Поява Теорітти мала свої плюси й мінуси.
Перший плюс — зникли часові обмеження. Тепер Орден Святих Лицарів не міг просто так активувати Печать Випаленої Землі. Навряд чи вони зважилися б поховати Богиню Теорітту заживо.
Другий плюс. Ми отримали купу мечів. Причому чудової сталі.
— Ми даруємо їм Святу Печать! — вигукнув Його Величність. — Втикайте готові мечі в землю! Зробіть огорожу!
Норгаю Сенрідж уперше проявив себе як справжній сапер.
— З Нами Богиня. Дякуємо, що прийшли Нас благословити!
— Так. Довірте це мені, Норгаю.
Теорітта величаво й владно всміхнулася. Розмови цих двох дивним чином збігалися, і це не могло не дратувати.
— Зі мною та моїм лицарем ми не можемо програти.
За допомогою мечів, що призивала Теорітта, можна було нанести захисні Святі Печаті й спорудити залізну огорожу.
Зараз нам конче треба було звести тут тимчасову лінію оборони. Погоня все одно прийде.
Треба стримати її, причому битися якомога гучніше. Так ми зможемо вийти на Орден Святих Лицарів. Вони теж мають нас шукати.
Натомість мінусом появи Теорітти було майже все інше, крім оцих двох пунктів.
— Ти що коїш?
Я не міг приховати роздратування.
— Теорітто. Де лицарі? Чого ти тут опинилася?
— Я — Богиня, Зайро.
Теорітта промовила це з гордістю.
— Я втекла. Хіба якісь люди здатні мене втримати?
— Ти…
— Ну ж бо, хваліть мене.
Теорітта підставила голову. Її шовковисте золоте волосся сяяло, розсипаючи іскри.
— …Слухайте. Я ж щойно врятувала вас усіх із біди, правда? Встигла в останню мить? Я ж була корисною?
— І не подумаю хвалити.
Я відштовхнув її голову.
Мабуть, вона зрозуміла, що я злий. Обличчя в неї стало таке, наче вона от-от розплачеться.
— Ч-чому? Ви гніваєтесь, мій лицарю? Хочете сказати, я запізнилася? Але це ж…
Теорітта прикусила губу, наважуючись на протест.
— …Усе через те, що ви мене покинули! Я такого не пробачу! Це — справжня зрада. Більше ніколи—
— Кажу востаннє: мені не треба, щоб ти була корисною.
Зараз слід було висловитися чітко. Я глянув Теорітті прямо в очі. Вони палали, наче вогонь — ні. То просто блищали сльози.
Вона що, плаче? Дідько. Виглядає так, ніби я її ображаю.
— Не треба бути корисною. Я цього не прошу.
— …Тоді чого ж?
Теорітта теж вирішила не відводити погляду.
— Чого ж ви тоді хочете?
— Не зважуйся помирати за власною волею. Будь хоч тричі непотрібною, просто живи собі тихо. Не смій ризикувати життям заради інших, це ж безглуздя!
— О, так. Звісно.
Я думав, що вилаяв її, але Теорітта чомусь гордо кивнула.
— Саме тому, що ви така людина, моє життя варте того, щоб ним ризикувати. Я не помилилася, коли обрала вас.
— Та як ти до цього дійшла? Кажу ж — припини, слухай, що тобі кажуть.
— Я — Богиня.
Теорітта сказала це як щось очевидне.
Вона вже не плакала.
— Я народжена, щоб бути корисною людям. Я не збираюся цього соромитися чи жаліти себе. Усі мене приймають саме такою. Тож чому ви — ні?
— Я ненавиджу Богинь. Колись я знав одну, яка теж вважала, що померти за когось — це нормально. Мене від такого нудить.
Виправдовуватися далі було ніяк. Я вирішив казати як є, і Теорітта кивнула, наче й так усе знала.
— Це була та, попередня Богиня, якій ви служили?
— Так. Здогадалася? Я її вбив.
— Вона сама цього хотіла, правда ж?
Теорітта влучила в саму ціль.
Дивно, як вона може так упевнено про це заявляти, не знаючи жодних подробиць.
— Я це розумію.
— Що ти розумієш? Я ні краплі не розумію логіки, за якою можна віддати життя за когось іншого.
Я й сам відчував, що мої слова суперечливі.
Адже я сам прийняв те рішення і вбив її. І Теорітта, звісно, це відчувала.
— Ні, я розумію. Бо я теж Богиня. Тепер я збагнула — ви за мене хвилюєтесь. І саме тому кажете, що ненавидите мене.
— Тоді ти… маєш розуміти, як сильно мене це бісить.
— Так. Але мені байдуже, що ви про мене думаєте.
Теорітта всміхнулася.
То була зухвала, навіть дещо виклична усмішка.
— Я хочу, щоб усі мене хвалили. Хочу захоплення. Може, Богинь і створили для цього, але я все одно хочу жити з думкою, що я — велична. Шкода, Зайро, але хай би скільки ви були моїм лицарем, вам не спинити моїх бажань.
— Ось воно як.
Мабуть, у цей момент у мене був досить безглуздий вигляд.
Справді, жаліти Теорітту чи вважати її викривленою істотою — це лише мої об’єктивні теревені збоку. Самій же їй на це начхати.
Бо вона сама хоче бути такою.
— Ясно.
Я досі вважаю долю Богинь огидною.
Я принаймні одне мушу визнати: Богиня Теорітта — неабияка штука. Вона намагається жити за власними правилами. Хай би скільки болю це їй не принесло.
Я поклав руку їй на голову.
— Мені ще багато чого хочеться сказати, але… що ж, скористаємося благословенням великої Богині. Далі буде справжнє пекло, ти готова?
— Гм. Пхе, я тільки на це й чекала.
Теорітта, не знімаючи моєї руки, трохи поворухнула головою, змушуючи мене таки погладити її.
— Ви краще за собою стежте. Поводьтеся як личить моєму лицарю! А то ваші манери — це суцільна проблема.
— Без тебе розберуся.
Я мимоволі всміхнувся — і в ту ж мить усе змінилося.
— Зайро!
Його Величність Норгаю підвівся з мечем у руках.
— По місцях! Знову сунуть! Не підпускати ні на крок!
— Ну й накази в тебе.
Цей чоловік вважає, що командувати — це природно. А васали вже мають розшибитися в корж, але виконати. Який же він безтурботний.
Я злегка тупнув ногою.
Відлуння. Цього разу я відчув значно більше ворогів.
— С-сунуть! — закричав один із робітників.
Однак тепер усе було інакше. У нас була огорожа із захисними Печатями. Потвори не могли прорватися в це кільце, навіть якщо рухалися під землею. Спробують — і їх спопелить світлом. Отакий захист.
— Що ж, Наша черга.
Теорітта гордовито випнула груди й підняла голову.
Вона провела рукою в повітрі — і ще кілька мечів з’явилися й встромилися в землю.
— Мій лицарю, цього вистачить?
— Так.
Більше я не буду сперечатися з Теоріттою. Хіба проста людина здатна спинити те, що робить Богиня?
А я — Святий Лицар цієї самої Богині.
— Зайро. Якщо вам так не подобається моя самопожертва…
Теорітта вжила саме це слово — самопожертва.
— Тоді ви маєте мене захистити. Старайтеся, щоб вам не довелося знову відчувати те неприємне.
— Твоя правда.
Кумедні речі вона каже.
Самопроголошений король, Богиня… Навколо мене самі великі цабе. У мене немає вибору. Я вихопив один із мечів і швидко метнув його.
Спалах і вибух. Коли метаєш з відстані, силу вибуху можна зробити чималою. Боґартів рознесло на шматки. Тверді панцирі розлетілися, змішуючись із землею. Після третього разу вони почали вагатися.
(Завжди виходить. Я впораюся.)
Насправді серія ударних Печатей моделі Беркуу ідеально підходить для такої оборони.
Можна битися скільки завгодно. Трощити їх яскраво й ефектно. Робітники теж відчайдушно борються, про Тацую й казати годі. Навіть вигуки Норгаю мають певний сенс.
Огорожа з мечів надійно відсікала боґартів, що намагалися наблизитися.
— Г-а-а… у-у-у…
Поки я метав мечі, Тацуя видавав дикі крики.
— А-а-а-а-а-у-у-у-у!
Неймовірна енергія. Він стрибав, наче не знав утоми, заносив сокиру й рубав. А коли один боґарт кинувся на нього, Тацуя просто вдарив його кулаком. Не знаю, що там у нього за кулаки, але міцний панцир тріснув, і голова потвори перетворилася на місиво.
На мить мені здалося, що наші погляди з Тацуєю зустрілися. Я всміхнувся. Обидва ми нарешті ввійшли в азарт. Тому я на мить озирнувся на Теорітту.
— Теорітто. Якщо ти вже так наважилася…
Я простягнув руку й витягнув новий меч.
— Тоді слухайся наказів лицаря. По-перше, я сам вирішуватиму, коли тобі ризикувати життям. І по-друге…
Метнув меч. Схибити я не міг. Знову вибух.
— Коли тобі помирати — теж вирішуватиму я.
— Так.
Відповідь Теорітти була без жодних вагань.
— Я для цього народжена. Це природно, мій лицарю.
Цілковита довіра.
Аж занадто важка. Але саме така мені зараз і була потрібна. Чим важча ноша, тим більше хочеться діяти.
— Добре! Усі в атаку! — вигукнув Його Величність.
Його Величність Норгаю відчув перевагу й, мабуть, від того розпалився — вигукнув щось геть зайве.
— Маршируємо до виходу!
— Стійте, Ваша Величносте!
Боґартів справді поменшало, і здавалося, що можна прорватися, але я поспішив його зупинити.
— Нам вигідно тримати оборону, саме зараз—
Я не договорив — і зрозумів, що слова Норгаю випадково виявилися певною мірою правильними.
(Що це?)
Провісником став легкий дзвін у вухах.
Спершу я подумав, що це відлуння вибухів Заттеффінде. Різкий, металевий дзвін, що миттєво наростав.
Аж до болю в барабанних перетинках.
Цей звук нагадував чийсь крик. Або голос… чийсь голос?
(Ні. Погано. Не слухайте!)
Я знав такі атаки.
Мимоволі я хотів розібратися, що це, але вчасно закрив вуха руками. Швидко озирнувся: робітники чули те саме. Їм теж було боляче. Усі вони попадали на землю.
Його Величність Норгаю теж скрутився від мук. Свята Печать на каганці, який він випустив із рук, замиготіла. Тільки Тацуя продовжував механічно добивати боґартів, що лишилися.
Але нова загроза була вже близько — я це знав.
— …Теорітто!
Я озирнувся на неї, не віднімаючи рук від вух.
Теорітта стиснула мою долоню. Біль трохи вщух. Звук віддалився. Це була її сила захисту й зцілення.
— Схоже, воно прийшло до нас.
Теорітта намагалася всміхнутися впевнено. Можливо, навіть хотіла нас підбадьорити. Ну й характер. Але з таким блідим обличчям ефект був нульовий.
— Це господар Феномену Демон-Лорда.
У глибині пітьми щось заворушилося. Воно скидалося на безліч мацаків — а може, на деревні лози. І воно видало пронизливий зойк. Тепер я зрозумів значення того ледь чутного голосу, що долинув щойно. Воно просто передалося мені — не звуком, а відчуттям.
(Знайшов.)
Ось що воно сказало.
(Знайшов.)
Воно кричало це знову і знову.
Щось там, у пітьмі, відчуло присутність Теорітти.
Щось там, у пітьмі, запримітило її.
Щось там, у пітьмі, вчепилося в неї поглядом.
І воно вже не збиралося її відпускати.