Злинув дощ із мечів.
Леза біло замиготіли в сяйві зеленого місяця й полетіли вниз.
Я мчу крізь прогалини. Потвори майже не чинять опору. Усе завдяки двом загонам підкріплення.
Удар із флангу був наче ляпас. А вершники, що з'явилися з тилу, відволікли самого Демон-Лорда Ібліса. Частина потвор розвернулася до них. Тваринний інстинкт.
Вони не схожі на справжнє військо. У Демон-Лорда Ібліса таки немає клепки в голові.
«Якщо так, то чому?»
Здається, є інший командир, який змусив їх напасти на фортецю. Втім, зараз не час про це думати.
Прорватися крізь потвор, яких мечі пришпилили до землі, тепер було легко.
Я наступив на фуа, що накинувся на мене, вгатив його в землю й стрибнув. Ще крок. Наближаюся до Демон-Лорда Ібліса — по прямій. Великого барґеста, що став на заваді, я підірвав ножем. Стрибок.
Демон-Лорд уже перед очима.
«Ні, він здоровезний».
Я помилявся, коли думав, що він завбільшки зі слона.
Зблизька він виявився велетенським. Наче жива фортеця. Здавалося, він заледве протиснеться крізь головні ворота фортеці Мюрід. Але вихід є. З такої відстані я дістану його Святою Печаттю Заттеффінде.
Щоправда, з цієї ж відстані Ібліс міг атакувати мене у відповідь. Засоби нападу в цього схожого на слимака Демон-Лорда були примітивними. Розчавити власною вагою. Витягнути гнучке тіло й збити мене. Просто таран. Звичайний удар корпусом, але дієвий.
— Теорітто!
Я розвернувся в повітрі.
— Зможеш?
— Певна річ.
Вона кивнула. Що треба робити — зрозуміла. Я відчув, як вона міцніше вчепилася в мене. Сипнули іскри. У повітрі з'явився довжелезний меч — меч, схожий на вежу.
Він полетів донизу, пробив тіло Ібліса й розірвав його. Пролунав огидний звук — «хлюп». Дивний вереск. Таран уповільнився. Що дужче він борсався, то глибше лезо вгризалося в плоть.
Я використав руків'я того меча як опору. Відштовхнувся й стрибнув знову.
Меч миттю розсипався іржавим піском. Заклинання Богині, залежно від індивідуальних особливостей, не можуть існувати вічно. Цього разу ми зробили ставку на розмір і міцність, зовсім не дбаючи про тривалість.
Мені цього вистачало. Теорітта стрімко вчилася битися. Вчилася битися пліч-о-пліч зі мною. Це ще одна причина, чому зв'язок Святого Лицаря й Богині такий могутній.
— Ну як вам, мій лицарю?
Теорітта глянула на мене з викликом. Очі палали.
— Моє благословення теж неабияке, правда ж?
Коли я попросив Теорітту призвати цей меч, мені дещо згадалося.
Згадалася Сенельва. Богиня-фортеця. Вона володіла благословенням, що призивало конструкції з іншого світу. Я літав по багатьох полях битв — у прямому сенсі. Призивав цілі скупчення велетенських веж, стрибав по них і вів повітряні бої з Феноменами Демон-Лорда.
Тепер ці спогади вже не завдавали болю. Тому я відповів коротко:
— Чудово. Йдемо по перемогу.
— Аякже. Я вас благословляю, тож ви зобов'язані перемогти.
Я озирнувся.
Ібліс насувався, виючи й розбризкуючи незрозумілу рідину. Хоч його щойно розрубало велетенським мечем, він не зупинився. Рани затягувалися.
Він уперто переслідував мене. Покинувши зграї Феномену, Ібліс сунув усім своїм велетенським тілом, звиваючись на землі. Зблизька він тиснув наче гора, що сунеться на тебе. Рухи здавалися повільними, але через габарити кожен його «крок» був величезним.
А отже, своєї мети я досяг.
Я приземлився на землю й глянув на Ібліса знизу вгору. Безліч каламутних очей вставилися в мене. Може, він лютував.
— Ну так.
Я встромив ножа в землю й кивнув. А тоді знову стрибнув. Тримав таку швидкість, щоб Ібліс міг за мною встигнути.
— Я тебе розумію. Паскудне поле битви, еге ж?
Нічого не ясно, суцільний хаос і безглуздя. Битви нас, засуджених Героїв, завжди такі. І винні в цьому переважно вони — оці бовдури.
Ібліс спробував розчавити мене своєю тушею.
І попався в пастку.
Ніж, який я встромив, вибухнув спалахом і гуркотом, а заодно змінив ландшафт до невпізнання. Я заклав його ще під час розвідки. За допомогою Патоше Ківії ми закопали тут Святі Печаті, налаштовані Його Величністю Норгаю.
Їх звуть Подрібнювальні Печаті.
Ця Свята Печать перетворює суху землю на багнюку. Така собі велетенська пастка-яма. На полі бою їх рідко використовують, бо територія після цього стає непридатною для життя, а на відновлення йде купа часу. Так уже влаштований світ: руйнувати легко, відбудовувати — важко.
Втім, мені було байдуже.
Мабуть, якби Ківія знала, що в тих ящиках зі Святими Печатями, вона б точно виступила проти. Величезна площа перетворилася на суцільне болото. Ібліс застряг у ньому.
— Теорітто.
— Так.
Її золоте волосся яскраво заіскрилося.
У повітрі з'явилися три мечі. Теж велетенські, з вістрями наче в гарпунів.
Коли Демон-Лорд Ібліс їх побачив, він заревів. Він відчайдушно заборсався, але пізно. У рідкій багнюці не надто порухаєшся.
— Оцим…
Теорітта вказала пальцем, і мечі полетіли в Ібліса.
— …ми все закінчимо.
Вони прошили його тушу й пришпилили глибоко до розкислої землі. Цього разу мечі мали достатньо сили для тривалого існування. І за розміром, і за міцністю.
Хоч як би він казився, йому не втекти. Рани від мечів роздирали його тіло, і воно тут же починало гоїтися. Але вагу болота й мечів, що вгрузли глибоко в ґрунт, скинути не вдавалося. Опори, щоб повзти вперед, теж не було.
Зрештою, щоб впоратися з Демон-Лордом, чия єдина проблема — безсмертя, цього вистачало. Головне — зупинити. Велика яма й пастка, з якої не вибратися. До безглуздя примітивно, але це все, що було потрібно.
Залишалося тільки знайти спосіб це втілити.
Розібратися зі зграями потвор, використати технологію Святих Печатей для створення болота на такій площі, заманити в пастку. Відвернути увагу й призвати з порожнечі величезну масу. Ну й… багато чого іншого.
Тепер, коли він нерухомий, можна залити його хоч отрутою. Жертвувати фортецею зовсім не обов'язково.
— Вийшло.
Теорітта важко дихала; вона глянула на мене, витираючи піт із чола.
— Правда ж?
Вона підставила голову, наче вимагаючи, щоб я її погладив. Можливо, саме це було помилкою. Рано ми повірили в перемогу.
Під землею пролунав дивний звук — «трісь».
Туша Ібліса заборсалася в багнюці. Його спина розірвалася. М'яка плоть тріщала по швах, виросли крила… ні, не те. Він розділявся.
З м'яса Ібліса щось вилетіло. Схоже на кажана. Маленька істота.
Тоді я побачив справжню подобу цього Демон-Лорда.
Він змінювався. Його особливість — не просто безсмертя. Адаптація через трансформацію. Тому він і невмирущий. Хіба таку штуку справді можна вбити отрутою? Схоже, пророцтво Третьої Богині таки не справдилося.
«Полетів, паскуда».
Феномен Демон-Лорда Ібліс скинув свою велетенську тушу й тепер летів, перетворившись на кажана.
І це ще не все. Просто в повітрі він почав роздуватися. На всій поверхні тіла вигулькнули очі. Вони вставилися в нас.
―― Він пішов на зближення.
— От дідько.
Я прикрив Теорітту раніше, ніж встиг подумати.
В Ібліса виросли пазурі. Гострі, наче леза. Здається, я ледь встиг ухилитися. Плече й спину пропекло гострим болем. Мабуть, через азарт бою я не надто на це зважав.
Але була одна проблема.
«…Братане, ви там скоро?»
Голос Цава був хрипкий і постійно переривався.
«Тут уже капець настає. Я, звісно, стараюсь як можу, але—»
На пів слові пролунав страшний тріск. Звук руйнації. До нього домішувалися крики Норгаю й Бенетима.
«Усі назад! Бігом до вежі, ворота не втримати!»
«Е-е? Його Величносте, не йдіть сюди! Тримайтеся там, ну будь ласка!»
«А, вже пора? Ну, тоді я теж потихеньку звалюю, можна?»
«Чекайте… хто-небудь… поможіть мені! Якщо найманці наздогнуть — мені капець!»
Ну й компанія. Аж смішно стало. Ситуація — гірше нікуди.
Якщо вже так, то я теж маю відповідати за цей хаос на полі бою. Ібліс кружляв у небі. Мабуть, оцінював наші сили.
— Нічого не вдієш.
Я зітхнув.
— Теорітто, тікай. Я спробую виграти час. Я Герой, мені вмирати не звикати, а от тобі не можна.
— Ні, мій лицарю.
Теорітта похитала головою.
— Поки я з вами, ви не програєте. Я ж Богиня, Зайро.
Вона все ще дивилася на ворога палаючими очима. Ібліс розвернувся в повітрі й знову почав роздуватися. З-за його спини сунули зграї потвор, але вона навіть не думала впадати у відчай.
«Нічого собі».
Отака проста думка промайнула в голові.
Теорітта й не думала здаватися.
Неабияка Богиня. Теорітта вказала на ворога так, наче справді спустилася з небес, щоб вести людей за собою.
— Биймося й переможемо.
— Ти велична Богиня.
— І ви теж. Мій лицарю. …Ви ж не забули слова нашої клятви?
Вона запитала з легкою тривогою. Я криво посміхнувся.
— Та пам'ятаю ніби.
На жаль, пам'ятаю. Я справді присягнув: «Довести, що я — велична істота».
— Як я велична Богиня, так і ви — величний лицар. Вірте в це. Ми не зламаємось, не програємо й не скоримось. Ми обов'язково переможемо. Правда ж?
— Зрозумів.
І я вирішив: нехай Теорітта веде мене.
Раз уже присягнув — нічого не вдієш. Я знову, як колись, вирішив вважати себе величним лицарем. Принаймні я не дозволю цьому покидьку Іблісу витирати об мене ноги.
Я завжди такий, і це, мабуть, навіть смерть не вилікує.