Для таких засуджених Героїв, як ми, поняття «відпустки» не існує.
Бо нас, по-хорошому, слід тримати під замком у тюремній камері.
Однак стан, який зветься «очікуванням», усе ж буває.
Це проміжок між каральними завданнями або період підготовки до оголошення нового вироку.
Виходити за межі дозволеної зони нам заборонено.
Та все одно можна зайнятись чимось схожим на… відпочинок.
Можна пити чай у їдальні або піти на тренувальний майданчик.
Тацуя он тільки те й робить, що ніжиться на сонці.
І все ж я нікуди не збираюся.
Бо сьогодні фортеця Мюрід, у якій ми квартируємо, надто вже гуде.
(Морока.)
Так я думаю.
У такі дні найкраще взяти книгу й читати.
Хоч ми й засуджені Герої, але в армії роздобути розважальне чтиво неважко.
Тож я просто завалився на ліжко й поринув у читання.
Сьогодні день «Великої Маркітантки» — він буває раз на десять днів.
Це можна назвати маленьким ринком.
Замість звичайної гарнізонної крамниці приїжджають мандрівні торговці від Варкурської колонізаційної компанії.
Вони розгортають у внутрішньому дворі намети з побутовими дрібницями й різними ласощами.
Найбільший попит мають випивка, тютюн, поштові послуги та солодощі.
Ось і все.
Такі товари солдати купують за «армійські бони» — сурогат паперових грошей.
Їх випускає Ґартуїл, і вони замінюють справжнє золото.
Це просто папірці з гарантією: мовляв, пізніше їх можна буде обміняти на монети в адміністрації будь-якого міста.
Тому на «Велику Маркітантку» збігається чимало солдатів.
Звісно, там товчуться і люди з Тринадцятого корпусу Святих Лицарів.
А мені зовсім не хотілося з ними зустрічатися.
До того ж була ще одна робота — наглядати за Його Величністю Норгаю.
Він утратив праву ногу, і коли його разом із Доттою повернули з ремонтної майстерні, побут став для нього справжнім випробуванням.
— Головнокомандувачу! Головнокомандувачу Зайро! Де ти?!
Його Величність Норгаю йшов коридором і волав на весь голос.
Його металеві кроки незграбно й жорстко цокотіли по підлозі.
— Прибули торговці! Ми бажаємо випити! Червоного вина! Сходи та купи!
Відколи він повернувся з майстерні, його марення стали ще сильнішими.
Мене він тепер кличе «Головнокомандувачем», а Тацую — «Генералом».
Пам'ять у нього теж добряче пошматована — про події в шахті він майже нічого не пам'ятає.
Він щиро вірить, що ми, Герої, — його особиста гвардія.
До того ж праву ногу йому так і не змогли нормально відростити, тож замінили її на дерев'яний протез.
Зараз у Храмі якраз відбирають відповідний труп, щоб забрати в нього праву ногу для Його Величності.
А все тому, що Норгаю надто вже здоровий — важко знайти відповідну за розміром заміну.
— Головнокомандувачу Зайро! Ти тут?!
Норгаю з гуркотом відчинив двері моєї кімнати.
Він досі весь забинтований — мабуть, плоть подекуди ще не прижилася.
— Прибули торговці. Негайно купи Нам вина.
— Ваша Величносте, а гроші у вас є?
Мені довелося відкласти книгу й сісти, схрестивши ноги.
— Насправді скарбниця нашого королівства порожня, навіть на пляшку не вистачить.
— Що?! Невже Ми настільки збідніли? Де міністр фінансів, чим він займається?!
Якщо чесно, армійські бони Норгаю, навіть коли їх видають, зникають миттєво.
Він спускає все на випивку й делікатеси.
А потім, через свою забудькуватість, нічого не пам'ятає.
— Якщо так хочеться випити — позич у когось і йди купуй.
Я запропонував йому цілком розумний вихід.
— Я не маю часу, вивчаю важливі документи. Накажи Бенетиму.
— Той канцлер зараз наглядає за Доттою.
— А, точно.
Я й забув.
Якщо Дотта повернувся, а сьогодні ярмарок, то за ним справді треба наглядати.
Його слід тримати на ланцюгу й не спускати очей.
Бенетим — наш номінальний командир, тож йому цю роботу й спихнули.
Тацуя ж для такого не годиться.
— Тоді Цав.
Я згадав ще одного нашого, який щойно повернувся з іншого завдання.
— Позич у нього.
— На Цава не можна покластися. Він занадто марнотратний і зовсім не вміє грати в азартні ігри. Мабуть, уже все проциндрив.
— Та ні, кажуть, йому нарешті заборонили заходити в гральні доми цієї фортеці. Тож гроші в нього будуть, хіба що сьогодні їх витратить. Якщо поспішиш — встигнеш.
— Доведеться так і зробити.
Його Величність поважно кивнув і розвернувся.
Тепер цим галасливим типом займатиметься Цав.
Цав — наш снайпер.
Він майстер своєї справи, але… якщо вже він потрапив до загону засуджених Героїв, то про його характер можна й не питати.
Паскуда, що раніше була найманим убивцею.
Його посилали самого на західний фронт. Цікаво, як він там упорався?
Раз повернувся з усіма руками й ногами, то, мабуть, завдання виконав.
Влучив у ціль, як і мав.
Хай там як, нарешті стало тихо.
Я знову влігся.
Думав, що полежу тут, поки «Велика Маркітантка» не закриється.
Але саме тоді, коли надієшся на спокій, до тебе починають лізти всі підряд.
— Мій лицарю!
До кімнати з легким тупотом забігла Богиня.
— Зайро, ви тут. Я вас шукала.
— Чого тобі?
— Ви не збираєтеся на ярмарок? Я думала, ви пішли по закупи.
— Не хочу бачити Святих Лицарів.
Якби вони просто кривилися — то пів біди, а от якщо почнуть чіплятися — буде гидко.
Або почнуть сипати шпильками та іронізувати.
(Тільки цього не вистачало.)
Я собі в таких справах не довіряю — терпіння може й увірватися.
— Тоді вставайте і розважайте мене.
Теорітта з гордим виглядом дивилася на мене згори вниз.
Її тінь упала на моє обличчя.
— А ти чого не на ярмарку?
— …Я ж Богиня! Мене такі речі не цікавлять.
«Бреше», — подумав я, але вона, мабуть, просто не могла інакше.
Богиням справді не дозволяють вільно гуляти по «Великій Маркітантці».
Від них вимагають поводитися гідно, щоб не вронити авторитет, тому потрібен нагляд і дозвіл від Святих Лицарів чи жерців.
Я так розумію, Патоше Ківія та той армійський жрець зараз заклопотані.
Вирішують, що робити зі мною та Теоріттою далі.
— Раз ви теж вільні, Зайро, я дарую вам честь пограти зі мною. …Ви ж раді, правда?
Теорітта тримала в руках невеличку коробку.
Там був набір для гри: дошка та фігурки.
У різних краях назви відрізняються, але зазвичай таку гру звуть «Джиґ».
Треба рухати фігурки з позначками й захоплювати територію ворога.
Правила прості, тож грають і діти, і дорослі.
Гарний спосіб убити час. В армії її теж люблять, іноді навіть б'ються об заклад.
Я теж був не проти перекинути партію, тож три дні тому навчив Теорітту грати — їй все одно не було чим зайнятися через наказ про очікування.
Відтоді вона приходить із цією дошкою щоразу, як має вільну хвилину.
Даремно я це зробив, але вже пізно.
— Я наполегливо тренувалася. Тепер мене так легко не подолати.
— Ми ж тільки вчора ввечері грали.
— Нещодавно я вчилася в Бенетима високої тактики. Хе-хе. Це стародавній стиль «Прихований Спис», який колись використовували при дворі королівства Мето…
Якщо вона вчилася в Бенетима, то він її точно пошив у дурні.
Але я промовчав. «Стародавня тактика» зазвичай означає «застаріла».
Теорітта вже хотіла розставляти фігурки, але я зупинив її рукою.
— Я зараз зайнятий. Читаю.
— Е-е-е… Книгу? Книгу можна й потім почитати.
Кажучи це, Теорітта все одно зацікавилася моїм чтивом.
Вона зазирнула в мої руки.
— Не знала, що ви любите читати, Зайро. Що там? Цікава історія?
— Вірші. Збірка.
— Вірші! …Зайро, …ви?!
Вона аж сторопіла. Очі в неї стали круглими.
Справді не чекала. І чого так дивуватися?
— Які саме вірші? Мені цікаво. Дарую вам привілей почитати мені вголос.
— Відмовляюся.
— Пфе.
На мою миттєву відмову Теорітта на мить надула губи.
— Ну й не треба. Я й сама вмію читати… Але можна я посиджу поруч і теж почитаю? …Ви ж не проти?
— Та ні. Мабуть, пані Богині така збірка не сподобається.
Я закрив книгу. Вона зветься «Драконяче сп'яніння». Це давня поезія.
— Автор — Алтоярд Кометте. Поет-п'яничка. Його вигнали з палацу, і він став відлюдником у горах. На старість він з'їхав з глузду — захотів стати драконом. Щоночі вчився літати, аж поки не впав і не розбився на смерть.
— Ой. …Дивна людина.
— У ті часи поетів таких було чимало.
Саме такі вірші мені й до вподоби.
Якби не став солдатом, може, теж подався б у поети.
Здавалося, що це безтурботне життя.
— Ну гаразд. Раз тобі так нудно, давай зіграємо в «Джиґ».
Коли в мене над душею хтось читає, я теж не можу зосередитись.
Краще вже сісти одне навпроти одного за дошку — все одно треба якось дочекатися кінця ярмарку.
— Так!
Тільки-но Теорітта усміхнулася, як у дверях з'явився новий гість.
— …Зайро Форбарц.
На порозі стояла незнайома жінка — висока, з чорним волоссям.
Хто це… — майнуло в голові, але я одразу впізнав її.
Просто я звик бачити її в обладунках, а в мундирі вона виглядала інакше. До того ж волосся було заплетено в охайну косу.
Це була Патоше Ківія. Сама, без супроводу.
Значить, не прийшла мене арештовувати. …Тоді що їй треба?
— Значить, ти не на ярмарку, а тут. …Не чекала побачити тебе разом із Богинею Теоріттою.
— Яка честь — сама вельмишановна командирка завітала в таку діру.
Я не втримався від сарказму.
— Нарешті вирішили нашу долю? Чи є наказ на нову операцію?
— …І те, і інше. Але я прийшла в іншій справі.
Ківія ледь помітно насупилася. Мабуть, мій тон їй не сподобався.
— Йди за мною, Зайро.
— Куди? У підвал, до катівні?
— Ні.
Ківія мого жарту зовсім не зрозуміла.
Заперечила з усією серйозністю.
Але наступна її вимога була зовсім несподіваною.
— Я… хочу з тобою поговорити. Місце не має значення.
Ківія гостро зиркнула на мене.
Здалося, ніби вона мені дуель пропонує.
— То як? Погодишся чи відмовиш? Відповідай.
«Оце так новина», — подумав я.
Але якщо поміркувати, права відмови в мене немає.
— Я не проти. Але чи можна мені вибрати місце?
— Кажи. Якщо це можливо — згоду даю.
— У внутрішньому дворі, на ярмарку. Хочу дещо купити. І Теорітта піде з нами.
— Ой!
— Гм…
Ківія чомусь завагалася, а от Теорітта аж підскочила.
Очі в неї запалали.
Вона з надією дивилася то на мене, то на Ківію.
— Зайро, Ківіє, обов'язково треба поговорити. Прямо зараз! Це буде найкраще рішення!
— …Гаразд. Добре.
Після десятисекундної мовчанки Ківія кивнула.
— Нехай буде по-твоєму. …Ідемо у двір!
Ці слова прозвучали як сигнал до наступу.