Кімната була темна й тісна. Майже як тюремна камера.
«...Якесь похмуре місце», —
подумав Бенетим Леопур.
Хіба його не мали привести до Королівського суду, перед оту пафосну «Завісу Істини»?
Він уже уявляв, як розгорне перед лавою інквізиторів та Сповідником усю свою красномовність.
«Якщо вже брехати, то так, щоб світ здригнувся. Щоб увійти в історію».
Так він вирішив. Але план, схоже, пішов прахом.
Перед ним було лише двоє.
Молодик, що сидів навпроти за столом і сяяв надто вже веселою усмішкою.
І жінка за його спиною, яка схрестила руки на грудях; на ній була біла туніка — жрецьке вбрання.
Вона дивилася на нього сонним поглядом, у якому не було жодної емоції.
«Щось тут не так».
Бенетим мимоволі насторожився. Усе це зовсім не було схоже на судовий процес, про який він чув.
Ані інквізиторів, ані присяги на істині.
«Більше скидається на допит».
Невже від нього хочуть ще щось почути?
Він уже виклав усе: і те, що було, і те, чого не було, і навіть те, у що сам майже повірив.
— Вибачте, Бенетиме Леопуре.
Молодик сперся ліктями на трухлявий стіл і сплів пальці, ніби в молитві.
Голос у нього був якийсь легковажний.
— По-хорошому, я хотів би поговорити в кращому місці. Я дуже прагнув зустрітися з вами. Я захоплююся вами.
— Т-так?.. Отакої.
Бенетим лише розгублено кивнув. Нічого іншого не лишалося.
Бенетим ніколи не вмів ретельно добирати слова.
Хоча через його ремесло люди часто помилялися, Бенетим не володів ані холодним розрахунком, ані майстерним ораторським хистом.
Зазвичай він просто на ходу вивалював усе, що спадало на думку, і так дурив людей.
Так він вчинив і зараз.
— Що ви маєте на увазі під «захоплююся»?
Це запитання справді його мучило.
— Ви теж хочете заробляти на життя шахрайством? Якщо так, то не варто брати з мене приклад. Зрештою, я ж попався.
— Твоя правда. Тут і не посперечаєшся.
Чоловік утробно засміявся.
Обличчя в нього було привітне, але в сміху вчувалося щось моторошне, ніби сичання змії.
— Може, я перегнув палицю? Якщо судити за тяжкістю провини, то це, мабуть, через ту справу, де я намагався продати королівський палац цирковій трупі...
— Та ні. Це тут майже ні до чого. Хоча вийшло кумедно.
Чоловік змахнув рукою, і жінка в жрецькому вбранні мовчки ворухнулася.
Вона поклала на стіл стос паперів. Там довгим переліком ішли пункти, схожі на звинувачення.
— Нечувані злочини. Дивуюся, як ти взагалі наважився на таке безумство.
Чоловік глянув у документи й знову по-зміїному всміхнувся.
— Спершу ти підписав контракт про продаж земельної ділянки цирковій трупі, що хотіла виступити в Столиці. І щоб провернути це, вигадав цілий план перенесення палацу... Вражає.
Ту справу Бенетим пам'ятав добре. Шахрайство, яке розрослося до неймовірних масштабів раніше, ніж він сам це усвідомив.
Взагалі-то він планував просто пообіцяти ділянку, взяти завдаток і накивати п'ятами.
Але під час перемовин довелося вигадувати і план перенесення палацу, і графік робіт із демонтажу, і навіть шукати покупців на камінь та залізо.
Він брехав усім підрядникам, одному за іншим.
«Це було наче ходіння по линві. Скільки ж було клопоту...»
Поки він готував кошториси, аванси та довіреності від комітету заступників Канцлера, план перетворився на щось грандіозне.
Кажуть, у день приїзду цирку на місці зібралися теслярі, каменярі та натовп протестувальників проти перенесення палацу — здійнявся неймовірний хаос.
Бенетимові було надто страшно, щоб іти й дивитися на це.
Він хотів перечекати заваруху й вислизнути зі Столиці, але його миттю схопили.
— Але це не все. Інвестиційні афери, підробка антикваріату, махінації з лотереями, порушення закону про капіталовкладення. Від Варкурської колонізаційної компанії надійшло близько сотні скарг.
— Вибачте... Я розкаююсь.
— Облиш каяття. Це вже не важливо. Краще скажи, що тобою рухало?
Слова «це вже не важливо» пролунали якось моторошно.
— Чому ти вирішив стати шахраєм?
— ...З дитинства не міг бачити, як люди розчаровуються.
Він казав це вже безліч разів. Щоразу історія про «мотиви» трохи змінювалася.
Якщо замислитися, усе це здавалося і правдою, і вигадкою водночас.
— Щоб не бачити їхнього смутку, я плекав якусь миттєву брехню, намагаючись хоч якось звести кінці з кінцями.
— Неабияке зусилля. Дивно, як ти спромігся втримати в купі такий масштабний план.
— Ну так.
Бенетим відповів неохоче. Більше він нічого не міг вдіяти.
Його мучило інше: хто цей чоловік перед ним і чи буде взагалі суд?
— Послухайте. Мене... стратять?
— Га? Ні. На жаль, ні.
Чоловік подався вперед.
— Взагалі-то тебе судитимуть не за шахрайство.
— Не за шахрайство? Тоді за що?..
— Проблема ось у цьому.
Він раптом кинув на стіл інший стос паперів.
Бенетим їх упізнав. Це були газети. «Хроніки Лівіо». Видання не те щоб солідне.
Навіть серед жовтої преси воно вважалося низькопробним. Суцільна містика, теорії змови, скандали та вигадані байки про Феномен Демон-Лорда.
І справді, Бенетим працював там репортером близько року. Вигадувати небилиці було його коником.
— Послухайте...
Бенетим здивовано схилив голову набік.
— І що з цим не так?
— Це твоя стаття. «Таємна експансія рук Демон-Лорда». Ти написав, що в Храм, у Фортецю Ґартуїл і навіть у королівську родину проникли шпигуни, підвладні Феномену Демон-Лорда, які тепер прикидаються людьми.
Бенетим пам'ятав, як писав це.
Сплетні про Святих Лицарів та Богинь вичерпалися, бруд на королівський дім — теж, а редактор вимагав чогось, що сильніше розбурхало б страхи читачів.
Тож він просто виконав замовлення.
«Коли на тебе так дивляться, нічого не вдієш...»
Здатність не виносити розчарування в чужих очах і справді була його суттю.
— Ти навіть імена вказав. Архієпископ Марлен Ківія, генерал Дельф, губернатор Сімрід. Дивовижно. Яка буйна фантазія. ...Чесно кажучи, шахраюй собі на здоров'я. Плети інтриги, розводь теорії змови — нам байдуже. Але...
Чоловік утробно засміявся.
— Тільки правда нам не потрібна.
— Що?..
— Тим паче, ти маєш хист змушувати людей вірити у вигадки. Принаймні, нас ти в цьому переконав.
Бенетимові здалося, що з ним коїться щось вкрай несправедливе.
— Зачекайте, я ніколи не...
Бенетим спробував підвестися, але не зміг.
Жінка в жрецькому вбранні невідь-коли опинилася поруч.
Вона стиснула його плече. Бенетим відчув різкий біль і застогнав.
— Ми тут намагаємося з усім розібратися, а ти можеш усе зіпсувати. ...Щоб ти більше не міг про це патякати, ми накладемо на тебе особливі кайдани.
Чоловік театрально клацнув пальцями.
Тоді Бенетим збагнув: у цій життєрадісній усмішці було щось садистичне. Він усміхався так, наче насолоджувався чужим страхом.
— На жаль, смертна кара для тебе — це занадто легко.
Чоловік сяяв усмішкою, у якій не було ні краплі жалю.
— Бенетиме Леопуре, засуджую тебе до Геройської Кари.