Того дня командир піхоти Тринадцятого корпусу Святих Лицарів Ражіт Гісло був побачив у підземному ході справжнього демона.
Мова йшла про засудженого Героя на ім’я Тацуя.
Для перекриття підземного ходу було розгорнуто загін із двадцяти Святих Лицарів — і саме Ражіт Гісло був їхнім командиром.
Коли він побачив натовп загарбників, то вже приготувався до смерті. Довелося усвідомити: цей підземний хід стане для них братською могилою. Люди, що мчали тунелем верхи на потворах, яких звали кошта-бава. Це видовище викликало одночасно і ступор, і жах.
— Люди… разом із потворами? — пробурмотів один із підлеглих, стискаючи громовий жезл.
— Неможливо.
Ражіт думав так само. Він бачив те, у що не хотілося вірити.
Усі були приголомшені. Якби все так і лишилося, їх би просто розтоптали. Ворогів було багато, і збентежені солдати не мали шансів на перемогу. Так воно мало бути.
Але тоді з ними був чоловік на ім’я Тацуя.
— Грр…
З його горла вирвався низький рик.
Тієї ж миті Тацуя виставив перед собою бойову сокиру й кинувся вперед. Значно швидше, ніж люди Ражіта встигли зреагувати. Його швидкість була нестримною.
— Гр-р-р-а-а-а-а-у-у!
Пролунав дикий, нелюдський крик.
Тацуя закрутив довгу сокиру однією рукою. Одним ударом він розтрощив першого вершника, перехопив лівою рукою спис іншого, що намагався його штрикнути, і, стягнувши ворога на землю, розрубав його знизу вгору. Точніше — просто розніс на шматки. Розсік йому хребет, а наступним рухом сокири добив коня — ту саму кошта-баву.
А далі кінцівки Тацуї замиготіли так, наче він був якоюсь комахою, що несамовито стрибає туди-сюди.
— Що це взагалі таке? — мимоволі вирвалося в когось із солдатів заціпеніле стогнання.
— Хіба людина може так рухатися?
Це було найщиріше запитання, яке тільки можна було поставити.
Він стрибнув убік, на мить затримався на стіні й звідти обрушив сокиру на ворога. Ражіт ніколи не бачив, щоб людське плече могло так вільно обертатися. Часом він використовував за опору навіть стелю, щоб розрубати вершника разом із конем. Відбивав ворожі списи й трощив їх голіруч.
— Це чудовисько! — закричав один із ворожих вершників.
— Він… він теж потвора?! Занадто швидкий! Неможливо! Тримайте стрій, в оборону!
Охоплені жахом, кілька людей зробили фатальну помилку. Оборона — це взагалі не те, у чому сильна кіннота. Для них це означало лише одне: їх усіх просто порубають на місці.
Тацуя ухилився від виставлених списів і промчав низом, майже торкаючись землі. Коли довга сокира зметнулася вгору, бризки крові долетіли аж до стелі.
— Усім прикривати його! — нарешті оговтався Ражіт Гісло.
— Не дайте взяти засудженого Героя в кільце! Громові жезли — вогонь!
Коли почалася стрільба, бій перетворився на односторонню бійню.
Схоже, такі замкнені простори, як цей підземний хід, були для Тацуї ідеальним полем битви.
Він стрибав по стінах і стелі, не звертаючи на них уваги, а сталь його сокири літала, наче блискавка, перепиняючи шлях загарбникам.
Навіть не довелося втілювати план із підривом Святих Печатей, який готували як останній засіб.
Урешті-решт, Ражіту та його людям залишалося тільки добивати тих, кого Тацуя випадково оминув. Хіба що прикривати його тил.
Зрештою під ногами стало стільки крові й пошматованої плоті тих, кого розтрощив Тацуя, що декого з солдатів почало нудити.
(Він чинить таку різанину, навіть не вагаючись…)
Коли ворогів, що ще рухалися, не лишилося, Тацуя завмер посеред цієї кривавої мішанини, дивлячись кудись угору.
Важко було повірити, що це людина. Дивлячись, як він стоїть нерухомо, наче лялька, Ражіт відчував нестерпне відторгнення.
— Хх-уу-аа-а-у-у…
Стон, що виривався з його горла, нагадував важке дихання водолаза, який щойно піднявся з глибокої безодні.
(Хто ж він такий, цей чоловік?)
Важко було повірити, що це людина.
У голові Ражіта мимоволі промайнуло слово «демон».
◆
Місячне сяйво згасло.
Хмари мчали небом, здіймався вітер.
Ми з Теоріттою стрибнули, наче намагаючись проскочити крізь пориви цього вітру. Ми не могли дозволити собі просто перти напролом крізь натовп потвор. Доводилося використовувати можливості Льотної Печаті Сакара на повну, щоб здійснювати короткі стрибки в повітрі. Це була рідна стихія для такого громового піхотинця, як я.
Громові піхотинці як рід військ з’явилися зовсім недавно.
Початкова ідея полягала в тому, щоб забезпечити піхоті мобільність за допомогою коротких стрибків і дозволити обрушувати вогонь на ворога згори. Особливу увагу приділяли саме маневреності. Нас розглядали як підсилення для драконячих вершників — могутніх, але не надто розворотливих. Ми мали стати вирішальною силою, здатною вбивати клин у ворожі лави й завдавати прямих ударів по самому Демон-Лорду.
Втім, щоб ефективно маневрувати за допомогою Льотних Печатей і при цьому вести прицільний вогонь, потрібні були колосальні тренування. Звичайний піхотинець не міг так просто звикнути до подібних рухів. Через це масове виробництво таких солдатів просувалося важко, хоча сама концепція виявилася вірною.
Швидші за кінноту, ми обходили поле битви в трьох вимірах, щоб ударити в саме серце ворожого тилу.
Саме це ми з Теоріттою й намагалися зараз втілити. Ми оминали основні скупчення ворога, тримаючи курс на Демон-Лорда «Ібліса». Вступати в бій було марною тратою часу, тож ми намагалися цього уникати.
Втім, потвори, помітивши нас, кидалися в атаку майже рефлекторно. Навколо фортеці Мюрід розкинулися пологі пагорби та степ, де сховатися було майже ніде.
Отже, хоч як ми старалися, сутичок було не уникнути.
— Вони йдуть, Зайро! — крикнула Теорітта, вчепившись у мою шию.
— Величезні пси-чудовиська і ці жаби!
Вітер засвистів у вухах — я теж глянув униз.
Барґести й кілька фуа. Вони нас засікли. А за ними з основної маси Феномену виокремився цілий загін і кинувся навздогін. Досі ми вже встигли прикінчити кількох таких, що намагалися нас дістати — схоже, тепер нас остаточно визнали за ціль, яку варто прибрати. На підтвердження цього я побачив, як Демон-Лорд «Ібліс», що був уже зовсім близько, повернувся в наш бік.
Виглядав він як велетенський чорний слимак. Зблизька він здався мені меншим, ніж я уявляв — десь як слон. Але червоні очі, що рядами всіяли його тіло, дивилися прямо на нас із Теоріттою.
— Оці типи зараз візьмуться за нас серйозно. Зберися.
— Я розумію.
Теорітта простягнула руку.
— Прошу, мій лицарю.
З її пальців сипнули іскри.
Я не забарився. Чудовий одноручний меч — я вхопив той, що виник просто з порожнечі, і метнув у землю. Він встромився в тіло барґеста й вибухнув, а я приземлився прямо в ту мішанину з крові й багнюки.
Фуа переслідували нас, намагаючись оточити.
(Ножів лишилося п'ять... чи що?)
Я вихопив ніж і на одному диханні метнув його.
Спалах, вибух. Ривок, стрибок. Вітер реве. Шумом і світлом я привернув увагу чималої кількості потвор. Ще кілька десятків кинулися туди, де я мав приземлитися.
Теорітта дивилася на все це палаючими очима, фіксуючи кожну ціль.
Для Святого Лицаря Богиня — це другі очі. Вона перекриває мертві зони, а завдяки синестезії ми ділимо спільні образи. Це дозволяє обробляти інформацію значно швидше, ніж через звичайні слова.
Саме так і має виглядати ідеальна взаємодія.
Та Теорітта все одно промовляла все вголос. Мабуть, хотіла зняти напругу — чи то свою, чи мою. Теж мені, турботлива знайшлася.
— Тепер бики-чудовиська, Зайро. Великі.
— То Кайраку.
Величезні бикоподібні потвори, здатні своїм тараном рознести навіть фортечну стіну. Велетенські роги відсвічують свинцем. У місячному світлі здається, наче рухаються маленькі гори.
— До Демон-Лорда вже зовсім трохи.
Я дивився вперед. Мої очі зустрілися з червоними зіницями «Ібліса».
— Ще трохи. Що б не сталося — тримайся за мене.
— Могли б і не казати.
Теорітта засміялася й створила ще один меч.
— Якщо я помру, ви ж на мене сваритиметеся?
«А вона таки в'їхала», — подумав я. Тим часом я вже стискав створений меч. Свята Печать повністю просотала клинок. Лезо засяяло. Я метнув його. Тієї ж миті сила руйнування вивільнилася й рознесла шию Кайраку більше ніж наполовину. Потвора заверещала й забилася в конвульсіях. Вона махала рогами й тупотіла, тож мені довелося різко змінити точку приземлення. Це було недобре.
Нас майже оточили… ні.
Я відчув, як щось обвило мою ногу.
(Тільки боґартів не вистачало!)
З-під землі.
Вилізла потвора, схожа на стоногу, і спробувала вчепитися мені в ногу. З повітря таких не побачиш. Просто не пощастило — сидів у землі, як міна.
Я миттю активував Льотну Печать і, поки він не встиг стиснути щелепи, копнув боґарта так, що той відлетів. Відчуття було таке, наче я розтрощив йому череп. Але на цьому не скінчилося. З-під землі почали вилазити ще один, другий — вони лізли один за одним. Довелося відбиватися.
Я розкидав їх ударами ніг і зробив низький стрибок, щоб вирватися. На велику дистанцію стрибнути не вдалося.
(Зараз обступлять.)
Через постійне використання Льотної Печаті ноги аж гули від перегріву. Щоб стрибнути знову, треба було дати їм трохи охолонути. Десь стільки, скільки потрібно, щоб тричі повільно вдихнути й видихнути.
— Сьогодні не мій день. Якесь прокляття.
— Може, ви мало молилися Богині й недостатньо її хвалили?
Коли стає зовсім сутужно, завжди хочеться покепкувати. Теорітта підхопила тон. Мабуть, тому, що ми частково ділимо одну свідомість на двох.
— Добре, потім покаюся.
Я прокручував у голові подальші дії.
Потвор ще повно, але Демон-Лорд «Ібліс» уже поруч. Далі починається небезпечна гра. Треба розкидати тих, хто навколо… розірвати дистанцію… але в мить перед стрибком я буду абсолютно беззахисним.
Головне, щоб вони не завадили.
(Чи вистачить мені сил на бій з «Іблісом»?)
Я відкинув сумніви, що раптом з'явилися.
Сумна доля громового піхотинця, що опинився на землі. До наступного стрибка в нього завжди з'являється велика вразливість. Наступні кілька десятків секунд я майже не відрізняюся від самотнього піхотинця. І силу Теорітти зараз використовувати не можна. Її треба берегти для головного завдання.
(Навіть якщо сил не лишиться… навіть якщо це неможливо…)
Я люто зиркнув на потвор, що сунули на нас. Хоч що б я задумав, спершу треба розібратися з ними.
(Зберися. Ти ж вирішив, що зробиш це. Хіба ні?)
Щойно я про це подумав, як серед потвор почалося якесь заворушення. Принаймні мені так здалося.
Зі сходу, де сяяв зелений місяць. Вороже військо наче здригнулося. Навіть «Ібліс» повернув кілька своїх очей у той бік.
(Не вірю своїм очам…)
У зеленому місячному світлі я побачив дещо неймовірне.
Прапор, що розвівався на вітрі. Герб — «Олень, що стрибає у хвилях». Я знав цей прапор, але це було останнє, що я хотів би зараз бачити. Герб Дому Мастібольтів, знатного південного роду. Сім'ї моєї колишньої нареченої.
— Бенетиме…
Я відчув, як мій голос наливається люттю.
— Чому вони тут? Ти збрехав мені?
«Ну, дозвольте запитати вас у відповідь, Зайро», — голос Бенетима пролунав дещо перелякано.
«З чого ви взяли, що я скажу правду? Ви б точно розлютилися».
Брехня Бенетима заради вигоди — це найгірше, що може бути. Просто огидно. Але ще гірше те, що іноді ця його брехня справді рятує ситуацію.
І якщо вже говорити про огидне, то ось ще дещо.
«Зайро! Рятуй!»
Це був тремтячий голос Дотти.
Тієї ж миті на півночі, у тилу ворожого війська, здійнялася курява. Очі «Ібліса» забігали. Ще частина його уваги переключилася назад.
— Дотто. Ти що твориш?
«За мною найманці женуться! Швидше, поможи!»
— Що значить «поможи»? Я ж тобі казав: залізь у якийсь маєток аристократа, поцупи щось цінне й домовся з найманцями про допомогу. Як ти примудрився стати тим, кого треба рятувати?
Я розраховував, що він десь щось вкраде й використає це для переговорів.
Звісно, я також допускав, що Дотта може просто втекти. Його присутність у фортеці все одно не давала особливої користі, скоріше він тільки плутався під ногами.
І ось цей тип тепер веде за собою цілий загін найманців, насідаючи на Феномен із півночі. Судячи з куряви, там переважно кіннота.
«Та ні, Зайро, послухай спокійно. Я подумав: нащо красти десь інде, щоб найняти загін, якщо можна обікрасти самих найманців і на ці ж гроші їх найняти — так швидше буде…»
— Досить. Від твоїх балачок у мене мозок зараз розплавиться.
Я вже біг уперед. Теорітта тиханько засміялася, хоча момент був зовсім не для сміху.
Я теж, здається, хмикнув.
Потвори розгубилися. Я зробив невеликий стрибок прямо на тих, хто в нестямі пер на мене, і підірвав їх ножами.
Ці десятки секунд хаосу.
Вороги не могли миттєво зреагувати ні на підкріплення зі сходу, ні на оцю незрозумілу юрбу з півночі. Але й ігнорувати їх вони не могли. Принаймні зараз ті були для них значно більшою загрозою, ніж я.
Шлях до Демон-Лорда «Ібліса» був повністю відкритий.