— Стояти на смерть.
Так сказав чоловік-посланець.
Він мав розкішну бороду; казали, що він прибув із Ґартуїла.
Скажу чесно — з першого погляду він мені не сподобався.
Я взагалі не довіряю охайним та поважним типам. Мабуть, це в мене прокляття таке.
— Маєте обороняти цю фортецю силами лише свого загону засуджених Героїв. Феномен Демон-Лорда наближається.
Цю заяву, яка прямо означала «здохніть», ми з Бенетимом слухали, виструнчившись як бовдури.
— Зайро, заспокойтеся, — прошепотів мені Бенетим.
— Благаю, тримайте себе в руках... холодний розум...
— Не здумайте раптом кинутися на нього чи прибити на місці.
— Ти за кого мене маєш?
Невже я схожий на людину, яка от так просто розпускає руки без причини?
Хоча… можливо, й схожий. «Богиневбивця» — це втілення незбагненного насильства.
Мабуть, вони думають, що я можу втнути що завгодно, аби тільки настрій був такий.
— …Перепрошую. Пане посланцю, щодо оборони фортеці.
Бенетим прокашлявся й озвався голосом смертника.
Здавалося, у нього в шлунку щонайменше одна дірка, з якої потихеньку сочиться кров.
— Які саме завдання ми маємо виконати?
— Завдання лише одне. Лишайтеся у фортеці. Це все.
Посланець відрізав це без тіні посмішки.
— Навіть якщо ваш загін винищать до останнього — чиніть опір до кінця.
— Тобто війна на виснаження. І як довго нам треба триматися?
Бенетим запитав терпляче й навіть люб'язно.
При цьому він дурнувато всміхався — мабуть, просто боявся дивитися правді у вічі.
— До самої смерті, — відповів посланець.
— Тринадцятий та Дев'ятий корпуси Святих Лицарів розгорнуться в тилу, щоб зберегти сили.
— А щойно ви загинете й фортеця впаде, ми застосуємо Особливу Атаку.
Жахливі речі я чув.
Але якщо Свята Печать на шиї цього чоловіка справжня, то він точно офіційний посланець із Ґартуїла.
— А що… що це за Особлива Атака?
На запитання Бенетима посланець важко кивнув.
— Отрута. Богиня Дев'ятого корпусу явить своє диво.
Я чув про таке.
Подейкували, Богиня Дев'ятого корпусу здатна призивати «Отруту».
Кажуть, вона кінчиками пальців викликає будь-яку смертельну речовину.
Проте «Отрута», що здатна винищувати Феномен Демон-Лорда на великих площах, дуже складна у використанні.
Її треба розставляти як пастку. Невже вони збираються замінувати нею фортецю?
Наприклад, бомби в поєднанні зі Святими Печатями.
«Особлива Атака» — звучить гучно, але насправді йдеться просто про план детонації.
— Фортеця Мюрід стане могилою для Феномену Демон-Лорда №15 — «Ібліса».
— Вам же, Героям, випала честь стати фундаментом для цієї перемоги.
Тут і я, і Бенетим замовкли. Аж мову відібрало від такого нахабства.
Отже, план такий: заманити потвор і самого Демон-Лорда у фортецю Мюрід.
Потім отруїти все тут разом із нами й винищити ворога. Саме так.
(Тобто просто виграти час і здохнути?)
Я подумав, що це повне безглуздя.
— Це вкрай неефективно.
Слова вилетіли в мене з рота раніше, ніж я встиг їх стримати.
— Робити з цілої фортеці пастку заради одного Демон-Лорда?
— Якщо ви отруїте її чимось, що здатне вбити таку істоту, вона стане непридатною ні на що.
— Феномен Демон-Лорда №15 «Ібліс» надзвичайно могутній.
Посланець глянув на мене з неприхованим роздратуванням.
Бенетим злякано штовхнув мене ліктем, та що вже вдієш.
Самі винні, що привели мене сюди, знаючи мою вдачу.
— Минулого разу він витримав атаку Дев'ятого корпусу. Ви ж чули про його неймовірну здатність до регенерації?
Про це я теж чув — на рівні чуток.
«Ібліса» зафіксували ще на самому початку війни.
Він уславився як ворог, якого неможливо вбити: він просто вештався всюди й жер усе підряд… або трощив.
Його намагалися знищити, але так і не змогли доконати.
Згодом на нього забили, бо цей «Ібліс» виявився надто ледачим.
Кілька разів на рік він проповзав околицями й засинав.
Руйнувань від нього було небагато, тож пріоритет йому дали низький.
Але тепер він чомусь раптом виявив чітку волю й суне прямо на цю фортецю.
— Минулого разу ми намагалися вразити його здалеку, застосувавши смертельну отруту — диво нашої Богині.
«Снайперським пострілом», про який казав посланець, напевно займався наш Цав.
Його ж тоді позичили Дев'ятому корпусу для спільного завдання.
Значить, свою роботу він виконав.
— План наче вдався, але результату не дав.
— «Ібліс» на якийсь час впав у стан клінічної смерті, проте ожив раніше, ніж ми встигли підтвердити загибель.
Я почав розуміти, до чого він веде. Висновок обіцяв бути огидним.
— Через це, а також через пророцтво Третьої Богині Сідії, Ґартуїл переглянув план.
— Єдиний спосіб — це залити його величезною кількістю отрути й «убивати безперестанку».
— Ми використаємо особливу… подібну до живої істоти «Отруту».
«Так я і знав», — подумалося мені.
— Жодних інших засобів убивства в цьому світі не існує.
— Ви що, жартуєте? Тоді ми, зачинені у фортеці—
— П-пане посланцю, зачекайте хвилинку!
Бенетим перепинив мене, не давши договорити.
— Якщо ми заманимо його й надійно заблокуємо, чи зможемо ми тоді відступити?
— Не дозволяю.
— Але чому? Якщо мета операції буде досягнута, то які проблеми?
— Не дозволяю. Це рішення Ґартуїла.
— Якщо хоч один засуджений Герой покине фортецю Мюрід, Святі Печаті на шиях миттєво вб'ють увесь загін.
(Та ви знущаєтесь?) — знову подумав я.
Навіщо заходити так далеко? Це здавалося чимось дивним.
Який сенс так ретельно нас винищувати? Це не мало жодного практичного значення.
Хіба що комусь дуже заважало наше існування.
Можливо, це ідея «тих самих» людей. Тих паскуд, що мене підставили.
Схоже, мене — та й нас усіх — ненавидять сильніше, ніж я думав.
Намагаються прикінчити за будь-яку ціну.
Їхні почуття мені зрозумілі, але підігрувати я не збирався. Що ж робити?
Помирати в такій операції я не мав права.
Точно — Теорітта.
Якщо вона не покаже своєї цінності, її можуть просто розібрати на органи для досліджень.
А загибель разом із фортецею та Феноменом нічого не доведе.
Це запишуть як перемогу Дев'ятого корпусу та їхньої отруйної Богині.
Чи, може, у цьому й полягав задум?
Змусити нас виконати план, який повністю заперечує корисність Богині Теорітти.
— Зрозумів. Ми виконаємо наказ.
Поки я міркував, Бенетим уже встиг погодитися.
Він при своєму розумі? Я мимоволі втупився в нього.
Той продовжував підлесливо всміхатися й швидко заговорив:
— Проте прошу дещо уточнити в плані. По-перше, правило про те, що всі помруть, якщо хоч один піде. Це не годиться.
Посланець хотів був щось заперечити, але Бенетим не дав йому й рота відкрити.
Найбільша перевага цього шахрая — гучний голос у потрібний момент.
Він у нього чомусь напрочуд пронизливий і легко перекриває будь-кого іншого.
— Як ви знаєте, ми — збіговисько злочинців з поламаною психікою.
— Цілком імовірно, що хтось захоче швидкої смерті й просто втече з фортеці.
— Тоді вся операція піде прахом ще до початку.
«А він правий», — відзначив я про себе.
Якщо їхня мета — не просто нас перебити, а здолати Демон-Лорда, то цей аргумент вони не зможуть проігнорувати.
— Призначте наглядача. Але втікачі все одно знайдуться.
— Тому треба змінити правило: карати смертю всіх лише тоді, коли втече не хтось один, а весь загін.
Аж дивно, як він умудряється так легко плести цю нісенітницю на ходу.
Бенетим торохтів швидше, ніж я встигав оцінювати його пропозиції.
— І ще — питання Богині.
— Вона уклала контракт із Зайро, тож може захотіти лишитися у фортеці всупереч наказам.
— Ми… ми спробуємо її переконати.
— Та вона все одно лишиться. Наша Богиня має надто милостиве серце.
Якісь дивні слова він добирає, але Бенетим казав це з таким серйозним виглядом, що аж пальцями перехрестив Велику Печать.
Він окреслив коло й розірвав його посередині. Цей жест часто роблять під час служб у Храмі.
Його звуть «Великою Печаттю», першопочатковим знаком.
— Останні наші перемоги — це цілковита заслуга її благословення. Прошу надати дозвіл на її перебування тут.
— Я не маю повноважень давати такі дозволи.
— Тоді хто має?
— Щодо Богині… згідно з військовим статутом, вона підпорядковується Тринадцятому корпусу Святих Лицарів…
— Зайро, негайно зв'яжіться з командиркою Ківією. Тут я сам розберуся.
Бенетим поплескав мене по плечу й прошепотів:
— Я з ними домовлюся.
— Щойно з'явиться шанс на успіх операції, отримаю дозвіл на виведення пані Теорітти. Що ще вам потрібно?
— Солдати. Людей не вистачає. Нам самим буде надто важко.
Я вирішив просити все підряд, і Бенетим легко кивнув.
— Зрозумів. Ще щось?
— Зброя та провізія.
— Зрозумів. Ще щось?
— Амністія.
— Зрозумів. Ще щось?
«Він просто киває на все підряд», — подумав я.
Причому морду тримає таку поважну, наче справді справу робить. Я лише пирхнув.
— Щодо амністії — це я загнув.
— …Якщо можна, нам би кінноту й артилерію. Що там із Джейсом та Райно? Можна їх повернути?
— Вони ще на західному фронті. Ніяк не встигнуть.
Джейс і Райно — це імена нашого вершника та каноніра.
Зараз їх разом відправили на захід. Джейс — драконячий вершник.
Який би характер у нього не був, але його напарник-дракон — надійна підмога.
Якби вони були тут, ми могли б ризикнути сильніше.
Але зараз про це думати марно.
— Тоді покладіться на мене.
Бенетим ударив себе в груди.
— Я все владнаю. Довіртеся мені.
— Звучить як повна брехня, але ти впораєшся?
— Ну, знаєте… ви, мабуть, не повірите, але я…
Тут Бенетим ще сильніше понизив голос.
[[ILLUSTRATION: 19_10.png]]
— …Насправді я знаю одну велику таємницю.
— Я — людина, яка майже врятувала світ. Порівняно з тими часами, це завдання — дрібниця.
— Та не мели дурниць.
Я, звісно, знав, що він бреше.
Згодом Бенетимові таки вдалося вибити всі наші вимоги, крім амністії.
А ще пізніше я дізнався від Ківії, що він першим отримав наказ покинути фортецю Мюрід разом із Богинею.
Колись його точно приб'ють у бойовій метушні.