Я розплющив очі й побачив незнайомця.
Чоловік із вкрай підозрілою усмішкою.
До того ж він дивився на мене згори вниз.
«Що за чорт...»
У голові наче все затерпло, але я намагався зібрати думки докупи.
Незнайомий чоловік, незнайоме місце. Біла стеля, простирадла, ковдра. Схоже, я лежу... у лікарні? Мабуть, так.
«Точно».
Я дістав важке поранення. Пам'ятаю, як ліва рука боліла так, наче її відривало. То було на полі бою. Поле бою... так. Я бився з Феноменом Демон-Лорда. Виходить, мене підлатали?
— Як почуваєтеся, Зайро?
Незнайомець звернувся до мене.
Він усміхався, але усмішка була легковажною і якоюсь награною. Здавалося, він і сам це розумів, бо в його погляді проглядала іронічна тінь. Хай скільки я рився в пам'яті, згадати його не міг.
— Хто ти такий?
Запитав я його.
— Угу. Добре. Для початку непогано.
Він ледь кивнув і озирнувся. Там стояла жінка — теж незнайома.
Вона... як би це сказати... мала якийсь сонний вигляд. Висока, у білому жрецькому вбранні. Виходить, із Храму.
— Говорити може. З мовою проблем немає, як ти й казав.
Жінка в білому нічого не відповіла на ці слова. Лише ледь помітно кивнула й байдуже втупилася кудись у порожнечу.
«Що це за люди?»
Я почав міркувати над своїм становищем.
Мабуть, після важкого поранення мене відправили з поля бою в ремонтну майстерню. З такими ранами це було неминуче. Тоді це лікарня, куди мене перевезли вже звідти? Ремонтні майстерні зазвичай виглядають набагато похмуріше.
До того ж палата, здається, окрема. Виходить, зі мною панькаються, як із великим цабе.
— Не хвилюйся.
Сказав чоловік тим самим легковажним тоном, який зовсім не вселяв спокою.
— На щастя, ти живий. Хоча був за крок від смерті. Звісно... не думаю, що обійдеться зовсім без наслідків.
— Можливо.
Відповів я абияк. Відчував страшенну втому. Усе тіло наче заніміло.
— Лікарі кажуть, що твоя здатність відчувати біль притупилася. Це припущення на основі того, як ти реагував під час операції. Будь обережним.
«Буває і таке», — подумав я. Тацуя — яскравий тому приклад.
— Такі солдати довго не живуть. А ми б дуже не хотіли, щоб ти вмирав.
Він сказав «ми».
Оце мене й зачепило. Хто він, зрештою, такий? Не Герой. У цьому я впевнений. Я перебрав у голові всіх наших: Бенетим, Дотта, Норгаю, Тацуя, Цав, Джейс, Райно... усіх пам'ятаю. З пам'яттю все гаразд.
— Такі слова від незнайомця мене не тішать.
Я зиркнув на нього.
— Я ж уже питав. Хто ти такий?
— Вважайте мене своїм союзником, якщо захочете.
Після цих слів той чолов'яга утробно засміявся.
— …Або не вважайте — мені однаково. Головне — будьте обережні. Я радий, що ви цілі.
— Загін Героїв — для нас один із козирів.
Пусте базікання. Я таким узагалі не довіряю. Не називати свого імені — само по собі неприємно; а коли ще й розігрують таємничу штуку — такого я ненавиджу.
Тому в мене для нього одне слово.
— Пішов геть.
Я відмахнувся рукою.
— Твоя підозріла пика мене дратує. Щоб тебе й близько не було.
— Як грубо. А я ж доклав стільки зусиль, щоб таємно сюди навідатися. До того ж, доставити тобі подарунки було непросто.
Чоловік вказав на столик поруч. Я раніше його не помічав, але там лежали якісь пакунки, квіти й здоровенна хлібина.
«Це ще що за біда?»
Мабуть, моє здивування було написане на обличчі.
— Це вдячність вашому загону засуджених Героїв.
— Не пригадую, щоб я робив щось, за що варто дякувати.
— Та ні. Мешканці сусідніх селищ... наскільки я знаю, це Вайґара, Тафка-Духа, Каосант. Квундзійський ліс і Союз робітників Зеван-Ґану, Західна гільдія мандрівних торговців Рійсо. Звісно, ти не знаєш ні їхніх імен, ні облич. Але завдяки тому, що ви втримали фортецю Мюрід, їхні життя тепер у безпеці. Військові теж не знають, що з цим усім робити... а, точно.
Чоловік не стримався й пирскнув.
— Кажуть, буквально вчора маленькі дівчатка приносили квіти.
— Не знаю я нічого про таке.
Це була брехня. Теоретично, те, що я зробив, мало сенс.
Перед обличчям Феномену Демон-Лорда така вдячність — лише крихка добра воля. Але саме тому вона й цінна. Не те щоб мені було неприємно. Просто дратувало, що цей тип із мене глузує.
— Тебе тепер називають «Летючою Блискавкою». Ходять різні чутки. Мабуть, тому, що ти не належиш до регулярної армії. Тебе вважають загадковим воїном. Такі речі зазвичай додають популярності.
— Це все, що ти хотів сказати? Провалюй.
— Добре, добре. Приймаю твої заперечення.
Чоловік підняв руки вгору, наче здавався чи намагався мене заспокоїти.
— Але май на увазі. Не лише прості цивільні стежать за вами. Вашими успіхами зацікавлені і в Храмі, і у Військових колах...
— Пішов геть.
Якби під рукою було щось важке, я б точно в нього запустив. А то й ножем. Чоловік нарешті здався. Награно похитав головою і вийшов із палати разом із жінкою в жрецькому вбранні.
— І останнє. Будь обережним із порушенням наказів. Є сили, яким ви муляєте очі. Особливо зараз, коли до тебе стільки уваги.
— Дурниці.
Я й сам це знав.
Квундзійський ліс, штольні Зеван-Ґану, фортеця Мюрід... ні. Це почалося ще раніше, коли мене змусили стати Богиневбивцею. Виродки у військовому командуванні та адміністрації.
— Я це давно знаю. Що це за люди?
— Симбіоти.
Чоловік відповів коротко й сухо.
— Так їх називають.
Я чув про них. Це ті, хто виступає за злиття з Феноменом Демон-Лорда. Вони з'явилися на самому початку, але вважалося, що з розпалом війни ця група зникла сама собою.
Їхня позиція була такою:
«Якщо з Феноменом Демон-Лорда можна говорити, то можливі й мирні переговори. У такому разі варто забезпечити хоча б мінімальний простір для життя, навіть ціною поневолення всього людства. А ми, Симбіоти, будемо правити цими рабами як посередники». М'яко кажучи, рідкісні паскуди.
Невже ці виродки набрали такої сили, що справді можуть підставити мене?
— Що ж, дозвольте відкланятися.
Поки я роздумував, чоловік відчинив двері й звернувся до когось у коридорі.
— Усе скінчено. Можна заходити, Богине.
— Зайро!
У кімнату влетіла маленька тінь. Сенельва.
Дівчинка із золотим волоссям та очима, схожими на вогонь... Дівчинка? Ні. Сенельва не була такою малою. Тоді це...
— Мій лицарю. Що це у Вас за вираз обличчя?
Дівчинка дивилася на мене докірливо, наче про щось благала.
— Радійте ж сильніше. Оця-от я особисто прийшла Вас провідати.
Голова розболілася.
Я мав би її знати. Почав перебирати спогади. Так, я її бачив.
— Я зараз розлючуся, Зайро.
Вона ледь не плакала.
— Якщо Ви мене забули — не пробачу. Мене, таку величну, таку великодушну, таку милосердну...
Я бачив, що вона справді збирається зарюмсати. Відчув себе якимось лиходієм. Чорт.
— Зайро. Якщо Ви забули мене, Вашу Богиню... я цього не стерплю.
— Не забув.
Довелося сказати це. Причому поспіхом.
— Теорітто.
Я назвав її ім'я.
— Я не забув тебе.
— Справді?
— Справді. Тож не плач.
— Я не плачу.
— Хіба?
— Так. Я велична, тому ніколи не плачу.
Волосся Теорітти посипало іскрами, і я мимоволі всміхнувся.
— Але Ви молодець, Зайро. Так і бути, я Вас теж похвалю.
Теорітта простягнула руку й ніяково погладила мене по голові. Полетіли дрібні іскри.
«Нічого не вдієш», — подумав я. Тіло було таким кволим, що не було сили навіть руку відсторонити.
З-за спини Теорітти на мене колючим поглядом дивилася жінка, але я не знайшов, що їй відповісти.
— Зайро Форбарц.
Жінка, Патоше Ківія, заговорила з суворим виглядом.
— Давай обговоримо те, що сталося після того, як ви знищили Демон-Лорда Ібліса.
— Зараз мені зовсім не до серйозних розмов.
— Ні. Ти вислухаєш. Це необхідно.
Я скривився, намагаючись відмовитися, але Ківія була невблаганна. Жартів вона не розуміла.
— По-перше, тебе й пані Теорітту тимчасово зарахували до мого Тринадцятого корпусу Святих Лицарів.
«Зарахували». Тобто ставляться як до інвентарю.
Зрештою, наше становище не змінилося. Хотілося якось ущипливо про це сказати, але навіть на це не вистачило духу.
— Становище Богині Теорітти викликає занепокоєння. Військові та Храм зараз сперечаються щодо статусу Її Величності. Після того, як у фортеці ви досягли результатів, що перевершили всі очікування, ситуація почала змінюватися.
Навіть зараз її манера говорити так офіційно і підкреслювати «статус» видавала її характер. «Сперечаються щодо статусу», бачте. Коротше кажучи, вони ламають голову над тим, як далі використовувати Теорітту. Військові у Ґартуїлі, мабуть, розкололися на «аналітиків», які хочуть її дослідити, та «прагматиків», які хочуть і далі кидати її в бій. З воєнного погляду ми довели свою корисність... мабуть.
А що Храм? Це світ, якого я не розумію, тож залишається лише здогадуватися. Може, вони поступляться військовим у цьому питанні, щоб проштовхнути якийсь інший закон, або ж намагатимуться прибрати її до своїх рук.
Хай там як, у жодній організації немає єдності. Дискусії затягнуться.
— Зайро, ти й надалі повинен захищати Богиню.
— Якщо вже про це зайшла мова...
Я глянув на Теорітту, яка нарешті припинила гладити мене по голові.
— Тоді приберіть нас на якийсь час із передової. Відколи я став Героєм, у мене не було жодного дня відпочинку.
— Так. Вас на певний час відкличуть із фронту.
— Що?
Я справді здивувався. Спершу подумав, що це жарт, але Ківія просто не здатна на дотепність.
— Ваше завдання — охороняти пані Теорітту тут, у портовому місті Йоф.
— Що за нісенітниця? Виходить, у місті небезпечніше, ніж на полі бою?
— Ти правильно розумієш.
Ківія кивнула з таким поважним виглядом, що аж нудило.
— Одна з фракцій у Храмі полює на пані Теорітту.
Я не вірив власним вухам. Хіба Храм — це не збіговисько інтелігентів, які понад усе обожнюють Богинь?
— У Храмі теж є різні угруповання.
Ківія, помітивши мій недовірливий погляд, вирішила пояснити.
— Особливо небезпечні ті, хто ставить на перше місце «чистоту» Богинь. Вони називають себе «Ортодоксами». Ці люди взагалі не визнають нову Богиню Теорітту.
— Що за маячня? Не розумію.
— Це пуристи. Вони вважають, що Богині — істоти абсолютні, тому їх не може ставати більше чи менше. Раніше їх було небагато, але тепер виявилося, що вони мають неабиякий вплив.
«Що вони верзуть?» — подумав я.
Якісь божевільні. Богині теж помирають. Я це добре знаю. У хроніках Третьої кампанії з винищення Демон-Лорда теж є записи про загибель кількох Богинь. Вони що, цього не визнають?
— Їхні радикали збираються завдати пані Теорітті прямої шкоди. Стало відомо, що вони пов'язані з культами вбивць.
— …Гаразд. У мене вже голова тріщить. Про деталі розпитаю пізніше, але—
Я озирнувся на Теорітту. Чи варто взагалі таке обговорювати при ній? Але мої побоювання були марними.
— Так, Зайро. Саме тому Ви повинні мене захищати. Ви та інші Герої.
Теорітта сяяла від щастя. Здавалося, вона просто не тямить себе від радості. Чому вона така задоволена? Відповідь знайшлася миттєво.
— Це ж відпустка, Зайро! Щойно одужаєте — негайно ведіть мене в місто.
— Нічого не вдієш.
Я подивився у вікно. На вулиці вже пахло зимою. Небо, затягнуте свинцевими хмарами, обіцяло негоду. Може, сьогодні вночі випаде сніг.
«Охороняти Богиню — оце тепер моя робота?»
Бенетим точно наплете якихось байок, щоб влаштуватися зручніше. Дотті, коли випускатимемо його в місто, доведеться зв'язати руки.
Норгаю поводитиметься як король на ринку — жертиме й питиме, не заплативши жодної монети. Цаву треба заборонити навіть наближатися до гральних залів чи злачних місць... а ще...
«Що я взагалі роблю?»
Лишалося тільки посміятися. Зараз я відчуваю, що ця ситуація мені подобається набагато більше, ніж раніше, коли я був Святим Лицарем чи коли ще не зустрів Теорітту. Я отримую від цього задоволення. І від цієї думки стає моторошно. А втім, не так уже й погано. Мої товариші — ідіоти, але вони мене не дратують.
— Зайро.
Теорітта смикнула мене за рукав.
— Оскільки Ви — мій лицар, я наказую Вам тримати мене за руку, щоб я не загубилася в місті.
— Гаразд.
Колись таке вже було.
Це точно. Я спробував згадати вираз обличчя Сенельви в той момент, згадати нашу розмову... і не зміг.
— Це велика честь.
Я вимушено посміхнувся.