвор. Феномен Демон-Лорда «Орд-Ґоґі» зблизька здавався ще більшим. Якась незбагненна сила утримувала цю неприродно величезну тушу.
Він подивився на мене своїми потворно великими складними очима.
— Оце і є Демон-Лорд.
Я відчув напруження Теорітти. Відчув, як заціпеніло її тіло.
А Теорітта відчула, що я це помітив.
— Я зовсім не боюся! — скоромовкою випалила вона, наче розгнівавшись.
— Знищити Демон-Лорда — це найвище призначення Богині. Я просто схвильована. Тож саме зараз час мені—
— Ще ні. Ще трохи.
— Ще? Скільки можна мене змушувати чекати?
— Ще трішки. Просто вір мені.
Помітивши, що я наближаюся, «Орд-Ґоґі» випростав кілька своїх незліченних лап. Він збирався прихлопнути мене, як набридливу муху.
Я знав, що він так зробить. Я вже почав маневр ухилення.
«Якщо один раз, то, мабуть… вийде.»
Відштовхнувся від дерева, стрибок.
Ухилився від удару передньої лапи, схожої на косу. Я пролетів над головою «Орд-Ґоґі» і метнув один із останніх ножів.
Цілився в основу лапи — у стик панцира. Майстерний прийом кидка в повітрі. Майже цирковий номер, наче в голку влучити, але саме тому я й був командиром Ордену Святих Лицарів.
— Ну що?! — мимоволі вигукнув я.
Лезо мого ножа точно встромилося в щілину панцира «Орд-Ґоґі».
Спалах, гуркіт. Результат був. Вибух Святої Печаті завдав стику панцира вирішальної шкоди. Від сили власного замаху лапа відірвалася й полетіла геть, бризкаючи рідиною.
За мить ліс здригнувся від крику «Орд-Ґоґі», що нагадував скрегіт металу.
— Подумаєш, одну ногу відірвало, а крику скільки.
Цим я довів: міцний у нього тільки панцир. Якщо цілити в щілини — його можна нищити. Проте за цей доказ довелося заплатити.
Почувши крик «Орд-Ґоґі», потвори ворухнулися.
Вони явно націлилися схопити мене. Збиралися перехопити в момент приземлення. Фуа стрибали на своїх жаб'ячих лапах. Кепсько — ножі закінчувалися, а «Орд-Ґоґі» тепер буде обережнішим. Вдруге такий трюк не пройде.
Зазвичай у такий момент треба відступати.
Але я знав: якщо діяти за правилами — не перемогти. А в мене є Богиня. Час для незвичайних ходів.
— Зайро, нас оточують. Чи не час мені втрутитися? Вже можна?
— Так…
На приземленні я встромив ніж в одного з фуа, що намагався мене схопити. Лезо занурилося в плоть, і потвору розірвало.
— Давай, Теорітто!
Я знову заскочив на дерево й вказав на Демон-Лорда. І на потвор, що з явною люттю сунули на нас.
— Проклади мені шлях до Демон-Лорда. Зроби це красиво.
— …Звісно!
Вона пирхнула, і очі її спалахнули.
— Дивіться ж і не моргайте!
З порожнечі з'явилася сила-силенна мечів.
Цього разу кожен був величезним. Такі дворучні мечі використовують хіба що в ритуалах, вони здавалися зовсім непрактичними. Але їхні масивні леза могли пробити і барґеста, і троля. Сріблясті клинки посипалися зоряним дощем. Вони пронизували потвор наскрізь, прокладаючи дорогу до Демон-Лорда.
— Ще раз.
Я миттєво стрибнув. Міцно притис Теорітту до себе й передав їй образ.
— …Потрібен особливий меч. Зможеш?
— Яке нахабство.
Від Теорітти так і сипалися іскри — мені аж пекло крізь одяг.
— Я ж Богиня, мій лицарю. Просто щиро моліться.
Відстань до Демон-Лорда скоротилася за лічені секунди.
Він швидко перебирав лапами. Тепер він точно націлився на мене своїми складними очима. Кілька лап змахнули в повітрі, намагаючись мене перехопити.
«Знову ж таки, якщо тільки один раз…»
Першого разу я показав йому трюк із ножем. Він зрозумів, у чому загроза. Він бачив, що в мене є сила, але вона не смертельна, і він, мабуть, вірив, що зможе мене зупинити.
І справді, якби я був один — так би й сталося.
— Прошу.
Тільки сказала — і у повітрі знову з'явився меч.
Він був значно довшим за попередні — швидше скидався на списа. Мабуть, мечем це вже й не назвеш. Я вхопив його — від удару ледь плече не вилетіло — і наповнив силою Святої Печаті.
А тоді щосили штовхнув його ногою.
Ударив з усієї дурі.
Льотна Печать Сакара додала мечу шаленого прискорення, і він полетів. Удар такої маси й швидкості, що він не поступався снаряду облогової балісти.
У столиці готують тарани й катапульти. Військові явно знають, що така примітивна зброя діє на «Орд-Ґоґі». Ті, хто сидить у Фортеці Ґартуїл, хоч і мають звичку грати в політику, зовсім не дурні. Особливо коли на кону їхні власні життя.
А отже, цей удар має спрацювати. Якщо ні — ми безсилі.
Результат не забарився.
Мій меч-спис зніс кілька лап «Орд-Ґоґі». Лезо вгризлося в них, ламаючи й відтинаючи. А потім встромилося просто в тулуб. Нищівна сила. Я відчув, як тріснув панцир.
І тієї ж миті спалахнуло світло.
Повітря здригнулося від громового удару. Усередині Демон-Лорда спрацювала Печать «Заттеффінде». Вона підірвала пробитий панцир зсередини: плоть розлетілася, і на всі боки бризнула густа, липка рідина.
Я подивився на результат руйнування, яке ми з Теоріттою вчинили.
«Непогано.»
Так мені здалося. На тулубі «Орд-Ґоґі» зяяла величезна вирвана рана. З неї без зупину витікала рідина.
— Добре, Теорітто. Тепер—
Я не встиг договорити.
Саме в ту мить.
Пролунав огидний вологий звук.
З боку «Орд-Ґоґі». Понівечений тулуб засмикався. З нього почало щось рости. Воно витягувалося з неймовірною швидкістю — нова лапа? Чи щупальце, як у медузи?
Дві чи три.
Мені було байдуже. У голові промайнула лише одна думка.
— Нечесно.
Я діяв майже інстинктивно. Притис Теорітту до себе й розвернувся спиною до «Орд-Ґоґі». Цілковито безглуздо.
Я сам зробив те, що забороняв Теорітті. Викинув життя на вітер.
А далі — удар.
На щастя, то було велике дерево. Не троль і не барґест.
Але я відчув: мабуть, кінець.
Тільки що я не зміг добити Демон-Лорда. Другий раз такий трюк не пройде, а він, хоч і стікає рідиною, вже потроху затягує рану.
— Зайро! — крикнула Теорітта.
А тіло ж як болить. Я бачив нічне небо.
А ще — Демон-Лорда, що волав від болю. Так тобі й треба. Його накази на мить припинилися, і потвори, наче пташенята без матері, в паніці розбігалися хто куди. Дехто навіть почав гризтися між собою.
— …Мій лицарю! Подивіться на мене!
Мене покликали на ім'я. Теорітта — її очі сяяли так яскраво. Колір вогню?
І ще дещо.
«…Що це, в біса, таке?»
Я сподівався, що це галюцинація. Настільки дивно виглядало й безглуздо, що й дивитися не хотілося.
— …Е-е… Зайро?
Хтось занепокоєно зазирав мені в обличчя.
Найгірший у світі паскудний злодюжка — Дотта Рузурас. І треба ж було мені побачити його брудну пику саме тут.
— Ти що тут робиш, у такому місці?
Тільки не від тебе мені це чути.
До того ж він тягнув на спині бочку таку велику, що туди б дитина влізла. Я побачив на ній напис і отетерів: «Варкурська компанія», «Обережно», «Озброєння Лісліц №7»…
І «Печать Випаленої Землі».
— Дотто.
Я мимоволі засміявся. Зі сміхом спробував підвестися. Все тіло нило, але зараз не до того. Я вхопив Дотту за грудки, щоб не втік.
— Знову вкрав?
— Та ні, це інше. Я заліз туди, а вона якраз перед очима стояла—
— Молодець. Так і бути, вбивати тебе пізніше не буду.
Про те, що було далі, й розповідати особливо нічого. Печать Випаленої Землі — по суті, набір дерев'яних плашок із вирізьбленими на них Святими Печатями. Сама бочка і є зброєю, зібраною з цих плашок.
Дотта — рідкісний ідіот, якщо вкрав таку штуку й тягав її просто так. Треба було витягнути кілька плашок-запобіжників, щоб активувати її. Кількістю витягнутих плашок можна регулювати потужність і радіус вибуху. На щастя, це була та сама модель, яку я знав.
Для пораненого Демон-Лорда з пробитим панциром вистачило б і мінімального вибуху. Не було потреби перетворювати все навколо на пустелю.
Я щосили штовхнув бочку ногою й водночас стрибнув геть. Заодно підхопив і Дотту — так би мовити, в подарунок. А коли приземлився — звісно ж, збив його з ніг.
Земля здригнулася, і ми зовсім близько почули вибух, що спалахнув у лісі.
Ось так ми знищили Демон-Лорда «Орд-Ґоґі» й підтримали відступ Святих Лицарів.
— Звісно, головні проблеми почалися вже після цього.