Зрештою, у фортеці Мюрід залишилося близько п’ятдесяти Святих Лицарів.
П’ятдесят бійців Тринадцятого корпусу Святих Лицарів.
Усі вони були тими, хто відгукнувся на заклик Ківії — надійними людьми, як вона казала. Не знаю, наскільки це правда, але мені вистачить, якщо вони просто допомагатимуть із господарськими справами. Часу обмаль, а роботи — край непочатий. Перевірки та підготовки укріплень забагато не буває.
З іншого боку, Дев’ятий корпус, схоже, не збирався допомагати навіть із дрібницями. Тільки-но ми повернулися з розвідки, як зустріли Богиню та їхнього командира, що вже збиралися на вихід.
— Дозвольте відкланятися.
Коли командир Дев’ятого корпусу покидав фортецю, він ледь помітно кивнув Ківії.
Його звали Ход Крівіос.
Я знав це прізвище. Аристократи, що мають величезні володіння на півдні; у них ще вино смачне. Вина Крівіосів — це те, перед чим Дотта чи Цав упали б на коліна й розридалися від благоговіння.
— Який ви дивак, командире Ківіє, — сказав цей Ход Крівіос із щирим подивом. У голосі в нього проступала легка огида.
— Бажати побачити смерть засуджених Героїв на власні очі — це, як на мене, дещо хворобливо. Втім, якщо ви так вирішили, можу лише побажати успіху.
Для цього командира Дев’ятого корпусу ми були чимось на кшталт бойових півнів — саме видовище битви було для нього розвагою. Принаймні як частину військової сили він нас не сприймав.
Коли я дивлюся на Дотту чи Цава, у мене виникають схожі почуття. Те, що таких типів включають до складу армії, явно породжує купу проблем.
— …Бажаю вам уціліти, Ківіє.
Богиня Дев’ятого корпусу теж схилила голову.
То була жінка з довгим чорним волоссям, що спадало хвилями, і вогняними очима. Вона не була схожа ні на Сенельву, ні на Теорітту. Богиня, яка справляла гнітюче, похмуре враження.
— Пермеллі, не підходь так близько. Це «Богиневбивця».
Командир Дев’ятого корпусу заступив собою простір між мною та Богинею.
Я його розумів. Перед ним — Богиневбивця, небезпечний злочинець. Тобто я. Він певно вважав, що я з тих, хто здатен убити Богиню. І це було правдою.
— Ми йдемо. Свій обов’язок ми виконали. Не відходь від мене ні на крок.
— Слухаюся, Ходе. Не відійду. Скажіть… у цій справі я була корисною?
— Ідеально. Жодних сумнівів.
— Ідеально? А… тоді «молодець, Пермеллі» цього разу не буде?
— Зрозумів. Молодець, Пермеллі.
Ход погладив Богиню по голові. Отак Богиня Дев’ятого корпусу та її лицар покинули фортецю. Разом із сімдесятьма чотирма великими бочками, вщент заповненими смертельною отрутою.
Якщо коротко, план був такий.
Заманити Феномен Демон-Лорда «Ібліс» до фортеці Мюрід і підірвати всі ці бочки одночасно. Отрута мала б паралізувати «Ібліса», а подальші вбивства — знешкодити його.
І виконувати цей план мали засуджені Герої. Аж сміятися хочеться.
— Оце так ситуація, — сказав Цав, крокуючи поруч зі мною, наче це його не стосувалося.
— Ми ж тут усі здохнемо, га? Не хочеться. Може, я зі злості пристрелю когось із тих Святих Лицарів?
— Навіщо їх убивати?
— Для розрядки. Ви ж теж, братане, коли біситеся, копаєте каміння чи ще щось.
— Каміння й люди — це різні речі.
— О! Дискримінація за людською ознакою! Недобре це, братане.
Мені довелося терпіти занудство Цава, який продовжував діставати мене збоку.
— Ну дивіться, люди — це теж частина природи. І камінь, і людина — діти однієї землі, тож навіщо когось виділяти?
Цав верз якусь дурню, на яку вже не було сили реагувати.
Людина й камінь не можуть бути рівними. Людина — це щось особливе. Це не камінь, не рослина, не свиня й не корова. Бо я сам — людина. Такому бовдуру, як Цав, цього, видно, не збагнути. А він взагалі забув, що за напад на інших без дозволу Свята Печать на шиї його просто вб’є?
— Зайро!
Щойно я зайшов до командного пункту, який тепер спорожнів і став прихистком для Бенетима, до мене підбігла Теорітта. Наче маленька собачка, що чекала на повернення сім’ї.
— О. Пані Богиня тут, — Цав весело всміхнувся і махнув рукою.
— Видно, добре тут самі посиділи. Як ви? Ласощів не переїли?
— Пхе! Цаве, залиште свої нескінченні теревені при собі! Я розгнівана. Ви потайки кудись пішли, нічого мені не сказавши! Аж куди ви забрели зі своєю розвідкою?!
Теорітта, схоже, за цей короткий час встигла сповна осягнути, наскільки Цав морочлива людина. Вона підійшла й схопила мене за лікоть.
— Лишити Богиню саму на два дні — це вчинок, негідний лицаря. Покайтеся! І взагалі, ви—
— Пані Теорітто.
Ківія заглянула в обличчя Теорітті, яка буквально висла на моїй руці.
— Благаю про милосердя. Ми виконували свій обов’язок, щоб принести вашій величності перемогу. Хоч вони й засуджені Герої, але дозвольте їм відпочити. …Зайро, сходи хоч води попий. Відпочинь трохи, ти ж працюєш без перестанку.
— Гм.
Брови Теорітти сіпнулися. Вона перевела погляд з Ківії на мене і назад.
— Зайро. …Схоже, вам із Ківією було весело на розвідці?
— Веселої розвідки у цьому світі не існує.
— Саме так, пані Теорітто. Ми просто робили те, що мали. Ніхто не діяв заради втіхи. Далека поїздка верхи була потрібна лише для того, щоб установити пастки. Це суто завдання.
— О-ось як.
Теорітта глянула на Ківію, яка торохтіла скоромовкою не гірше за Бенетима, з якимось сумнівом.
— Справді?
— Саме так, пані Теорітто. Дивіться, я тут приготувала лісові горіхи… Ми зібрали їх у лісі, вони досить солодкі.
— У лісі. Горіхи. Збирали. Разом. Он воно як, певно, це було дуже весело.
— Та ні ж бо! Я лише невтомно виконувала свій обов’язок!
— Зайро! Мій лицарю!
Теорітта вхопилася за мою руку так, наче збиралася на ній повиснути. Від цього дотику все стало ясно. Вона була на межі, психічне навантаження було величезним. Навіть іскри посипалися.
Я бачив Дев’ятий корпус.
— Розумію.
— «Розумію» — і це все?! Та Богиня з того корпусу — сім разів за день! …Ви чуєте, сім разів! Сім разів командир гладив її по голові!
Теорітта трусила мене за руку. Я подумав, що їй не варто було бачити ту парочку — це явно погано вплинуло на її виховання.
— Я… не прошу стільки ж… але хоча б половину від того ви могли б мене погладити?
— Добре. Дякую, що почекала.
Що я ще міг зробити? Я погладив Теорітту по голові. Поки гладив, дивився на Бенетима, який розсівся в кріслі командира.
— Як справи, Бенетиме?
— Краще, ніж я очікував.
Він відкинувся на спинку крісла з виглядом страшенно втомленої людини.
Але я знав: це все гра. Цей шахрай — майстер таких жестів.
— Люди з Тринадцятого корпусу. І, що було несподівано — шахтарі зі штольні Зеван-Ґану та їхні родичі. Близько сотні. Не думав, що їх прийде аж стільки.
Так. Одразу після того випадку прийшло близько сотні людей: самі шахтарі, їхні знайомі, якісь колеги з гільдії. Казали, що хочуть допомогти засудженим Героям із роботою.
Зараз вони внизу, допомагають у майстерні Його Величності Норгаю.
(Божевілля.)
Так я подумав, і так воно і було.
Вони дивилися на нас як на героїв, що врятували їм життя. Я сказав, що це зовсім не так і щоб вони забиралися додому — слухати не захотіли. Лишається сподіватися, що збитки від Дотти будуть мінімальними. Я відправив його на завдання за межі фортеці, але страшно думати, що буде, коли він повернеться.
— Ну, щось мені сумно стало. Людей же зовсім мало, га? Навіть із цією сотнею шахтарів — це ж як мертвому припарка.
Це сказав Цав.
— Схоже, пахне поразкою.
— Що ви верзете, Цаве?! Хіба ви забули, що тут я!
Як і очікувалося, Теорітта обурилася на ці занепадницькі слова.
— Ця Богиня оберігає вас і дарує своє благословення, тож не бійтеся. Я обов’язково приведу вас до перемоги. Обов’язково!
— Ого, який голий ентузіазм. Братане, усі Богині такі? У цього світу взагалі є майбутнє?
— Думаю, Теорітта — випадок особливий. А майбутнє у цього світу і так не дуже.
— Я-як грубо! Навіть мій лицар туди ж! Ви маєте мене захищати!
Теорітта штовхнула мене кулаком у спину. Тим часом Цав продовжував розмову.
— То що, пане Бенетиме, які плани? Може, швиденько накиваємо п’ятами?
— Тікати?
Бенетим на мить зніяковів і зиркнув на Ківію.
— Що за дурниці! Цаве, вам явно бракує почуття справедливості. Ми маємо зупинити «Ібліса» і стати щитом для земель та народу Об’єднаного Королівства!
— О, то ви тепер у такому стилі?
Цав сухо засміявся і повернувся до мене.
— Ні, ну я так не можу… Ця фраза сама по собі смішна. Не терплю жартівників. Якщо Бенетим вирішить дати драпака, я навіть не впевнений, що зможу в нього вистрілити. Може, ви тоді самі, братане?
— Біс із ним. Я Бенетима як бойову одиницю взагалі не рахую, хай тікає куди хоче.
— Е?
— Точно.
Бенетим ображено скривився, а Цав кивнув, наче це було само собою зрозумілим.
— Бенетиме. План операції розробляю я, згоден?
— Довіряю це тобі, Зайро.
Бенетим поважно кивнув. Чистий блеф. Він і близько не знає, як складати плани.
— Ми маємо будь-що знищити «Ібліса». У цьому наш обов’язок! Заради майбутнього королівства! Заради завтрашнього дня для людей!
Що більше слів сипав Бенетим, то холоднішим і презирливішим ставав погляд Ківії. Схоже, вона починає розуміти, що він — просто базіка. Бенетим ще жодного разу не запропонував нічого тямущого у військових справах.
— …Отож, Зайро. Що нам робити?
— Його Величність і ти — залишаєтеся тут. Ти передаватимеш лише мої вказівки. Його Величність працюватиме руками.
Я викликав у пам’яті карту фортеці та околиць.
— Тацуя — на перекриття підземних ходів. Візьми з собою двадцять лицарів. Цього має вистачити. Цав — на стіну. Стріляй у кожного, хто наблизиться.
— О. Це по мені.
Цав навіть зраділо вхопився за свій громовий жезл.
— До речі, а де пан Дотта? Я думав, ми будемо в парі.
— У нього інша робота. — Тепер щодо фронту: там шахтарі та лицарі мають протриматися хоч трохи. План — пів дня. З пастками та зброєю від Його Величності це можливо.
— Зрозумів. Хай буде так.
Бенетим кивнув із виглядом справжнього командира. «Зрозумів» він, бачте.
— А ти що робитимеш, Зайро?
— Виступлю назустріч.
Я озирнувся на Ківію та Теорітту.
— Поки вони не підійшли впритул, ми маємо вдарити по «Іблісу». Тільки так ми всі виживемо.
З внутрішнього двору долинав гучний голос. То кричав Його Величність Норгаю.
— Ви — найхоробріші воїни, солдати й герої Нашого королівства!
Цей його занадто дзвінкий голос лунав на всю округу.
Він спирався на ціпок, тягнув за собою одну ногу й вигукував слова підтримки солдатам. Святі Лицарі, звісно, були в повному замішанні.
Але шахтарі та їхні близькі — зовсім інша справа. Вони перезиралися, перешіптувалися й поважно кивали на кожне слово Норгаю. Здавалося, я бачу якусь неможливу картину.
— Ми захистимо Наші землі й Наш народ! На ваших плечах тримається майбутнє людства!
Коли Норгаю підняв стиснутий кулак, шахтарі вибухнули криком. То було щось середнє між гомоном натовпу і бойовим кличем.
— У бій! Ми благословляємо цю битву. Саме ми, саме ви — справжні герої!
◆
Після цього стало ще гарячіше.
Нам бракувало всього, та найбільшою проблемою залишалася кількість людей. Навіть якщо розставити шахтарів і Тринадцятий корпус на фронті та в підземеллях, на все інше людей не лишалося.
У фортеці Мюрід, крім головних воріт, є ще й задні. Потрібні були сили для їх охорони, а також персонал для небойових завдань. Постачання, зв’язок, обслуговування, ремонт, догляд за пораненими. Для тилових служб людей завжди мало, скільки б їх не було.
Але ми не були регулярним військом, і всі очікували, що ми тут і поляжемо. Ми — банда злочинців, що не входить до військової структури, тож жодних повноважень у нас немає. Отримати поповнення законним шляхом було неможливо.
Тому довелося діяти незаконно.
Ми спробували кілька варіантів. Спершу зібрали в’язнів із навколишніх тюрем. Близько тридцяти осіб. Звісно, просто так це зробити не вдалося. Довелося дати хабаря. Кажуть, відповідь із в’язниці Мірніде прийшла миттєво. Нам їх просто скинули — мовляв, робіть що хочете. Офіційно — під нагляд Тринадцятого корпусу Святих Лицарів.
Усі ці в’язні були смертниками.
Якісь мародери, що промишляли під час воєнного хаосу, бандити чи розбійники. Грабежі з убивствами, зґвалтування, торгівля людьми — вони наворотили справ, тож їх тримали цілою групою. Вирок — смерть, але через брак робочих рук на них наклали Святі Печаті й змушували працювати.
Тобто за статусом вони були вищими за нас, і поводилися відповідно.
Я зрозумів це одразу, щойно побачив їх у дворі. Виконувати наші накази вони зовсім не прагнули. Сама думка про те, що їх сюди притягли, викликала в них лють — це читалося на їхніх незадоволених обличчях.
— Та ви що, здуріли?!
Чоловік, який видавався ватажком цих розбійників, першим зиркнув на мене.
— Ну так, ми, може, щось і накоїли. Нам і так смерть. Солдатів, що прийшли нас в’язати, ми теж порішили.
Він погрожував мені всім своїм виглядом. Жодного іншого слова до його виразу обличчя не підходило.
— Але слухати наказів якихось Героїв ми не збираємося. Ми — бандюки, а ви ще гірші за нас. «Богиневбивцю»! З якого дива ми маємо тобі—
— Ой, стій.
У цей момент пролунав різкий звук. Наче щось лопнуло — важкий, вологий удар.
— Та припиніть, не дратуйте братана…
Цав тримав жезл однією рукою, націливши його вперед.
Той, хто щойно мені погрожував — ні, не він — а його сусід залишився без правої руки від самого плеча. Точніше, вона розлетілася на шматки плоті, які тепер валялися навколо.
За мить пролунав крик.
— Я не хочу, щоб на мене теж перепало від братана, коли він розлютиться. Тож, може, ви припините так поводитися?
— …П-перепало?
Той, хто здавався босом, ошелешено озирнувся на свого сусіда. Його обличчя було червоним — від крові, що щойно бризнула.
— Чому… чому не я, а він?
— Га? Ну… е-е… у тебе статура краща, і голос гучніший.
Цав на мить задумався над причиною, але швидко розплився у своїй звичній безтурботній і трохи неохайній усмішці.
— Ти енергійний, активний, тож, думаю, працюватимеш добре. …Правда ж, братане?
— …Ясно. Визнаю, я винен, що не пояснив тобі все заздалегідь, але твій метод був дієвим. Проте…
Я копнув Цава по гомілці.
— Більше так не роби.
— Ой! Боляче! — А, ну так, ви праві! Треба було не руку відривати, а одразу вбивати, так?
— Ні. Це цінні кадри, тож припини. Віднесіть того в лазарет і припечіть рану Святою Печаттю.
Я дав ці вказівки й покинув двір.
Насправді дозвіл у нас був.
Ці в’язні — мародери-смертники, тож «можна поводитися з ними як завгодно суворо». Нам дозволялося застосовувати силу. А якщо вони раптом виживуть, їм могли скасувати смертний вирок.
Я сказав про це в’язням. Але це також означало, що фортеця напевно буде отруєна, і всім нам кінець — це вважалося майже гарантованим результатом.
Хай там як, а наглядати за ними краще Цаву. Святі Печаті на шиях в’язнів стримають їх від відкритого бунту.
Я попрямував до командного пункту.
Ця кімната на самій верхівці фортеці була найтихішою навіть у спорожнілій будівлі. Там у кріслі командира сидів Норгаю, а за його спиною стояв Бенетим.
— Зайро. В’язнів ми зібрали. Бачив?
Це сказав Бенетим. Саме він вів переговори з в’язницею та давав хабарі.
— Гм. Добра робота.
Відповів Його Величність Норгаю, поважно кивнувши.
— Хоч вони й злочинці, але країна в небезпеці. Якщо вони керовані — використовуй їх сповна.
— …Гей, а ви чого тут? Йдіть у майстерню, зосередьтеся на налаштуванні Печатей.
— Я намагався його зупинити. Але Його Величність нікого не слухає.
«Не вийшло», — подумав я. Навіть язик Бенетима не міг зупинити Його Величність, коли той щось вирішував. Мабуть, ніхто не міг.
— Солдатів усе одно мало, — пробурмотів Норгаю з похмурим виглядом.
— Який план посилення нашого війська? Канцлере Бенетиме! Швидко доповідайте!
— Ну… я думав обговорити це із Зайро.
Бенетим підняв якийсь сувій.
То був лист. На печатці — знайомий герб. «Олень, що стрибає на хвилях».
— Зайро, цей лист прийшов на твоє ім’я.
— Ні.
— …Та ні, зачекай. Ця аристократка каже, що може позичити нам солдатів, якщо ти особисто про це попросиш. Відправниця — Френсі Мастібольт. Я особисто вважаю, що нам варто звернутися до її дому за допомогою… я так… думаю…
Його голос ставав дедалі тихішим, мабуть, через мій погляд. Видно, я виглядав дуже роздратованим.
— У них ми допомоги не проситимемо.
Я рішуче похитав головою, але Бенетим не здавався.
— Слухай, для довідки — вони можуть прислати близько двох тисяч бійців…
— Забудь. Спали цей лист.
— Чому? Зайро, які у вас стосунки? Дім Мастібольтів — це ж «Нічні демони» півдня. Чому вони…
— Колись ми були заручені.
Мій тон змусив Бенетима припинити розпитування.
— До того ж, зараз посилати війська вже пізно. Все, тему закрито. Більше про це ні слова.
— Згоден. У такому війську напевно будуть і селяни. А зараз час готуватися до зими.
Слова Норгаю варто було проігнорувати. Він казав слушні речі, але мені треба було припинити ці суперечки про війська й повернути його до майстерні.
— З Джейсом і Райно так нічого й не вийшло?
— Я відправив поштових голубів. Це теж коштувало грошей.
— Швидко зберіть еліту з усіх усюд. Це ваша робота, канцлере!
— …Джейс дуже зайнятий і, як би це сказати… каже, що не хоче змушувати свою пані перенапружуватися. Сказав, що вб’є мене. …А Райно просто проігнорував.
— Цілком у його дусі.
— Що?! Райно… яке нахабство! Негайно викличте його від Нашого імені!
Зрозуміти, про що думає Райно, неможливо. У певному сенсі він гірший за Тацую. Він серед нас, засуджених Героїв — як би це сказав Цав — «найбільш відбитий».
Він не такий, як ми, не такий, як інші Герої. І я мушу це визнати. Бо він став Героєм з власної волі — він Герой-доброволець.
— А найманці? Ти говорив із ними?
— Я зв’язався, але без грошей вони й пальцем не поворухнуть.
— Тоді відкрийте скарбницю! Якщо мало — трясіть не тільки аристократів. Зберіть податки з Храму!
— Що робитимемо, Зайро?
— Грошима зараз займається Дотта.
— Поспішайте. Треба пустити в обіг надійну монету й підняти її цінність. Тільки так можна витіснити фальшивки, що заполонили королівство.
— Аби тільки Дотта встиг…
Я глянув у вікно командного пункту. Сонце вже сідало.
На тлі неба, що почало багровіти, уже чітко виднілася чорна зграя потвор, що наближалася. Шахтарі працювали перед головними воротами. Копали ями, встановлювали колоди зі Святими Печатями. Робили щось на кшталт протикінних загороджень.
— Їх уже час забирати звідти.
Життя цих шахтарів цінніше за наші життя чи життя в’язнів-смертників.
Я поставлю їх біля воріт, але до останнього не хочу залучати до прямого бою. Зрештою, вони не професійні військові. Хай лише допомагають лицарям. Насправді я б узагалі не хотів бачити їх у строю. У певному сенсі Норгаю їх просто надурив.
Хоча їхні мотиви я розумію. Вони б’ються за своє життя.
Ті, хто працював у Зеван-Ґані, певно, походять із навколишніх селищ. Якщо фортеця Мюрід упаде, їм доведеться кинути все й тікати. Тікати в нікуди, без жодних гарантій. Чи знайдуть вони роботу десь інше — питання відкрите.
Зрештою, моя недовіра до армії зводилася до цього. План зупинити Феномен Демон-Лорда «Ібліс» ціною отруєння фортеці Мюрід — це фактично відмова від захисту життя місцевих мешканців.
— Про що вони там думають, у Ґартуїлі? Якщо так воювати, людству настане кінець.
— …Можливо, є люди, які саме цього й хочуть.
Раптом Бенетим промовив щось дивне. Він прошепотів це мені на вухо.
— Зайро, ти як ставишся до теорій змови?
— Це повна маячня.
Я був вражений. Знав, що Бенетим писав якісь дивні статті в дивних газетах. Як на мене — це джерело інформації було абсолютно марним.
— Всі ці казки про прихильників Демон-Лорда чи «співіснувальників» — це ж маячня.
І ті, й інші — це типи, які або поклоняються Демон-Лорду, або проповідують ідею співіснування з ним. Звісно, відкрито вони не діють. Чутки про такі таємні товариства ходили давно.
— Ти хочеш сказати, що ці ідіоти засіли в генштабі?
— …Було б кепсько. Це ж неможливо, правда?..
Бенетим знову якось дивно всміхнувся.
— Але якби такі сили діяли, щоб людство «вміло» програвало…
— Тоді цей абсурдний наказ стає цілком логічним, чи не так?
Я нічого не відповів. Але якщо не думати так, то ситуацію взагалі не пояснити.
У військовому керівництві засіли мерзотники. Якщо прийняти це як факт — то і безглуздий наказ у Квундзійському лісі, і дивна операція в штольнях стають зрозумілими. Це певно «вони» мене підставили. Кляті покидьки. Не знаю, чи вони поклоняються Демон-Лорду, чи хочуть із ним жити, але «вони» точно існують.
Та зараз треба зосередитися на справі.
— Покличте Теорітту.
Час на підготовку вичерпано.
Мені стало тоскно. Поповнити сили майже не вдалося. Те, що ми маємо зараз — лише трохи краще, ніж нічого, але ми все одно в повній ізоляції.
Якраз те, що треба для загону засуджених Героїв.
— Ми з Теоріттою виходимо. Коли настане час — відчиніть задні ворота.
— Тільки не втечіть там, Зайро.
— Не обіцяю.
Я збрехав.
Якби я міг просто втекти — наскільки б нормальнішим було моє життя.