Зайро Форбарц.
Командир П'ятого загону Ордену Святих Лицарів Об'єднаного Королівства.
Хтось зачитав мій титул саме так.
Голос був крижаний — аж гнітив. Довжелезну передмову, що тяглася далі мов заклинання, я слухав хіба одним вухом. Інакше — зараз же когось забив би на смерть.
— Отже, підсудний Зайро Форбарц.
Хтось знов назвав моє ім'я.
Це Сповідник. Він у Королівському суді — голова засідання і найвища посадова особа. Посада, яку за звичаєм обіймає представник правлячих родів Об'єднаного Королівства. З якого саме з п'яти домів обрали цього — не знаю, але вочевидь з доволі шляхетного.
Бо це перший в історії суд над Богиневбивцею.
— Зайро Форбарц. Ти очолив свій загін і за ніч до інциденту наблизився до Феномену Демон-Лорда №11.
Обличчя Сповідника мені не видно. Між мною, ним та членами слідчої комісії...
...напнуто тонку завісу.
Така вже судова система Об'єднаного Королівства.
Сама держава виникла колись шляхом злиття приблизно п'яти країн. Кажуть, тоді й запозичили потроху від кожного устрою, поки не прийшли до такої от форми.
— Потім, перед світанком. Ти вступив у бій разом із Богинею Сенельвою. У цьому донесенні все правильно?
Питання пролунало як вирок, безапеляційно.
Я тоді був увесь закутий у ланцюги, зв'язаний наче звір, але намордник з мене зняли. Тому я думав: останній шанс розповісти про те, що сталося. Круглий ідіот.
— У донесенні все правильно, — чесно відповів я.
— Я бився з Феноменом Демон-Лорда №11. Було важко — підкріплення, яке мали прислати, так і не з'явилося.
— Підсудний має відповідати тільки на запитання.
Сповідник обірвав мене. Його голос звучав роздратовано.
— Продовжимо перевірку фактів. Підсудний, який супроводжував підлеглих лицарів та Богиню, вступив у бій за власним рішенням, чим спричинив катастрофічні втрати. У цьому донесенні...
— Помилка.
Я сказав чітко.
— Це не було моїм рішенням. Був наказ.
— Фортеця Ґартуїл не віддавала наказів. Таких записів немає.
— Це брехня.
Я міг стверджувати це напевно.
Гінець, що прилетів на швидкому коні, мав при собі офіційний документ. То був наказ зі штабу Ґартуїла, завірений відповідною Святою Печаттю.
— Йшлося про те, що союзний загін потрапив в оточення і потребує порятунку. Тому ми й поспішили. Згідно з наказом, 7110-й піхотний загін у районі Ютоб...
— Такого підрозділу не існує, — процідив Сповідник. Голос звучав загрозливо, наче він намагався мене розчавити.
— Ти діяв на власний розсуд, прагнув слави й примусив підлеглих і Богиню до нерозсудливого бою.
— Ні. Я...
— І раніше твій загін вирізнявся свавіллям. До мене доходили чутки, що заради теперішнього звання ти не гребував порушувати закон.
Тільки тоді я нарешті зрозумів, чим саме був незадоволений Сповідник. Його дратував сам факт мого існування?
— Це війна. Іноді на місці треба приймати рішення, і я мав на це повноваження.
— Повноваження, надані королівською родиною. Ти їх хибно витлумачив. І що найгірше — ти зрештою...
Сповідник на мить замовк, ніби сама згадка про це була йому огидною.
— ...убив Богиню Сенельву. Це теж правда?
— Правда.
Варто було мені відповісти, як залою пройшов гул.
Там, за завісою. Я чув, як члени слідчої комісії почали перешіптуватися між собою.
— Але в мене не було вибору. Підрозділу, який нам наказали врятувати, не існувало, а підкріплення так і не прийшло. Ми опинилися в ізоляції...
— Воно й не могло прийти. Такого наказу ніколи не було, це все твоє свавілля.
— Ні!
Я крикнув, і в комісії зашуміли ще дужче.
— Сенельва... Богиня була на межі. Вона вичерпала всі сили. Їй довелося битися на смерть тільки заради того, щоб ми її похвалили.
— Твоя провина. Ти втягнув її в бій заради власної вигоди.
— Сенельва вірила, що врятований загін буде їй безмежно вдячний.
Я вже ігнорував слова Сповідника. Мені було байдуже. Я вважав, що мушу розповісти про те, що сталося — заради Сенельви. Про те, що вона намагалася захистити ціною власного життя.
— Хтось із вас взагалі знає, що стається з Богинею, коли вона втрачає сили? Вона слабшає і стає беззахисною. Її починає роз'їдати Феномен Демон-Лорда.
— Про подібні явища ніхто ніколи не повідомляв. Храм заперечує таку можливість.
— Ви що, дурні? Храмовники нізащо такого не визнають.
Причина зрозуміла. У них є догмати.
Богиня має бути досконалою. Якщо виходити з цієї віри, то такий факт визнати неможливо. Але армія... солдати, які реально б'ються з Феноменом, мусять це враховувати.
Тоді я покладав надії саме на військових. Думав, вони збагнуть, яку загрозу несе моє свідчення. Факт про Богиню, що помирає — про таке раніше ніхто й не заїкався, ба навіть думати було заборонено.
Це мало б докорінно змінити саму суть того, як використовують Богинь.
— Та послухайте ви мене нарешті! Немає нічого небезпечнішого за Богиню, яку поглинув Феномен Демон-Лорда!
Міг би навіть народитися Демон-Лорд, що володіє божественною силою. Цього треба було уникнути за будь-яку ціну.
Сенельва це розуміла. Зараження вже почалося, тому я...
— Пане Сповіднику.
Озвався хтось із комісії.
Голос був спокійний, але дуже чіткий. Я його пам'ятаю — він випікся в пам'ять назавжди.
— Підсудний продовжує паплюжити святе ім'я Богині. Ми вже завершили перевірку фактів щодо ключових моментів. Вважаю... далі йому слід заборонити говорити.
— Згоден.
Сповідник поважно кивнув на слова члена комісії.
І тут я все зрозумів. Усе, що відбувалося в цій залі, було вирішено заздалегідь. Просто вистава. Збагнути це аж тепер — надто пізно.
— Зачекайте! Вам варто це почути!
Я закричав, поки варта хапала мене за руки.
— Справи кепські! Не знаю, яка вам з того вигода, але і в Храмі, і в армії нагорі сидить хтось, хто влаштував цей фарс!
Мене схопили за плечі й гепнули об підлогу. Сильно. В голові запаморочилося.
— Не час зі мною возитися, треба негайно знайти тих...
Знову удар. Я ледь не знепритомнів. У рот почали заштовхувати кляп. Я мотав головою, відбивався, але мене знову вдарили.
— Знайти...
Тих, хто підставив мене, мій загін і Сенельву.
— Я вас обов'язково вб'ю.
— Що-що ви сказали?
— А?
Раптом над головою пролунав голос.
З неба? Ні. Це я просто лежав — на вкрай паршивому тюремному ліжку.
Я покліпав і роззирнувся. Тісна кімната. Залізні ґрати. Кам'яні стіни без вікон.
Як не крути — в'язниця. Моя камера. Тільки в таких місцях і дозволяють жити загонам Героїв.
— Вам що, щось наснилося?
На мене зверхньо дивилася золотовласа дівчина, якій у такій дірі було зовсім не місце.
Тобто Богиня Теорітта. Вона гордовито випнула груди й навіть руки на них схрестила.
— Бенетим, отой слабкодухий чоловік, наказав мені вас розбудити. Ви маєте мені дякувати й вихваляти.
— Ясно. Ну і молодець, дякую за службу, — сказав я, не встаючи.
— Передай Бенетиму, що я зараз буду.
— Не можу. Тільки-но я відвернуся, ви знову заснете.
— Це правда.
— Чесність — це чеснота, але не тоді, коли вона стає проблемою! І взагалі, похваліть мене як слід за те, що я прийшла вас розбудити!
— Ох...
Я простогнав. Вставати зовсім не хотілося.
Якщо вже Бенетим нас збирає, значить, починається нове завдання. Мабуть, просто зараз. Даремно я Дотті всі кістки переламав — тепер доведеться працювати з ще більш марудними типами.
Передчуття мене не обмануло. Десь далеко в коридорі вже чувся крик. Теорітта нахмурилась і озирнулася на звук.
— Зайро. Що це за крики там лунають?
— Це Його Величність.
Я відповів, позіхаючи, чим геть спантеличив Теорітту.
— Що ви маєте на увазі?
— Те і маю. Самопроголошений король. Колишній терорист, який свято вірить, що він монарх. Наш полковий інженер.
— Що-о?...
Поки Теорітта намагалася збагнути почуте, я підвівся.
Треба працювати. Дідько. Аж верне від самого себе. Але якщо я цього не зроблю, ця Богиня весь день мені спокою не дасть.
— Ходімо. …Дякую, що розбудила, Богине Теорітто.
— Хе-хе.
Теорітта поправила золоте волосся, ніби готуючись до того, що я її погладжу.
— Аякже!
Я провів рукою по її голові, дещо грубувато скуйовдивши зачіску, але вона розпливлася в найщасливішій усмішці.
Може, через сон — але сьогодні цей її вираз здався мені болісним.