— Та що ж коїться?
Я не міг стримати роздратування.
Люди. Зі зброєю. Вмішалися в ряди Феномену Демон-Лорда.
Це вкрай ненормально. Це не просто перетворені на потвор — ні, серед людей нарешті з’явилася сила, що діє з ними заодно.
Я знав, що серед Феноменів є одиниці, здатні розуміти людську мову. Їхня психіка близька до нашої.
Отже, не можна виключати, що заради взаємної вигоди вони могли домовитися. Треба бути божевільним, щоб до такого додуматися, але теоретично це було можливо. Або ж Феномен Демон-Лорда якось на них вплинув ментально?
Хотілося б вірити саме в це. Але я не чув, щоб «Ібліс» мав такі здібності.
— Зайро, — покликала Теорітта.
Вона зблідла. Схоже, теж сприйняла ситуацію серйозно. І я знав чому.
— Виникла велика проблема. Я не можу атакувати людей. На системному рівні це неможливо.
— Знаю. Щось придумаю.
Я сказав це, але проблема й справді була занадто серйозною.
— …Ківіє! Ти мене чуєш? Що там у вас? Хто ці люди? Від Дев’ятого корпусу про таке жодного слова не було.
Погукав кілька разів, поки вона нарешті відповіла.
Зв’язок через Святі Печаті з тими, хто не належить до засуджених Героїв, працює кепсько. Кажуть, там потрібна якась особлива «довжина хвилі».
«…Я сама не знаю».
Яка «корисна» відповідь.
Загін Ківії намагався якнайшвидше відійти від головних воріт. Вони відбивалися від потвор, що кинулися навздогін, разом із підкріпленням у десяток вершників, які, мабуть, сиділи в засідці.
«Це точно приватне військо якогось аристократа. Вміло тримаються в сідлах і стріляють на скаку».
Причому їх було дві сотні.
Обладунків не мають — легке спорядження, зате в поножах і шоломах. Облич не видно. Оці типи на кошта-бава пускали вогняні стріли — і загородження, які звів Його Величність Норгаю, миттю зайнялися. Справжній нічний кошмар.
— Яке ще приватне військо? Чого б це їм ставати поплічниками Демон-Лорда?
«…Не знаю».
— Куди не глянь — суцільне «не знаю»! То мені можна їх бити? Спіймаю й змушу все викласти.
«Довелося б так і зробити… але не вийде. Вони відступили! Тепер не наздогнати».
— Дідько.
Ківія мала рацію: підпаливши загородження, вершники миттю пішли з передової. Лицарі в обладунках із Печатями занадто важкі, щоб за ними гнатися. Значить, штурм воріт — не їхня справа. Куди ж вони… до підземного ходу? Ми ж навмисне лишили його відкритим. Туди вони й прямують.
(Ну, хоч якась удача в цьому безладі.)
Чесно кажучи, це нам на руку. Нам не доведеться битися з людьми.
«Зайро, у нас біда! Якісь типи сунуть до підземного ходу!»
— Я бачу. Вони знають план фортеці.
«Тому я й кажу — це капець! Що мені робити, якщо вони до мене доберуться?!»
— Ти як завжди — тільки про свою шкуру… Не переймайся.
«Та в натурі, пане Бенетиме, ви взагалі слухали план? Там же Тацуя на варті. Ну, він їх усіх і розкатає».
«Саме так. Крім оборони генерала Тацуї, Ми власноруч підготували вибухові Святі Печаті. В крайньому разі вони стануть нашою останньою лінією захисту».
Бенетим замовк. Як завжди — чоловік, якому взагалі не варто бути командиром.
Хай там як, у підземному ході безпечно. Навіть якщо вони приведуть за собою потвор, оборона вистоїть, а головне — у нас є останній козир. Хід можна просто підірвати й завалити. Хай краще ворог відволікається на нього.
З цього ставало ясно: досвіду в штурмі замків у тих вершників небагато. Приватне військо… навіть якщо так, то вони явно не з військових кіл. Може, з Храму?
«Слухайте, а нам, наземним, що робити?» — голос Цава звучав так, наче йому все це вже набридло.
«Я тут ледве встигаю відбиватися, на головні ворота мене не вистачить».
Він не брехав. З боку головних воріт сунули велетенські потвори.
Їх звали Кайраку. Величезні звіри на базі биків, вкриті товстою бронею, з міцними рогами. Справжні живі тарани. Треба було не підпускати їх до воріт, але звичайна стрільба з громових жезлів їх не спинить.
«Пане Бенетиме, ви ж командувач. Зробіть щось».
У голосі Цава не було тривоги. Він просто методично знімав потвор, що намагалися наблизитися до задніх воріт.
«Може, хоч Його Величність зі стіни заберете? Там уже Кайраку лізуть, ворота не встоять».
«Т-так, точно! Ваша Величносте, благаю, відступіть!»
«Нізащо! Шліть сюди підкріплення! Це передова захисту держави, фортеця під Нашим прямим командуванням! Якщо вона впаде і король відступить, народ втратить опору в серці!»
«У нас немає підкріплення, і взагалі…»
Бенетим проковтнув слова «ви ж не король». Мудро. Це б тільки розлютило Норгаю.
— Відкрити гарматні порти! — прогримів голос Норгаю.
— До гармат! Не підпускати отих здоровил!
На стінах почався рух. Почувся дивний металевий скрегіт.
Гармати, встановлені в цій фортеці, мали назву «Рантере». Це була розробка Варкурської колонізаційної компанії — установки для метання снарядів зі Святими Печатями. Найновіша модель із механізмом закручування снаряда для стабілізації польоту.
Потужна штука, але на головні ворота ми встигли підготувати лише чотири одиниці. Для тих нечисленних захисників, що лишилися в Мюріді, це була межа.
— Вогонь!
Це були гармати, налаштовані Норгаю. Сила удару й радіус вибуху — солідні, але з такими канонірами-дилетантами про влучність годі й мріяти. Добре вже те, що снаряди не вибухнули прямо в стволах. Прямих влучань не було, проте ефект вони дали. Кілька снарядів таки накрили й розірвали кількох Кайраку. Іншим теж перепало. Першу хвилю ми ніби відбили. Але гармати не могли стріляти часто, тож якщо ворог перегрупується й піде знову, він точно дійде до воріт.
«Прокляття, приціл збитий. Та й потужності замало! Де мої артилеристи?! Що робить Райно? Канцлере Бенетиме, негайно клич сюди цього дурня!»
«Ви мене чуєте? Немає його тут, Ваша Величносте».
«Тоді клич Джейса! Де авіація?! Треба рознести ворожий табір!»
«Його теж немає».
«Якщо так, то…»
Я вже знав, що він скаже далі. Ляснув Теорітту по плечу. Вона озирнулася, я підмигнув — наш вихід.
«Головнокомандувачу Зайро! Вдар у саме серце ворога, знищ їхнього ватажка! Змусь їх відступити!»
— Нічого не вдієш.
Швидше, ніж я розраховував. Феномен Демон-Лорда «Ібліс» усе ще повільно рухався в тилу ворожого війська. Я хотів дочекатися, поки він вийде на передову, щоб атакувати під прикриттям стін.
Але доводиться діяти зараз. Буде пізно, якщо вони вдеруться в замок.
— Теорітто.
Я мусив це сказати.
— Взагалі-то твій вихід мав бути трохи пізніше.
— Ні, я вже зачекалася.
Теорітта вже крокувала попереду мене; її очі палахкотіли вогнем.
— Саме такою має бути битва Богині та Святого Лицаря. Це битва за людей. За тих, кого тут немає, чиїх облич ми навіть не знаємо!
Вона відкинула золоте волосся, розсипаючи іскри. Почалося.
— Яка промова — справжня Богиня. Може, тобі варто на сцені виступати?
— Це вам варто, — Теорітта зухвало глянула на мене.
— Я повертаю вам ці слова. Подумайте краще про те, що ви самі зараз збираєтеся зробити.
Вона тицьнула пальцем мені в обличчя.
— Ви ж тільки те й робите, що ставите на кін власне життя.
— Мені можна, я безсмертний.
— Брехня, — Теорітта миттю заперечила.
— Навіть якби ви не були безсмертним, ви б усе одно це зробили. І при цьому ви смієте казати, що ненавидите нас, Богинь.
— Облиш це.
— Ні, не облишу. Ваше ставлення — це, зрештою…
Я мовчки чекав продовження. Хай вже, Теорітта теж має право вставити шпильку. Я ж бо її лаяв на чому світ стоїть.
— Це просто ненависть до собі подібного.
— Знаю я, дідько.
Причини битися у нас із Теоріттою збігаються. Вона б’ється, щоб її хвалили. Я б’юся, щоб мене не зневажали. Не хочеться визнавати, але це одне й те саме. І вона, і я готові померти заради того, як нас оцінять інші.
Аж соромно стає, — я всміхнувся сам собі. Робити причиною війни те, що про тебе подумають люди… Скільки в цьому пихи. Невже я хочу стати героєм? Невже історія з Сенельвою мене нічому не навчила?
Але я не можу втекти від самого себе.
— Добре.
Я кивнув.
— …Твоя правда. Я програв.
— А я що казала? — Теорітта задоволено хмикнула. Виглядала вона щасливою.
— Ось тому я й обрала вас своїм лицарем!
(А непогано.)
На душі стало легше. Мета ясна.
Перемогти тут. Захистити Фортецю Мюрід. А це значить — захистити Теорітту. Довести військовій верхівці в Ґартуїлі її «корисність». Якщо вже це так необхідно.
До того ж, Святий Орден, якому довелося сидіти тут в облозі разом із нами. Шахтарі теж виживуть. І ще — хтось, чиїх облич я не знаю і навіть не впевнений, чи вони існують. Якщо ми покинемо фортецю, людство відступить. Сусідні поселення покинуть напризволяще. Цьому можна завадити.
Я нарахував собі стільки причин, скільки зміг.
З такою купою аргументів битва й справді виглядає героїчною, чи не так?
Хочу перемогти в битві, що має сенс. Хочу вважати себе не останнім покидьком, бо допомагаю іншим. Хочу вірити, що я ще на щось здатний. Якщо глянути «об’єктивно» — яка ж це нікчемна мотивація.
Але мені начхати, що подумають інші. Це моя битва.
— Ви — Герой, а я — Богиня. Я маю благословити цю битву…
Тут Теорітта вперше на моїй пам’яті відверто пожартувала. Усміхнулася, наче дитина, що збирається нашкодити.
— Обом нам доводиться виконувати свою роботу, нічого не вдієш.
— Вже вловлюєш суть.
Я підхопив Богиню на руки.
Відштовхнувся від землі. Увімкнув Печаті польоту на повну й злетів у небо.
— Отак і тримайся. Здається, ми легко переможемо.
— Звісно.
Теорітта з радістю вчепилася в мене.
Я вихопив ножа й метнув у зграю потвор під нами. Поворот корпусу — і ще тричі поспіль. Сліпучі спалахи й гуркіт розірвали їхні ряди.
Моя ціль — Демон-Лорд «Ібліс».
Його велетенська туша виднілася за спинами десяти тисяч потвор.
Я їх усіх розкатаю.