Богиня — це зброя.
Жива зброя.
Згідно з історичними хроніками, вони зійшли у світ ще за часів Першої кампанії з винищення Демон-Лорда, в епоху так званої Великої Цивілізації. Відтоді минули тисячі років; Богині прокидаються, коли з’являється Феномен Демон-Лорда, а коли місію виконано — знову засинають у своїх саркофагах. Невідомо, як саме це працює, але пам’ять про життя до сну вони майже повністю втрачають. Незмінним лишається одне: вони — захисниці світу та людства.
Їхня функція полягає в тому, щоб викликати звідкись «щось», здатне протистояти Феномену Демон-Лорда — іншими словами, призивати. За словами храмових учених, Богиня — це свого роду «брама».
Властивості кожної Богині індивідуальні. Є такі, що призивають людей; є такі, що призивають природні явища на кшталт блискавок чи буревіїв. Кажуть, існують навіть Богині, здатні бачити майбутнє.
Для керування Богинею не потрібні інструкції чи настанови. Що саме вона може призвати та які її можливості — Святий Лицар, що уклав контракт, розуміє інтуїтивно.
Тоді я теж миттєво усе зрозумів.
— Теорітта?
Білява дівчина, що припала до моєї рани, була Богинею саме з таким ім’ям.
— Так, мій лицарю.
Теорітта відкинула волосся, сиплючи іскрами.
— Зайро.
Вона теж знала, як мене звати.
— Якого благословення ви бажаєте?
Коли вона запитала це, у глибині її вогняних очей я побачив сталевий блиск.
Мечі. Безліч сталевих лез, яким немає кінця — славетні мечі, демонічні мечі, коштовні мечі, священні мечі. Усі вони чекали там, за межею порожнечі, поки їх призовуть.
— Прошу. Моліться.
Богиня мечів, Теорітта.
Цього було достатньо. Я чітко знав, що саме вона може дати.
— Огорожа, — коротко кинув я.
Тактика, яку слід обрати. Те, що ми можемо зробити разом. Це не була чітка воля, швидше відчуття, певний образ — і я розділив його з Теоріттою. Почуття, яке було мені знайоме. Саме завдяки такому зв’язку Богині й стали козирем людства.
Мало просто прикликати могутню істоту. Потрібно, щоб хтось досвідчений у військовій справі міг розділити з нею бачення та спрямувати силу — лише тоді вона стає козирем.
— Як ви могли!..
Один із лицарів — зовсім юний солдат — почав мені дорікати. Точніше, він стогнав від розпачу. Обличчя в нього було безнадійне. Мабуть, якби мав сили, то вчепився б мені в горло.
— Як ви могли! Укласти контракт із Богинею… Ви!
— Стули пельку. Іншого виходу не було.
Я-то можу вмерти й воскреснути, а от вони — ні. Солдати виснажені до краю, битися вони більше не можуть. І взагалі, зараз не час розбирати, чи етично я вчинив.
— Зайро! На-на-наступні! Вони йдуть!
— Знаю.
Дотта закричав, здіймаючи громовий жезл.
Так і є. Фуа вже були зовсім близько. Їхні темно-бурі, драглисті жаб’ячі тіла перекочувалися хвилями; вони сунули на нас, наче цунамі з багна.
— Мені здається, чи вони стали ще лютішими?! Що робити?! Ми ж зараз помремо!
— Не дочекаєшся, бовдуре.
Я сказав очевидну річ і вказав на фуа, що насувалися.
— Теорітто! Давай на повну, треба їх відкинути!
— «Відкинути». Гарні слова.
Теорітта задоволено всміхнулася й повела рукою в повітрі.
— Гідно мого лицаря. Я з радістю благословлю вас.
Повітря розітнув чистий, дзвінкий звук.
Тієї ж миті з неба ринула срібна злива — сотні мечів.
Ціла зграя лез, що сяяли власним світлом навіть у пітьмі. Вони заповнили весь простір; від їхнього блиску аж в очах різало.
Коли згори падає стільки сталі, ухилитися неможливо. Мечі без жалю й пощади прошивали тіла фуа. Почулося різке шматування плоті, яке злилося в хор огидних криків. Клинки впиналися в землю, утворюючи барикаду між нами та потворами.
Усе, як я й просив. Мечі стали оборонною огорожею. Кількість фуа миттєво зменшилася вдвічі.
— Ого, нічого собі…
Дотта скривився й затиснув ніс. Землю залило каламутною рідиною з тіл фуа, і довкола поширився нудотний сморід.
— Оце і є Богиня? Вона ж страшенно сильна!..
— А ти думав. Нам теж не час байдикувати. Дотто, вогонь!
Я гримнув на нього й побіг до огорожі з мечів.
— Не підпускати їх. Б’ємо наповал.
Я витягнув один із мечів, що ввіткнулися в землю. Стиснув руків’я правою рукою і замахнувся — на попередній роботі мене добре навчили метати списи та мечі.
Це бойова техніка з використанням Святої Печаті, яка дозволяє наповнювати об’єкти своєю силою.
Що ж до мене, то я не промахнуся і з тридцяти кроків.
Я крутнув корпусом, вкладаючи в кидок силу всього тіла, і метнув зброю.
Меч спалахнув і вибухнув прямо посеред зграї фуа. Це зачепило ще кількох потвор, вириваючи цілий шматок з їхніх лав.
Кров, багно й шматки плоті змішалися — видовище довкола стало зовсім огидним.
— Бе… мене зараз знудить, але вже з іншої причини.
Дотта теж почав стріляти з громового жезла. Стріляв він паскудно, пуття з того було мало, але принаймні ми не отримували ударів у відповідь — огорожа з мечів служила чудовим укриттям.
Тих, хто намагався перестрибнути, я перерубував одним махом.
Зрештою деякі потвори почали тікати. Навіть вони збагнули, що розклад сил різко змінився.
— У-усе? Тепер ми в безпеці?
— Наче так. Але, Дотто, стріляєш ти просто жахливо. Під кінець узагалі нікуди не влучав.
— Хе-хе. Ну… чесно кажучи, мені важко завдавати комусь болю.
— Що ти верзеш? Ти ж на розбої ходив. Там ти людей убивав.
— Було важко, але я старався. Міг би й похвалити…
Справа тут не в старанні, але сперечатися про душевний стан Дотти — марна справа.
Фуа відступали. Можна вважати, що тут ми відбилися.
Дотта гепнувся на землю, важко дихаючи. Боягуз він за своєю природою.
— То як вам, мій лицарю?
Богиня Теорітта випнула груди прямо переді мною. Навіть зараз видно, яка вона маленька — ледь мені до грудей дістає.
— Ви вражені моїм благословенням? Ця велична сила, що винищила потвор і захистила вас… Дозволяю вам вихваляти та обожнювати мене скільки забажаєте.
Тон у неї неймовірно пихатий, хоча виглядає вона як дитина. Її очі світяться вогнем. Вона виставила голову вперед, наче на щось чекаючи.
— Зайро. Я сказала, що дозволяю.
Я чудово розумів, на що вона натякає. Цей образ передався мені сам собою.
— Погладьте мене по голові й скажіть, яка я велична.
Я зрозумів: вона хоче, щоб я погладив її й сказав: «Молодець».
«Але ж робити таке…»
Я завагався. Це виглядало надто вже кепсько.
Для них похвала від людини — найвища цінність. Ми, люди, знаємо це й використовуємо.
Але їм це справді потрібно — чиєсь визнання. Вони ніби не можуть жити без цього.
Та чи маю я право тепер так чинити? Хіба це не лицемірство?
— О. Зайро, Дотто, ви ще живі?
Тільки-но я простягнув руку, як у вусі пролунав цей неприємний голос.
Наш «командир». Бенетим.
— Чого це ти так дивуєшся?
— Отож-бо, кажеш так, ніби тебе це не стосується! Бенетиме, зазирнув би хоч раз на передову.
Рідкісний випадок — ми з Доттою були одностайні. Бенетим, здається, трохи зніяковів.
— Т-так, розумію. Я чудово бачу, як вам важко, тож обов’язково про це подумаю.
— Знову верзеш казна-що. Ти знущаєшся?
— Навіть я бачу, що це брехня…
— Ха-ха-ха. Ну, менше з тим.
Зрештою він просто відбувся смішком і різко змінив тему. Ну й тип.
— Повернімося до того, про що я казав. Що збираєтеся робити далі? Треба ж рятувати Орден Святих Лицарів… Якщо їх переб’ють, буде біда, чи не так?
Як можна говорити про це так відсторонено? Дотта аж заричав.
— Ти про що взагалі? Ми зараз же тікаємо. Нам плювати, що там лицарі собі навоюють.
— Воно-то так. Але ви не забули? Якщо загине більше половини загону лицарів, ви теж помрете. А після воскресіння вас знову можуть спалити на вогні… Буде дуже боляче, мабуть…
— О-ох, — Дотта схопився за голову й глянув на мене.
— Що нам робити, Зайро?
— Чого ти так розкис?! Хіба тут є про що думати?
Теорітта, мабуть, зрозуміла суть розмови з уривків фраз.
— Тікати не потрібно. Треба негайно йти в наступний бій. Хіба не так, мій лицарю?
— Я зрозумів ваші думки, тож просто помовчіть обидва хоч хвилину!
Коли на тебе волають з обох боків, зосередитися неможливо. Я набрав повні груди повітря й спершу вирішив розібратися з Бенетимом.
— Бенетиме, ти можеш якось домовитися? Це ж єдине, на що ти здатний.
— Зрозумів. Я спробую, дайте мені трохи часу.
— Гей, не смій мені брехати! Якась занадто вже покірна відповідь!
Я миттєво розкусив його брехню.
Цей чоловік бреше так само природно, як дихає.
Я знав, про що він думає. Знав і те, у якій він ситуації.
Його посада — «командир», і він керує нами з-за меж лісу. Причому робить це під наглядом тюремників королівства.
Тобто йому потрібно, щоб тюремники вірили: він — єдиний, хто здатний розбиратися в ситуації та тримати в руках загін Героїв, набитий запеклими злочинцями. І поки що йому це вдається.
«Трохи недолугий, зазвичай даремний, але чомусь шанований злочинцями стратег».
Він шахрай, тож вміє створювати потрібне враження. Недарма ж колись обдурив королівську родину й ледь не змусив їх продати замок цирковому почету.
Насправді Бенетим просто нікчема, і ми його зовсім не поважаємо.
Навіть у звичайний час він ні на що не здатний, окрім балачок.
Його «я спробую» — це лише гра на публіку.
Просто порожні слова.
Оскільки пихаті Святі Лицарі вирішили піти на такий безглуздий ризик заради своєї нікчемної честі, Бенетим уже подумки нас поховав.
— Покладіться на мене, Зайро. Я все ж таки ваш командир. Маю ж я колись показати себе з кращого боку.
— Ти так кажеш, бо знаєш, що тюремники нас не чують!
— Ну, вибачте, але якось воно буде.
— Та ти… Тільки попадись мені… А, стій.
У цей момент мені спало на думку щось, у чому Бенетим міг би стати в пригоді.
— А що лицарі? Де саме вони тримають оборону?
— Е-е-е…
Запала довга тиша.
Певно, він тільки зараз почав це з’ясовувати або питати в наглядачів. Хотілося сказати: з’ясуй спочатку, а тоді вже виходь на зв’язок.
— Трохи північніше від вас, уздовж річки Парсел… е-е… біля другої переправи вони розбили табір. Здається, так. Це трохи задалеко.
— Зовсім не далеко.
Я знову лише похитав головою. Він навіть не спромігся точно визначити наше місцеперебування. Але зараз це допомогло. Те, що вони близько — велика удача.
Чи мав я тоді вибір?
Можна було б здатися, бо справа виглядає безнадійною, і просто повіситися. Ми ж Герої, нам таке під силу.
Після смерті нас би якось криво воскресили, але якби пощастило…
— Ні, не вийде.
Є в мене така погана звичка, з якою я нічого не можу вдіяти. Я зітхнув від безсилля і глянув назад.
Там сиділи солдати, які вже навіть говорити не мали сили.
— Ви як, що збираєтеся робити?
— Ми… вирішили битися й померти разом із командиром Ківією.
Один із наймолодших солдатів, хитаючись, підвівся на ноги.
— Ми маємо… об’єднатися з ними.
— Облиште. Ви тепер лише тягар. Хочете, щоб вони билися, водночас прикриваючи вас, поранених?
Я навмисне говорив різко. Мені не звикати до ненависті.
— Йдіть на південь.
Потвор, що напали на загін підтримки, ми відігнали.
Тепер я сам стану приманкою і спробую пробитися до основних сил лицарів.
— Коли дійдете до південної межі лісу, там будуть наші наглядачі. Передайте від мене стусана Бенетиму. А я піду висловлю все, що думаю, вашому командиру.
— …Не віриться.
Здається, цей молодий солдат зрозумів, що я насправді мав на увазі.
— Ви справді допоможете нам відступити?
— Ну, я вже уклав контракт із Богинею.
Солдати розгублено дивилися на мене, не знаючи, як реагувати.
І справді: їх урятували, але зробив це засуджений Герой, який ще й самовільно підписався на службу до Богині. У голові в них, певно, був повний хаос.
Знову мені доводиться за таке братися.
Я глибоко вдихнув і повернувся до Дотти.
— Йдемо за планом. Продовжуємо операцію.
— Зайро…
Дотта виглядав дуже стурбованим.
— Я про всяк випадок запитаю ще раз: ти справді збираєшся вбити Демон-Лорда? Ти сповна розуму?
— Цілком. Спершу об’єднаємося з лицарями й не дамо їм розсипатися. Іншого шляху вже немає.
— Оце так!
Першою відреагувала Теорітта. Вона заплескала в долоні від радості.
— Справжній мій лицар! Тільки так і має бути. Яка вдача! Саме ви — мій ідеальний послідовник.
— А я проти.
Дотта без жодного ентузіазму підняв руку.
— Навіть із силою Богині, битися з Демон-Лордом — це зовсім інша справа. Зайро, ти ж сам не хочеш помирати за тих лицарів, які самі влізли в бій… Ти ж…
— Саме тому й піду.
Я розумів, про що каже Дотта.
Я колись сам був в Ордені Святих Лицарів.
Потім мене вигнали, і я опинився тут. Лицарів — а точніше, тих аристократів-ідіотів, що стоять за ними, — я ненавиджу.
Серед них є й ті, хто мене підставив, і я ще планую їх прикінчити.
Тільки от…
— Вони мені теж не подобаються. Проте я терпіти не можу думки, що хтось шепотітиметься за моєю спиною, ніби я їх покинув.
— Це в тебе просто самолюбство грає. Хай собі шепочуться, яка різниця.
— А я не витерплю.
Не можу дозволити, щоб якісь нікчеми вважали мене таким самим дріб’язковим, як вони.
Зрештою, все через мою погану вдачу. Я це трохи усвідомлюю.
Мені просто не подобається, коли мене зневажають — тому я зараз і відбуваю це покарання.
— Йдемо.
Я штурхонув Дотту й витягнув із землі один із мечів.
Гостре лезо. Сріблясте й чисте, без жодної плямки. Одразу видно — зброя, призвана Богинею.
— Якщо лицарів розіб’ють, нам теж кінець.