Фортецю Мюрід, де ми, Герої, живемо — а точніше, де нас утримують, — звели, щоб перекрити шлях із північних земель до столиці.
Захищена річкою та скелями, вона була справжньою природною твердинею. Її ще називали «Гніздом перелітних птахів». Завдяки такому розташуванню краєвиди тут були неперевершені. Особливо на заході сонця, коли з вежі дивишся на величну річку Каду-Тай.
Ця річка — життєва артерія фортеці. Сюди привозять припаси з портового міста Йоф; Мюрід завжди був ключовим оборонним пунктом, що першим зустрічав Феномен Демон-Лорда з півночі. Останніми роками, коли Феномен стає дедалі сильнішим, а землі королівства тануть одна за одною, важливість фортеці тільки зростає.
Тож не дивно, що загребуща Варкурська колонізаційна компанія не могла стояти осторонь. На Велику Маркітантку вони присилають цілу купу торговців, тож товарів для підтримки бойового духу солдатів не бракує.
— От якби ще були жінки.
Така була думка Дотти й Цава, але навіть якби тут і відкрили подібний заклад, засудженим Героям туди вхід був би закритий. Ті мізерні армійські бони, що потрапляють нам до рук, у кращому разі спускаються на випивку чи азартні ігри.
— Гляньте! Дивіться, Зайро!
Теорітта мало не підстрибувала, проходячи повз ряди крамниць.
Ятки були прикрашені яскравими вивісками, прапорцями та стрічками; зазвичай похмуре внутрішнє подвір’я фортеці Мюрід перетворилося на подобу свята. Здавалося, Теорітта була від цього в повному захваті.
— Оце їстівне? Чи це якась прикраса?
Теорітта вказала на яскраво-червону фігурку з карамелі. Схоже, вона мала форму полуниці. У сонячних променях вона цілком могла зійти за коштовність.
— Це карамель. Хіба раніше такої не бачила?
— У часи, коли мене створили, такого не було. Виглядає наче дорогоцінний камінь.
Теорітта заворожено вдивлялася у виріб.
В очах — суцільна цікавість. Ну звісно. Кажуть, Богинь створили дуже давно, щонайменше триста років тому. У Храмі іноді розповідають байки, мовляв, вони — доньки останніх богів, народжені тисячу років тому в епоху міфів, але це явна брехня.
Я певен: Богинь створили люди.
Інакше звідки б у них взялася оця зручна для нас «жертовність», про яку вони постійно торочать? Не знаю, що сталося потім, але технологія створення Богинь була або втрачена, або засекречена. Можливо, через нищівні удари Демон-Лорда, а може — через людські чвари.
В історії я не надто тямлю, та вона мене й не цікавила.
Принаймні, дотепер.
— Зайро, а там що? Так гарно пахне. Оця довга їжа…
— То смажена локшина. Західна страва: тонке тісто з пшениці смажать на маслі з соєвим соусом.
— Он воно що! Тоді — о, гляньте туди! Там теж велика черга. Онде, де вивіска з ведмедем! Це щось популярне?
— Це…
Людей там і справді було чимало. Здається, одні лише жінки-солдати. Мабуть, якісь солодощі, але через натовп важко розібрати. На вивісці ятки справді був намальований великий кумедний ведмідь.
— Не знаю. Що це?
— Не знаєш? Це ж «Крем Мюріз».
На моє запитання несподівано відповіла Ківія.
— Славетна кондитерська зі столиці, роблять найкращі заморожені десерти. Збиті вершки заморожують і посипають медом та горіхами. Дуже смачно. А той милий ведмедик — їхній маскот, йому зараз якраз обирають ім’я.
— Ого! Чудово! Відчувається справжній прогрес цивілізації! — вигукнула Теорітта, і очі в неї засяяли.
— Виглядає смачно, Зайро! Дуже смачно. Ви знали про таке?
— Вперше чую. Це якась нова крамниця? До речі, Ківіє, ти неочікувано добре на цьому знаєшся.
— …І що тут неочікуваного?
Мої слова, схоже, зіпсували Ківії настрій.
— Я теж іноді їм солодке. У чому проблема?
— Та я ж не кажу, що це проблема.
— Якщо ти збирався висміяти те, що я їм такі десерти — начувайся! Що тут такого? Мені не можна їсти морозиво чи мати речі з вишивкою цього маскота? Чи, може, не можна подавати варіанти імен для нього на конкурс?!
— Кажу ж, я слова про це не сказав.
Моє зауваження явно зачепило в пам’яті Ківії якусь болючу струну.
Може, її колись через це дражнили? Хоча те, що вона бере участь у конкурсі на ім’я для маскота, справді дивує. Якось це не в’яжеться з її образом—
— Гей, ти! Про що це ти зараз подумав?
— Не треба цензурувати навіть мої думки…
Я вирішив більше не ляпнути нічого зайвого. Вона могла образитися на рівному місці, а з такими людьми ніколи не знаєш, де наступиш на міну.
Довелося шукати порятунку в Теорітти, але та дуже серйозно розглядала вітрини. Я ще здивувався, чого це вона так затихла.
— Зайро.
Маленька ручка Теорітти потягнула мене за рукав. Її погляд був прикутий до тієї самої ятки з морозивом.
— Як гадаєте? Ви б не хотіли цього скуштувати?
Дивна манера висловлюватися, але це було цілком у її дусі.
Вона хотіла подати все так, ніби це не вона хоче, а я, і вона просто дозволяє мені купити це для нас. Оце її дивне почуття гордості — чи то сором’язливості.
— Ну, давай купимо. Ти теж хочеш, Теорітто?
— Що ж… Як Богиня, я не можу відмовити своєму лицарю в його бажанні піднести мені дари.
— Тоді вибери на свій смак два найсмачніші… хоча ні.
Я дістав армійські бони й озирнувся на Ківію.
— Тобі теж узяти, Ківіє? На трьох?
— Я… відмовлюся. Я не марную бони, а відкладаю. У мене довгостроковий фінансовий план.
Я намагався пожартувати, але вона відповіла з таким страшенно серйозним обличчям після секундного вагання, що жарт зів’яв.
Нічого не вдієш, я простягнув бони Теорітті. Знав, що цій Богині захочеться купити все самій.
— Теорітто, купиш нам? Ось, на дві порції.
— Ех, гаразд. Покладіться на мене!
Теорітта радісно побігла геть. Її золоте волосся майоріло, вона легкою ходою прилаштувалася в чергу. Солдати одразу втупилися в неї — Богиня Теорітта притягувала погляди. Сама ж вона трималася дуже поважно, наче ці погляди були чимось цілком природним.
— …Зайро. Я маю тобі дещо сказати.
Ківія дивилася Теорітті в спину й нарешті назвала мене на ім’я. Стало зрозуміло: вона хоче перейти до головного.
— Я дещо змінила свою думку про вас. Ви не просто зграя злодюг, ви… як би це сказати…
— Великі злодюги, кляті покидьки й бовдури. Усе правильно.
— Не зовсім. Принаймні, щодо тебе.
Ківія, здається, зовсім не розуміла жартів. Вона заперечила з кам’яним обличчям.
— Я не забула. Ти врятував моїх солдатів у Квундзійському лісі. І в штольні Зеван-Ґану — теж. Ти намагався витягти цивільних, хоча ми самі мали б їх покинути.
— Більшість усе одно не вдалося врятувати.
— Але ти спробував. Я вважаю, це заслуговує на повагу. Ті солдати, що відступили тоді з лісу пораненими, просили тобі переказати подяку.
— Он як.
Я мимоволі всміхнувся. Чи не вперше за останній час я почув хороші новини.
— Значить, вижили. Хоч якийсь сенс у тому був. Це все, що ти хотіла сказати?
Я запитав, але Ківія не відповіла. Вона лише пильно, гостро дивилася мені в обличчя. Я подумав, що знову наступив на якусь міну.
— Чого ти на мене так вилупилася?
— Не кажи дурниць. Я зовсім не на тебе дивлюся.
Ківія спохмурніла й прокашлялась.
— Просто подумала, що ти, виявляється, вмієш нормально всміхатися. Бо зазвичай ти наче вічно на щось злий.
— У цьому світі занадто багато речей, які бісять.
— …Якби ти змінив це ставлення… хоча менше з тим. Я хотіла сказати, що твої здібності заслуговують на високу оцінку. Результати є. …І пані Теорітта теж.
Коли вона вимовляла це ім’я, у її голосі чулося щось болісне.
— Можливо, контракт із тобою став для неї порятунком.
— Це ти про що?
— …Пані Теорітту знайшли в північних руїнах. Це зробили шукачі пригод.
Про таку породу людей я знав. Мисливці за скарбами, фахівці з грабунку руїн, які збилися в гільдії й самі себе так назвали. Раніше це слово було синонімом до «злодія», але зараз, коли війна притисла, на них дивляться інакше. Вони лізуть у найнебезпечніші місця й тягнуть звідти релікти минулого, тож влада це тільки заохочує.
Іноді серед тих знахідок трапляються й такі, як оця Богиня.
— Наш Тринадцятий корпус отримав завдання вивезти її. Але виникли проблеми з управлінням і використанням. Почався конфлікт між військовими та Храмом.
— Оце так халепа. Ну, розбирайтеся там самі.
Я пирхнув, але Ківія зиркнула на мене з гнівом.
— Що ти верзеш? Це і твоя відповідальність. Бо ти вбив Богиню Сенельву.
— …До чого ти клониш?
— Військові дійшли однієї думки. …Якщо Богиню можна вбити, то чи не можна, навпаки, збільшити їхню кількість?
У мене з’явилося кепське передчуття.
Здавалося, Ківія думала про те саме.
— Військові вимагали провести розтин тіла пані Теорітти для аналізу. Храм, звісно, був проти.
Розтин тіла.
Я міг здогадатися — ні, я був певен. Військові точно пішли б на це. Вони б розібрали її по частинах, намагаючись не вбити, аби тільки зрозуміти, як створювати нових Богинь.
(Люди з Ґартуїла саме так і вчинили б.)
Я аж кулаки стиснув від того, наскільки ясно це усвідомив. Вони бачать лише голий прагматизм.
— Думка військових переважала, але зараз ситуація змінюється. Ви довели, що Теорітта корисна. За такий короткий термін ви знищили два Феномени Демон-Лорда.
— …А до того? Що було до того?
Я не втримався, запитав. Роздратування почало закипати в мені. Слова самі рвалися назовні, я хотів притиснути Ківію до стінки.
— Довели, що корисна? Хочеш сказати, її вважали непотрібною? Чому саме Теорітту обрали як кандидатку на розтин? Її ж тільки-но знайшли, ще навіть не перевірили—
— Про її силу призивати мечі було відомо. Так було записано в руїнах, де знайшли пані Теорітту.
Ківія намагалася триматися холодно.
— Порівняно з попередніми дванадцятьма Богинями, її сила значно слабша. Є такі, що мають набагато потужніші
можливості.
Я зрозумів.
Військові думають саме так. І в Храмі, мабуть, вважають це логічним. Передбачення майбутнього, блискавки, шторми, герої з інших світів чи надпотужна зброя. Порівняно з цим «мечі» Теорітти здавалися надто обмеженими.
— Кляті покидьки.
Сказав — і згадав, що «кляті покидьки» — це ми, Герої.
Але я не хотів чути такого від людей з армії чи Храму.
Тільки зараз я зрозумів причину дивної поведінки Тринадцятого корпусу. Чому вони йшли на самогубну битву в Квундзійському лісі? Можливо, це була спроба якось спокутувати провину — або просто відчай.
Тринадцятий корпус віз Богиню, яку мав оберігати, на розтин.
Ось чому її везли приспаною. Військові не могли піти проти наказу. Але якби вони відзначилися в бою й захистили землі, то, можливо, отримали б підтримку від Храму чи північної знаті.
Але в Ґартуїлі—
— То що з того, що вона «недостатньо корисна»?
Я поглянув на Теорітту. Вона якраз купила морозиво й бігла до нас. Її обличчя
було водночас і радісним, і гордим.
— Що з того, га? Що ще треба зробити, аби ці кляті виродки з Ґартуїла визнали її корисність?
Було безглуздо зривати злість на Ківії. Я це розумів, але не міг спинитися.
— Кажи вже. Яка наступна робота? Якщо ми там покажемо результат, Теорітту ж не чіпатимуть? Що ми маємо зробити?
— Оборона.
Ківія відповіла різко, наче сплюнула.
— Оборона цієї фортеці повністю лягає на плечі вашого загону Героїв. Стояти на смерть.