— Та я ж кажу, ну, я ж по суті своїй людина добра, хіба ні?
Голос Цава долинав ззаду.
Він базікав без упину вже бозна-скільки — наче задихнеться, якщо хоч на мить замовкне. Яка ж морока.
— Сумно від того, що я занадто м'який, розумієте? Тому я завжди відчував, що щось не так, ще відколи тренувався. Ну от як так? Я ж насправді змалечку вихований у культі вбивць, елітний кілер, усі справи.
Це просто нестерпно різало вуха.
Я трохи прискорив ходу, але Цав явно не сприйняв це як знак «я більше не хочу цього чути».
— Що більше я вивчав ціль, то частіше думав: «Ой-ой, ну як я його вб'ю? У нього ж дружина, діти! Ще й дідусь хворий!». Отак воно й вилазило. Моя вроджена чистота душі.
Дотта, що йшов попереду, озирнувся з похмурим виглядом.
(Може, варто було лишити його у фортеці?)
Саме це питання читалося в його очах.
Здається, я чув цю історію від Цава вже разів двадцять. Якби він не був таким бісовим снайпером, я б уже давно вирубив його ударом у щелепу. Але його вміння стріляти — це вже щось із розряду надприродного.
— Тому я жодного разу не вбив свою ціль. Рівень успіху — нуль! …Але знаєте, культ би сварився, якби я не приносив доказів… Тож я просто брав якогось лівого типа, кришив його на фарш і приносив їм. А цілі дозволяв тихенько втекти. Ну хіба я не золота людина?
Убивця, який не може вбити ціль.
Я якось подумав: чи означає це, що вбивати «якихось лівих типів» йому нормально? Схоже, для нього в цьому проблем немає.
Сам він каже так:
— Ну то ясна річ…
(Божевільний.)
Мабуть, для Цава люди — це те саме, що корови чи свині.
Якщо виникне якась прив'язаність, він не зможе вбити, але якщо ні — то ніяких перешкод. Це той тип убивці, з яким хочеться ніколи в житті не мати справи, але, на жаль, не виходить. У такі моменти я гостро відчуваю, що я — злочинець, який відбуває покарання.
— А тепер послухайте про той культ, що мене вигнав! Оті виродки — вони просто втілення зла...
— Цаве.
Нарешті я вирішив озирнутися. Ми вже дійшли до місця, та й він так задовбав, що час було його заткнути.
— Стули пельку.
— Ой, вибачте, братане.
Цав почухав потилицю.
Солом’яне волосся, надщерблений зуб, веселе, але якесь неохайне обличчя. І чомусь він називає мене «братаном». Таким уже був цей Цав.
— Я знову забагато базікав?
— Зайро, йому теж треба надіти намордник.
Дотта скривився і ткнув пальцем у бік Цава.
— Він же не замовкає. Я колись був з ним в одній камері — це ж пекло. Він триндів цілу ніч без перестанку! Взагалі не спав!
— У мене тренування таке було, можу три дні не спати.
— Ось бачиш! Кошмар!
Дотта видав страдницький стогін.
Чесно кажучи, Дотта й Цав разом — це занадто галасливо. Але в мене не було вибору, кого брати. Доручити розвідку за межами фортеці Його Величності Норгаю, який втратив ногу, неможливо. Бенетим — навіть не обговорюється, він здохне від утоми через три кроки. А від Тацуї в такій справі користі ніякої.
Тож лишилися тільки ці двоє.
— Пане Дотто, ну будьмо друзями. Ми ж напарники.
— От якби ти став хоч трохи тихішим.
— Не люблю тишу. Розумієте, у мене ж було таке важке дитинство, катування замість тренувань у культі. Мене закривали в підземеллі...
— Гей.
Нічого не вдієш, довелося перебити його знову.
— Я вже сказав — мовчи. Не змушуй повторювати вдруге.
— О, Зайро розлютився...
— Ой, халепа! Вибачте, братане! Пане Дотто, ви теж перепрошуйте!
— А я тут до чого?!
Цав енергійно вклонився, і вони знов почали сперечатися.
У мене вже навіть не було сил зітхати. Я просто покинув спроби їх втихомирити. Пригнувся і впився поглядом у краєвид попереду.
Ми йшли від фортеці Мюрід майже пів дня. Зараз ми стояли на невисокому пагорбі.
Попри хмарне небо, Квундзійський ліс було видно як на долоні. А ще — штольні Зеван-Ґану. І трохи далі на захід — гори Летар-Майєн.
Зараз біля підніжжя тих гір слався чорний дим, наче туман по землі.
Звісно, це був не дим.
Це через величезну кількість потвор, що збилися докупи. Вони рухалися, здіймаючи чорну землю, і це з боку нагадувало димову завісу. Справжня навала, що здирала й вигризала ґрунт. Дерева падали під їхнім натиском, усе це накочувалося, мов селевий потік.
Рух здавався повільним, але саме через це в ньому відчувалася важка, невідворотна руйнівна сила. Схили гір кришилися, перетворюючись на урвища; навколишні поселення, мабуть, уже стерті з лиця землі разом із будівлями.
Десь у самому центрі мав бути Феномен Демон-Лорда №15 — «Ібліс».
— Вони вже зовсім близько.
Я сидів причаївшись і спостерігав за військом, коли над головою пролунав голос.
Це була Ківія. Щоб такий, як Дотта, не накивав п'ятами під час розвідки, потрібен наглядач. Тож вона, звісно, пішла з нами.
— Вони дістануться фортеці швидше, ніж ми гадали.
Ківія розглядала мапу в руках і вела по ній пальцем.
Я теж підвівся і зазирнув туди. Схоже, шлях Феномену Демон-Лорда справді пролягає прямісінько до фортеці Мюрід. Наче він щось переслідує.
— Тобто, з такою швидкістю... десь за три чи чотири дні?
— …А, так.
Ківія кілька разів кліпнула й прокашлялася.
— Твоя правда. З огляду на швидкість «Ібліса», десь так і буде.
— Він іде прямо на нас. Наче ним хтось командує. Це дивно, якщо згадати, як «Ібліс» поводився раніше.
— Дійсно. Можливо, у Ґартуїлі мають якусь інформацію. Наприклад, про існування іншого Феномену, який виконує роль командира.
— Ну й морока. До речі...
Щоразу, як я починав говорити, Ківія відхилялася назад і відводила погляд кудись убік. Я запитав прямо:
— Чого ти так відсахуєшся?
— Т-та нічого. …Просто в тебе обличчя заблизько. Відійди трохи.
— О!
Я хотів був здивуватися такому формулюванню, але не встиг — Дотта скрикнув тонким голосом.
Він тицяв пальцем у бік лісу.
— Там щойно щось було! Здається, потвора!
— О, і справді схоже, — Цав теж висунувся і дивився туди, куди вказував Дотта.
Не знаю, як влаштовані їхні очі, але зір у них ненормальний. У цьому вони точно не зовсім люди.
— На пса скидається. Як думаєте, пане Дотто?
— Теж так гадаю. Мабуть, кер-ші.
«Кер-ші» — це загальна назва для дрібних потвор собачого типу. Бойова сила в них невелика, але вони дуже швидкі й мають гострі чуття. Тому вони йдуть попереду основного війська як розвідники. Схоже, у них є здатність ділитися тим, що вони бачать, з усім Феноменом.
— Кер-ші? Скільки їх? Ви справді їх бачите?
Ківія теж почала вдивлятися, але навряд чи вона щось розгледіла. Я теж нічого не бачив. Якби в мене була колишня Свята Печать для пошуку й захоплення цілей — інша справа, але в мене немає такого божевільного зору, як у Дотти чи Цава.
Проте, якщо ці двоє кажуть, що «є», значить, точно є.
Хоч вони й абсолютно ненадійні типи, але, на відміну від Бенетима, вони не брешуть без причини.
— Нічого не вдієш. Треба їх трохи прорідити.
Буде кепсько, якщо вони засічуть наше розташування і притягнуть сюди всю зграю.
— Цаве, як там відстань?
— Ну… мабуть, влучу. Я спробую, а ви мене тільки не прибийте, якщо схиблю.
— Ти за кого мене маєш?
— Та ні, ну… ви ж великий старший, чесно. Я не брешу.
Відповідь була якась невпевнена, але Цав уже витяг з-за спини довгий жезл. Це теж був різновид громового жезла зі Святою Печаттю, але його дальність і сила не йшли ні в яке порівняння з тими, що використовував Дотта.
Снайперський громовий жезл. Розробка Варкурської компанії, модель «Маргаритка». Щоправда, Його Величність Норгаю так його переналаштував, що від оригінальних Печатей там не лишилося й сліду.
— Вже можна? Бо якщо буду довго дивитися, ще перехочу вбивати. Я ж людина чуйна. Мені часто кажуть — «кілер з надто добрим серцем».
— Просто стріляй. Ти що, не можеш натиснути на гачок без балачок?
— Зрозумів.
Щойно він відповів, усе відбулося миттєво.
Громовий жезл спалахнув, і промінь сяйнув далеко в лісі, прошиваючи прогалини між гілками. Пролунав сухий, короткий звук — *Пах!*
— Є.
Сказавши це, він скоса глянув на Дотту.
— Прямо в яблучко, га? Ну що там?
— …Влучив. Прямо в центр голови… Ого, та для тебе це забавка.
Дотта з полегшенням зітхнув, тримаючи в руці лінзу. Наївний він хлопець.
Хоч він і каже «забавка», але Цав щойно поцілив з відстані приблизно у тисячу двісті з гаком стандартних рате.
Це одиниця виміру, прийнята в Об'єднаному Королівстві; один рате — це приблизно один крок дорослої людини. Тобто, що я хочу сказати — влучити в голову цілі крізь хащі з відстані у тисячу двісті кроків… це вже за межами здорового глузду.
— Схоже, там ще лишилися.
Цав не опускав громового жезла й гукнув Дотту.
— Пане Дотто, скільки їх там ще?
— А! Точно, бачу! Ще четверо! Вони нас помітили…!
Дотта в паніці затряс Цава за плече.
— Вони біжать сюди! Цаве, швидше! Зроби щось, як минулого разу!
— Та не штовхайтеся, він же не кулемет… Я все вклав у дальність і потужність. Але нічого, встигнемо.
Проблема Дотти й Цава в тому, що вони занадто шумні, але справу свою знають. Дотта зі шкіри випнеться, аби тільки врятувати власну шкуру, а Цав у поводженні з громовим жезлом кращий за будь-якого солдата, якого я знаю. І те, що вони дають результат, бісить мене ще дужче.
[[ILLUSTRATION: 20_10.png]]
Коротше, на цих двох можна покластися. Поки балакучий Цав зосереджений на стрільбі, мені треба дещо обговорити з Ківією.
— …Ківіє. Щойно вони доб’ють розвідників, підемо ставити пастки. У мене є пристрої від Його Величності Норгаю. Треба хоч трохи зменшити їхню кількість, поки вони не дійшли до фортеці.
Я подивився на Феномен Демон-Лорда вдалині. «Ібліс».
Це військо в дорозі тільки розростатиметься.
— З такою ордою це може й не мати сенсу… але зробимо що можна. Ківіє, вибач, але доведеться тобі піти зі мною.
— Не заперечую. Це робота. …Але.
— Що таке?
— Я щодня розумію тебе все менше.
Ківія справді дивилася на мене так, наче бачила перед собою якусь незбагненну річ.
— Навіть у такій ситуації ти намагаєшся виконувати обов'язок. Не кидаєш боротьбу. І це твоє ставлення до пані Теорітти. …Це зовсім не схоже на те, що я чула про Богиневбивцю Зайро Форбарца.
— І що ж ти чула?
— Що ти вискочка, який через жадобу до слави підставив свій загін, а потім з'їхав з глузду і вбив Богиню. Але мені так не здається.
— Хто знає.
Я гірко всміхнувся, але в словах Ківії мене дещо зачепило.
«Вискочка». Так зазвичай кажуть представники старих аристократичних родів. Ківія — невже вона з якогось впливового дому, а я просто не знав?
— Слухай. Ківіє. З якої ти родини? Вибач, але я ніколи про таку не чув.
— Я не з дворян.
— Та не бреши. Хіба Ґартуїл дозволив би комусь не з шляхти очолити Орден Святих Лицарів?
— Мій дядько — архієпископ.
Архієпископ. Тепер усе стало на свої місця.
Це верхівка Храму, майже найвищий чин. Група з кількох десятків людей, які мають право засідати в Священній Раді. Значить, вона не з дворянського, а з жрецького роду. Не дивно, що я про них нічого не чув. І її ставлення до Теорітти тепер теж зрозуміле.
Але щоб донька з такої родини пішла в армію — це дивна історія. І не військовою жрицею, а командиркою лицарів.
— Тому… спочатку я тебе остерігалася. Думала, ти можеш зашкодити пані Теорітті. Але, схоже, за це можна не хвилюватися.
— Ось як. Тоді нагляд уже не потрібен, чи не так?
— Нагляд?
— Ну, ти ж постійно на мене зиркаєш. Відколи ми вийшли з фортеці. Це якось не заспокоює.
— …Я зовсім не дивлюся на твоє обличчя так часто. У тебе багата уява. Нічого подібного не було. Що за нісенітниця. Це називається «надмірна самовпевненість», тож покайся.
— Ясно.
Вона випалила це скоромовкою, і я відчув себе якось несправедливо звинуваченим. Хотілося щось заперечити. Чого це я маю каятися?
Але поки я підбирав слова, Цав уже закінчив роботу.
— Є! Братане, я все! Ну хіба я не крутий? Прямо сто зі ста!
Кінчик громового жезла розжарився докрасна. Цав активував Святу Печать, виконав стільки далекобійних пострілів — а втоми не видно.
— Це вже всі… правда ж?
Дотта все ще тривожно роззирався. Якщо вже він нікого не бачив, то я й поготів. Будемо вважати, що загрозу усунуто.
— Добре. Далі йдемо верхи.
Ківія все ще сердито зиркала на мене, але треба було зосередитися на справі.
— Швидко докінчуємо пастки. Ківіє, ти ж умієш їздити верхи. Зі мною. Дотта й Цав — залишаєтесь тут. Не тікати!
— Ясно. Пригляну за паном Доттою.
— Слухай, тут же розвідники потвор шастають… Без Зайро я зі страху й пальцем не поворухну.
— Ото й сиди. Ківіє, пішли. Потрібна твоя допомога, сам пастки—
— Н-ні, ч-чекай.
Ківія розгубилася.
— Так, я дійсно вмію їздити верхи. Але де коні? У цій операції нам жодного не виділяли.
— Нам дістали. Десь тут заховали.
Я глянув на Дотту — той збентежено відвернувся, а Ківія була ошелешена.