У вухах страшенно дзвенить.
Навіть із захистом Теорітти все одно боляче.
Певне, цей Демон-Лорд має сильну здатність впливати на розум. Здається, ніби хтось кричить у самій глибині мозку. Мучиться — чи плаче. Щось схоже на самотність пронизує голову — ні.
Це не так.
«Не зважай.»
Я силоміць виштовхую цей голос зі своєї свідомості.
Так треба. Я вже зустрічав Феномен Демон-Лорда, що атакує отак. Демон-Лорд, який «забруднює» людську психіку.
Бригадир казав правду. Про те, як п'ятдесят робітників зникали по одному. Серед ночі вони чули голос, який їх кликав. Видно, цей голос і змушує людей так діяти.
— Не рухатись!
Я гаркнув на всіх навколо.
Робітники або качалися по землі, або намагалися підвестися, долаючи біль. Я вхопив одного з них.
— Не ворушись. Лежи.
— Че... чекайте...
Той замахав руками, наче намагався щось пояснити.
— Гей... звідти... голос... ви нічого не чуєте? Хтось щось каже!
Він вдивлявся в темряву й тривожно чухав голову. Я схопив його й притис до землі.
— Тобі здалося. Не слухай.
— Але я чую, тільки не розумію. Що... що він каже?!
— Підеш туди — здохнеш. Це ти хоч розумієш?
З пітьми висунулися щупальця.
Схожі на ліани, а точніше — це вони й були. Якась спотворена рослина? Виглядає не так, як будь-яка потвора, що я знав. І велетенська. Оце і є справжнє тіло Феномену? Товстелезні, як колоди, пагони. Якщо такий влучить — від людини мокрого місця не лишиться.
Один Тацуя, з його нелюдською спритністю, гасав навколо й рубав рухливі відростки.
— Але там... щось...
Збожеволілий робітник наче й не бачив небезпеки.
— Хтось щось каже! Але... що це... а... а...
Він заповзято дряпав вуха. Аж до крові — а тоді відштовхнув мене й кинувся вперед. Нічого не вдієш.
Я врізав йому й збив з ніг.
«Оборона не вийде.»
Я міг тільки прийти до такого висновку.
Усі лежать, затуливши вуха. А хто може ворухнутися — той хитаючись бреде до Демон-Лорда. Мені доводилося ловити їх і вирубати ударом.
Ті, чий дух достатньо міцний, щоб витримати цей дзвін, починають чути голос.
Голос, яким кличе Феномен Демон-Лорда. Мабуть, оцей «голос», а не дзвін — і є головна атака. Хай там як, ворог виводить людей з ладу. А тих, хто підійде близько, збирається просто вбити й зжерти.
На мене ця атака діє слабко лише тому, що поруч Теорітта.
Між нами є певний зв'язок — зв'язок із Богинею, з якою я уклав контракт. Сила, що береже розум Богині, тримає й мене на межі божевілля. Ну й огорожа з мечів допомагає. Святі Печаті Норгаю працюють. А те, що Тацуя рухається без проблем — це вже зовсім інша історія.
Так ми всі тут поляжемо. Не діждетеся.
— Змінюємо план, ідемо в атаку! Гей, Ваша Величносте!
Я витягнув один меч із землі. І заодно копнув Норгаю. Той закотив очі й тільки гарчав.
— Вставай, працюй!
Я силоміць притис до його голови каганець, який він випустив. Там мала бути якась потужна захисна Свята Печать, але толку з неї було мало. Норгаю ледь стогнав, стискаючи каганець, але встати не міг.
— Мій... мій трон... трон... — марив він.
— Зібралися захопити... розбійники! Усіх стратити! Узурпатори!
Погано. Його звичні марення стали ще гіршими. Зараз він непотрібний.
«Пробити барабанні перетинки?»
Якби це допомогло позбутися впливу, я б спробував. Але звук сприймається не тільки вухами, та й це Феномен Демон-Лорда. Хто знає, які в нього абсурдні сили. Та й часу на такі експерименти немає.
— Чорт! Теорітто!
— Так.
Теорітта вхопила мене за руку. На кінчиках її пальців уже сипалися іскри.
— Кажіть ваше бажання, мій лицарю. Я — Богиня, тож виконаю його для вас.
— Буду стріляти звідси, прикрию Тацую.
Якщо вийду за межі огорожі, дзвін стане нестерпним. Чи зможу я тоді ворухнутися? Якщо спершу перевірю, буде вже пізно.
— Тацуя впорається. Давай мені мечі.
— Отак краще, мій лицарю. Покладіться на оцю-от мене.
Теорітта створила ще більше мечів. Гострі, блискучі леза. Тонкі клинки, якраз для метання.
«Давно я не вів такий стрілецький бій.»
Колись я міг використовувати значно потужніші Святі Печаті. «Кальджісса» з її дальністю й радіусом вибуху. «Яак-Рід», що пробиває навіть мури.
Але зараз це тільки мрії. Я напружив праву руку й замахнувся мечем.
Бачу, як Тацуя стрибає в темряві. Видно, цей дзвін на нього й справді не діє. Просто жива зброя в подобі людини, що бачить ціль і атакує.
Мабуть, саме тому Герої й існують — щоб протистояти Демон-Лордові.
— Тацує!
Я випустив меч і закричав:
— Вперед! Убий Демон-Лорда!
Мій меч не влучив у рухливі щупальця, зате встромився в земляну стіну.
Сяйво Заттеффінде розірвало пітьму. Вибух зніс найближчі пагони, на всі боки бризнув сік, схожий на кров. Дзвін, подібний до крику, став ще сильнішим — я аж похитнувся, але Теорітта вчасно мене підтримала.
— Все-таки добре, що я тут, правда?
Здається, саме це казали її очі, що сипали іскри. Зараз не до суперечок. Я метаю наступний меч, і ще один, розчищаючи шлях Тацуї.
«Ні, таки не варто виходити за огорожу.»
Можу тільки прикривати. Але якщо це Тацуя...
Я метнув черговий клинок.
Ще один. І ще.
Мечі, які Теорітта діставала з порожнечі, летіли неточно, зате їх було багато. Вони миттю шматували щупальця. Я буквально прорубував дорогу для Тацуї. Не дам боґартам заважати.
У темному тунелі спалахи й вибухи йшли один за одним. У різких тінях Тацуя робив ривки. Він був не схожий на людину — наче якийсь монстр із довжелезними кінцівками танцював свій танець.
— Г-и...
Нарешті Тацуя дістався. З його напіввідкритого рота вирвалося щось схоже на гарчання.
— Г-а-а!
Його сокира крутилася, як прапорець у руках сигнальника, розсікаючи щупальця.
І ось корінь — наріст, схожий на цибулину.
Але ні.
«Він серйозно?»
Я зрозумів свою помилку.
Те, по чому Тацуя вдарив сокирою, просто розірвалося й лопнуло. Щупальця не зупинилися. Це було зовсім не основне тіло.
Якась приманка?
Якщо так, то...
— Г-у... кх...
Глухий звук за спиною.
Це бригадир. Його вгатило об земляну стіну, він скрикнув. Із землі висунулися щупальця й наріст. Куди більший за той, що щойно знищив Тацуя.
«Воно пролізло всередину. Час вийшов...!»
Кілька мечів, що тримали огорожу, переламалися. Святі Печаті Норгаю більше не світилися. Просто скінчилася енергія. Коли заряд вичерпано, навіть найкраща Свята Печать Його Величності не поможе. Використав увесь запас світла в сталі.
Я вихопив ніж і обернувся.
Із велетенського наросту, що пробив землю, витріщилося величезне око.
«Це око.»
Або серце. Хай там як, оце точно воно. Потвора витягнула щупальце, вхопила ще одного робітника й крутнула ним. Я почув, як об землю хруснула шия.
Дідько.
Я намагаюся поцілити в тіло, але навколо надто багато щупалець, що крутяться дзиґою. Воно добре захищається. Пробитися крізь таке під силу хіба Тацуї.
— Зайро! Тут теж!
Теорітта закричала й вчепилася в мою руку. Щупальця ворушилися, цілячись у нас. Я змахнув мечем. Розсікаю — і воно вибухає.
«Я сьогодні нарозхват. Занадто багато роботи.»
Простір усередині огорожі вже почали топтати.
Рук не вистачає. Тацуя б'ється з відростками десь там у проході, а тут тільки немічні робітники, Богиня, я і король Норгаю.
— А-а-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у!
А Норгаю взагалі тільки кричить і б'ється головою об землю.
— Це все моє! Цю державу Ми бережемо! Не віддам, узурпаторе!
Толку з Норгаю зараз ніякого. Психічна атака подіяла на нього найгіршим чином. Він нікого не чує.
І, як завжди, все стає тільки гірше.
— Бачу їх!
Різкий голос. Тупіт багатьох ніг.
Це Патоше Ківія. І Святі Лицарі. Прийшли тим самим тунелем, що й ми.
— Богиня Теорітта! Розберемося потім — Зайро, ми на допомогу!
— Стій, дурепо! Не підходь!
Я закричав щосили. Її старанність мене аж бісить. Не можна їм заходити в зону дії «голосу». Але чи зупиниш її?
«Нам усім капець.»
Шанси на це стрімко зростали. Теорітта міцно стиснула мою руку.
— Зайро.
Вона щось задумала. Іскри сиплються.
— Бажайте чогось. Тепер черга Богині діяти.
Призве мечі? І багато? Щоб відсікти всі щупальця й встромити в те око... чи серце?
Чи зможе вона? Або є інший спосіб? Іскри з волосся Теорітти не вщухали — вона теж на межі. Треба вирішувати. Я завагався.
І в цю мить Норгаю закричав:
— Узурпаторе!
Видно, дух Його Величності таки зламався остаточно.
Він підняв сяючий каганець і крутнув кришку — чи що там було замість неї. Крізь щілину вирвалося блідо-блакитне полум'я. Це, мабуть, та сама небезпечна штука, про яку він казав, коли ми готували пастки. Пастка з вогнем.
Щойно вогонь спалахнув, Феномен Демон-Лорда широко розплющив око й здригнувся, відступаючи.
Побачивши це, я дещо збагнув.
«Вогонь!»
Це ж рослина. Цілком можливо, що вогонь — її слабке місце. Не треба надпотужного удару, треба просто підсмажити.
— Гей, Ваша Величносте! Дайте каганець!
Але я не встиг — щупальця Демон-Лорда ворухнулися швидше. Вони вхопили Норгаю за ногу. Пагін був увесь у гострих шипах, подібних до зубів. Норгаю не встиг нічого вдіяти.
Тріск розірваної плоті.
Норгаю не встиг докрутити кришку — пагін одним ударом відірвав йому праву ногу.
Норгаю заверещав, каганець випав на землю. Я кинувся до нього.
Потвора смикнулася, намагаючись відсунутися якомога далі від каганця. Швидка. Чи встигну? Треба йти ва-банк. Прямо крізь ці шиповані щупальця.
«Не відпущу. Хай навіть руку чи дві...»
Доведеться віддати.
Тільки я так подумав, як під ногами гучно здригнулася земля.
Наче щось шкрябало й трощило камінь.
Не встиг я зрозуміти, що воно таке, як пагони стали вириватися із землі. Наче хтось витягував цілий кущ картоплі за корінь. Демон-Лорд, що намагався відступити, завмер. Він закричав так, що аж у мозку заболіло, і став битися, ледь не відриваючи власні щупальця.
Я озирнувся на мить і побачив причину.
— Гррр...
Тацуя. Просто неймовірно.
Де в нього стільки сили береться? Він просто вхопив одне щупальце й тягнув його на себе щосили. Наче вирішив ні за що не відпускати Демон-Лорда. М'язи на плечах аж здибилися.
— Г-о-о-о-о-в-а-а-а-а-а!
Безглуздий крик Тацуї. Хоча ні, зараз я його розумію. Якось так. Коротше: «Швидше прикінчіть цю тварюку».
Я тільки «за». Стежу за щупальцями, що літають навколо.
— Теорітто!
— Так.
Коротка відповідь. Богиня й лицар розуміють один одного без зайвих слів.
— Добийте його, мій лицарю.
Голос Теорітти. У повітрі з'явився меч. Цього разу — вигнутий клинок, схожий на мачете. Я схопив його й відрубав щупальця, що летіли на мене. Наступні вже не мали значення.
Я вже підібрав ліхтар.
— Згори в пеклі, покидьку.
Я докрутив кришку ліхтаря.
Блідо-блакитне полум'я вирвалося на волю й нещадно охопило тіло Феномену Демон-Лорда. Воно спалахнуло миттєво. Секунд десять у темряві стояло сліпуче світло. Цього вистачило, щоб огидний крик затих, а потвора перетворилася на попіл.
Ніхто не промовив і слова. Патоше Ківія та її люди застигли, не розуміючи, що сталося. Норгаю було не до того. Тільки Тацуя виділявся.
— Г-а... кх...
Він позіхнув і опустився на коліна. Навіть цей здоровань стомився.
Я просто дивився на згаслий ліхтар у руках і на місце, куди вдарив вогонь. Каміння на стінах і підлозі розжарилося й поплавилося.
Тільки такий бовдур, як Норгаю, міг запхати таку небезпечну пастку в припаси.
Далі нічого особливого не сталося. Ну, хіба що історія про те, як ногу Його Величності пошматувало шипами так, що вона стала ні на що не придатна — справді кумедно. Його з великою крововтратою відправили в ремонтну майстерню.
Але, чесно кажучи, від думок про майбутнє стає млосно.
Тут уже не виправдаєшся — і ми, і Теорітта порушили купу статутів.