У небі Демон-Лорд Ібліс розвернувся.
Безшумно затріпотів крилами.
Тіло роздулося ще дужче — тепер це був велетенський крилатий монстр, щось середнє між биком і вовком.
— Шанс на атаку буде лише один, — прошепотів я Теорітті.
Військові рішення — це обов’язок Святого Лицаря. Якщо Богиня не здається, я теж маю виконати свою роботу.
Бо якщо просто лягти й здатися, мене вб’ють, а це було б свідченням повної нікчемності. До того ж я не хотів, щоб потім з мене глузували. Не хотілося вийти з фортеці таким пафосним, кинутися на ватажка ворогів і зрештою сказати: «Ну, не вийшло». Терпіти таке — понад мої сили.
— Він теж насторожі.
Те, що він кружляє над нами й витріщається безліччю очей, означало саме це.
— Втім, йому все одно доведеться напасти. Чекати на зграї потвор він не може.
Через мою нещодавню пастку земля перетворилася на болото. Спроба насунутися масою призведе до величезних втрат.
— Тож він вдарить першим, поки не пізно.
Навіть якщо у Феномену Демон-Лорда Ібліса клепки небагато, на такий висновок він здатний. Він розумніший за більшість звірів.
— Мабуть, пірне з неба. Час на бій — мить. Схибимо — і він може відростити собі ще ефективнішу зброю.
Пазурі Демон-Лорда Ібліса — ті самі, що були розпанахали мене щойно, — стали ще більшими.
Якщо суть цього Демон-Лорда справді в адаптації, як я і підозрював, то він відчув, що саме ці пазурі — найефективніша зброя проти мене. Тепер вони були довгі й гострі, наче мечі.
— Це все. Чи є в нас хоч якісь зачіпки для надії?
— Якщо так...
Теорітта підняла голову.
Губи в неї трохи тремтіли. Я бачив, що вона не може приборкати страх. Та все ж вона посміхалася — хотіла показати мені силу своєї волі. Вона, така зухвала, намагалася мене «підбадьорити».
— Це ж легка перемога. Ви за кого мене маєте?
На мене покладалися. Нічого не вдієш. Я міг лише криво посміхнутися.
— Богиня мечів Теорітта.
— Саме так. Велична Богиня мечів. А Ви — мій величний лицар.
Вона договорила й скинула свій білий плащ. Усе її тіло розпашіло, я відчував, як від неї йде жар. Золоте волосся сипало іскрами сильніше, ніж будь-коли.
— Я підготую особливий меч. ...Цього разу — справді особливий.
— Ним можна вбити невмирущого? Як саме?
— ...Тут немає ніякого «як». Це меч, який звуть Священним Мечем. Не існує ворога, якого цей меч не міг би знищити.
— Одна Богиня пророкувала, що його не вбити нічим, крім отрути.
— Точніше було б сказати, що в цьому світі просто немає іншого способу.
Саме так. Теорітта вимушено посміхнулася.
— Тому я прикличу його з-поза меж цього світу. Якщо ворог лише один, боятися нічого.
Казала «боятися нічого», а сама, мабуть, боялася понад усіх.
— Я дам Вам шанс на один подих. Я обов'язково його виборю.
Тобто я мав влучити одним-єдиним ударом. Без права на помилку.
Що ж, це суто технічне питання. Моя частина роботи.
— Потрібно ще щось?
— Ні.
Лишалося тільки набратися сміливості й подолати страх. Ось і все.
От тільки сміливості в мене, мабуть, немає. Є тільки нестерпна лють. Я все життя живу під владою своєї приголомшливої нестриманості.
Тому,
— Покладися на мене.
Я просто сказав це — правду мовити було якось ніяково.
Якщо чесно, впевненості я не відчував. Я солдат, а не фехтувальник. Нас навчали мечу за традицією Святих Лицарів, але я володів ним хіба що на середньому рівні. Чи влучу я?
Мені хотілося ще трохи зосередитися. Заспокоїти дихання, приготуватися до цього єдиного удару. Але ворог чекати не збирався.
Феномен Демон-Лорда Ібліс різко змахнув крилами.
Тінь ворога опинилася майже прямо над нами. Тієї миті, закривши собою зелений місяць, він склав крила. Стрімке піке — велетенські пазурі аж сяяли. Швидка, але проста атака.
(Зараз.)
Це єдина мить. Єдиний шанс.
— Мій лицарю, — покликала Теорітта.
Обидві її руки зробили рух, наче вона вихоплює невидимий меч із порожніх піхов. Сліпучий спалах іскор. Наче блискавка промайнула в руках.
Меч з'явився в долонях Теорітти.
Срібний двосічний клинок, чистий, аж сяяв власним світлом. Одноручний меч без жодних оздоб, такий, яким користуються солдати на передовій — це мені допоможе. Я ще пам'ятав дещо з тренувань.
Теорітта кинула його мені.
Я втупився в Ібліса, що падав на нас.
Я схопив призваний Теоріттою невідомий меч — рух ворога сам по собі був простим. Можна навіть сказати, чесним.
Прямолінійним.
(Зустріну ударом. Впораюся, легко.)
Я переконував себе. І справді, як я і чекав, Ібліс мчав прямо згори на мене, але тут я заціпенів.
(Ти серйозно?)
Наче квітка розпускалася. Тіло Ібліса змінювалося прямо в польоті.
(Шахрай паскудний.)
Зі звуком «хрусь» тіло Ібліса розірвалося, плоть на грудях розійшлася — і вмить виросли нові лапи з пазурами.
Замість двох рук їх стало шість. Ножем у лівій руці я відбив атаку однієї. Другу прийняв на плече, вигнувшись усім тілом, третя вп'ялася в живіт. Не час зважати на біль, але лишилося ще три — чорт.
Четверта й п'ята руки цілилися мені в шию, а шоста видовжилася, мітячи в Теорітту.
Треба захистити Теорітту — навіть ціною власної атаки. Мені це здалося найважливішим. Хоч як не глянь, з погляду тактики це була величезна помилка. Якщо я впаду, нам обом кінець.
Провал, який неможливо виправдати ні з якого боку.
А втім, я не встиг скоїти цю помилку — просто тому, що дечого не розумів. Я вже не був звичайним Святим Лицарем. І ми з Теоріттою билися не самі.
— Зайро!
Спершу я почув голос Дотти. Не через зв'язок Святих Печатей, а живий, відчайдушний крик, що вдарив по барабанних перетинках. Я побачив чоловіка, що мчав на коні з переляканим обличчям.
Він уже тримав громовий жезл і стріляв. Чотири рази поспіль із багатозарядного жезла.
— Та що ти робиш! Ти дурний чи що, тікаймо швидше!
Для Дотти не було різниці між Феноменом Демон-Лорда Іблісом та звичайною потворою. Тільки завдяки своєму жахливому невігластву він зміг таке вчинити. Те, що я вийшов на поєдинок із самим Господарем Феномену, у його системі координат було верхом глупоти, він навіть уявити такого не міг. Я, чесно кажучи, теж трохи так думаю.
Хай там як, недолугі постріли Дотти прошили розчепірені крила Ібліса. З його вміннями влучити в іншу частину тіла було неможливо. Та й з чотирьох пострілів два пішли в молоко.
Але цей обстріл таки збив Іблісу траєкторію. Рани затягувалися миттєво, але з дірками в крилах у такий критичний момент нічого не вдієш. Рука, що цілила в Теорітту, здригнулася, і удар пройшов мимо.
А спалах від пострілу Дотти, схоже, чітко побачили з головної вежі фортеці Мюрід.
— О, бачу. Це, до речі, мій останній заряд.
Це був розслаблений голос Цава.
Сухий звук, наче щось луснуло.
Промайнула блискавка. Набагато потужніша за Доттину, гостра й неймовірно точна. Вона пробила величезну діру в крилі Ібліса. Його тіло остаточно перекосило.
— Влучив? Оце так снайперський жезл Його Величності...
Це був постріл із головної вежі фортеці Мюрід.
На такій відстані, у глупу ніч, орієнтуючись лише на спалах жезла Дотти, точно поцілити в крило Ібліса... Це вже здавалося чимось надприродним. Як я дізнався згодом, Цав використав снайперський жезл, який був налаштував Його Величність Норгаю, — до нього ще й приладнали якусь лінзу.
Так чи інакше, атака Ібліса захлинулася. Зайві руки стали марними. Падаючи, він врізався в мене. Його голова, чи що там у нього було, знову почала змінюватися. Розверзлася паща. Виросли ряди ікол, але це була лише агонія.
Я не міг ухилитися на такій відстані, та мені було байдуже. Підставивши ліву руку, я замахнувся мечем. Ібліс вчепився мені в лівицю. Різкий біль від ікол — і я відчув лють. Та ти знущаєшся. Це і був мій двигун. Я розпалив свою злість.
У такій ситуації я не промахнуся за жодних обставин.
Я ввігнав Священний Меч у ворога. Сріблястий клинок прошив тіло Ібліса наскрізь. Сипнули іскри, яскраві, наче серед білого дня.
(Сцена: 26_8.png)
Що буде далі, я вже й сам розумів.
Теорітта казала: «Не існує ворога, якого цей меч не міг би знищити».
А Ібліс був Феноменом Демон-Лорда, що адаптувався до будь-яких атак і воскресав після будь-яких смертельних ран. Коли ці дві сили зіткнулися — сталося те, що мало статися. Усе просто.
— Для Священного Меча не існує того, чого не можна знищити, — почулося виснажене шепотіння Теорітти.
— ...Не існує.
— Твоя правда.
Я ввігнав меч ще глибше.
Звук «хрясь» — вістря щось розтрощило. Я відчув це рукою.
Вирвався сліпучий спалах, вітер закрутився вихором. Іскри. Очі аж пекло, голову здушило болем — і наступної миті Господар Феномену Демон-Лорда Ібліс зник безслідно.
Буквально, його ніде не було.
Лише вітер кружляв на порожньому місці. Тієї самої миті, коли меч Теорітти пробив його наскрізь, саме існування Демон-Лорда Ібліса стерлося.
(Нічого собі штука.)
Я подивився на меч у своїй руці.
Він миттєво вкрився іржею і розсипався піском.
Слова про те, що немає нічого, чого цей меч не міг би знищити, означали, мабуть, саму заборону на існування невмирущого ворога.
Отакі мечі Теорітта може призивати. Чесно кажучи, це повне безумство.
(Вона сказала — «Священний Меч».)
Я не знав жодної з нинішніх Богинь, здатної на таке. Є ті, що призивають зброю, але то завжди було в межах фізичних явищ.
А Теорітта може. Мені здалося, що це дуже небезпечно.
— Мій лицарю...
Теорітта вже не могла стояти на ногах.
Я ледь встиг її підхопити, коли вона почала падати.
— Я ж дуже велична, правда?
— Аякже.
Чесно кажучи, я теж був на межі. Плече, спина, бік, ліва рука. Я дістав поранення і втратив забагато крові. Свідомість вислизала. Тупа пика Дотти, що під’їжджав на коні, розпливалася перед очима.
— Ти молодець.
Я погладив Теорітту по золотому волоссю.
— Отож-бо. Тому і Ви величний, мій лицарю.
Теорітта розпливлася в широкій посмішці. Так, наче всі її зусилля нарешті були винагороджені.
(А що як...)
Я раптом подумав.
А що як справді — якщо поряд Теорітта, можна винищити Феномен Демон-Лорда в цьому світі? Розшвиряти оцих нікчемних інтриганів, що розплодилися в армії та королівському замку, розчавити Феномен Демон-Лорда... Було б, мабуть, неабияк весело.
(Аж смішно. Ну й марення.)
Я подумки посміявся з себе. Але раніше я навіть уявити не міг таких казкових сюжетів. (Нічого не вдієш. Я переміг. Ми — непереможна Богиня і її лицар, що вбили Демон-Лорда Ібліса.) Тому не можна вічно розпускати нюні й показувати слабкість. Зібравши залишки волі й сил, я підняв голову й гаркнув на Дотту:
— Довго ж ти, бовдуре!
Цього останнього прояву зухвалості вистачило якраз, щоб я одразу після цього знепритомнів.