Сховище робітників шахти було вже на самій межі. У глухому куті тунелю, у самому кінці залізничної колії.
Там звели щось на кшталт невеликої хатини — чи то пак, жалюгідної подоби форту. За барикади правили гірниче обладнання та великі вагонетки для перевезення персоналу. Самі собою вони були завбільшки з хижу, от їх і вишикували в ряд, зробивши з них стіну.
Утім, ця стіна вже розсипалася. Було ясно: появи великої потвори вона не витримає. Святі Печаті, що мали б захищати від Феномену Демон-Лорда, ледь мерехтіли. Накопичене світло вигасало. Там, де немає сонячного палива, будь-яка Печать виснажується швидко.
За таких обставин напад був лише питанням часу. Власне, він уже почався.
Ми з Норгаю та Тацуєю встигли якраз вчасно — залетіли в останню мить.
Кілька роздутих боґартів, схожих на велетенських стоніг, шаленіли навколо, готові от-от рознести барикаду в друзки. Їхні ікла вже пробили діри в іржавих бортах вагонеток. Чути було чийсь крик.
— Вперед!
Його Величність миттю зволив віддати наказ.
— Маршируйте! Рятуйте Наших підданих!
Наказ безглуздий, але суть правильна. Нічого не вдієш — ми з Тацуєю негайно підкорилися волі Його Величності.
Бій закінчився миттєво.
— Гр-ра-а!
Тацуя влетів у гущу, розтрощивши голову одному боґарту. Тацуя махнув сокирою, розрубавши тулуб іншого навпіл. Тацуя стрибнув і розтрощив ще одному щелепу.
Минуло якихось десять-двадцять секунд, і запала тиша.
Якщо так описувати, здається, ніби працював один Тацуя. Ну, власне, так воно і було. Проте я робив роботу, на яку був здатний лише я.
Треба було взяти робітників під захист і пояснити їм, що ці похмурі типи, які виглядають як кандидати в потвори — насправді не вороги. Тобто ми — свої, прийшли на допомогу.
Уцілілих робітників виявилося двадцять четверо. Виснажені до краю. На щастя, зовсім немічних, що не могли б і кроку ступити, не було. Такі або вже давно померли, або їх «утилізували». Я вирішив зараз про це не питати.
— …Я й не думав, що допомога прийде.
Це сказав старший чоловік, мабуть, їхній бригадир чи хтось головний. Обличчя в нього було таке, наче він усе ще бачить сон. Жахливий сон.
— Ви з Ордену Святих Лицарів?
— Можна й так сказати. Наказ Ордену.
Правди я не відкрив. Якби вони дізналися, що ми — засуджені Герої, у них би знову опустилися руки.
— Спершу — всім озброїтися.
Я почав розкладати план у голові.
Щоб вибратися звідси, цим цивільним треба дати спосіб захиститися. Якщо вони будуть просто тягарем, ми їх нізащо не вбережемо.
Я оглянув усе, що було під рукою. У когось лопата, десь валялися кирки чи просто палиці. Цього досить. Навіть каміння згодилося б. Усе це можна перетворити на зброю, здатну врятувати життя. Спосіб є.
— Оцей от Його Величність Норгаю — фахівець із налаштування Святих Печатей. Він зробить вам зброю. Кожен, без винятку, має щось тримати в руках.
— …Його Величність… Норгаю?
— Його так кличуть.
Робітники розгубилися, але мені було не до них. Часу обмаль.
— Не бійтеся, люди! Наші вірні піддані!
Голос Норгаю, що звернувся до них, і справді мав у собі щось… вождя. Чи мені просто так здалося.
— Ми виведемо вас звідси й обов’язково винагородимо за вашу працю. Озброюйтесь! Ідіть за Нашою особистою елітою!
Ну й промова. Я поплескав Тацую по плечу, хоч і знав, що це марно. Власне, саме тому й поплескав. Той глянув на мене порожніми очима. Просто зреагував на дотик.
Я не знаю подробиць того, що сталося з Тацуєю. Чув тільки, що він — людина з іншого світу, покликана Богинею.
Подейкували, ніби він чимось розгнівав Богиню. Або що в іншому світі він був найвправнішим убивцею. Кажуть, він спеціалізувався на зґвалтуваннях та вбивствах жінок, через що його й призвали, і через що він зрештою занапастив себе та став Героєм. Такі ходили чутки.
Правда це чи ні — мені байдуже.
Зараз у Тацуї немає ні «я», ні здатності думати. Він просто Герой. Людина, яка за будь-яких обставин ніколи не впаде у відчай. У нього немає такої функції. Як і Норгаю, як і мені — йому лишається тільки битися.
— Тацуя, йди першим. Пробивай шлях.
Його Величність каже це, наносячи спрощену Печать на одну з кирок.
Проста Печать захисту. І ще скромна Печать руйнування. Цього вистачить, щоб раз чи два розвалити камінь. У руках Норгаю такі штуки тримаються довше і б’ють сильніше.
Хоча проти натовпу потвор це все одно лише самозаспокоєння.
— Захищайте спини один одного! Ми не маємо наміру втратити жодної людини! А ти, Зайро…
— Я знаю.
Я перерахував ножі, що лишилися, і кивнув. У цій ситуації я маю бути замикаючим. Професійною мовою це зветься ар'єргард. Тацуї така роль не підходить, а Норгаю таке доручати не можна.
Я знаю бойові здібності Норгаю. Туша в нього здорова, але на тому й усе.
— Я йтиму ззаду. Хто хоче здатися — кажіть заздалегідь.
Я обвів поглядом усіх робітників, навмисне говорячи легким тоном.
— Покінчу з вами раніше, ніж станеться найгірше.
Обличчя робітників стали ще похмурішими.
— Зайро. Ми довіряємо твоїм навичкам.
Його Величність Норгаю говорить це, наносячи Печать навіть на звичайну палицю.
— Коли повернемося живими, Ми даруємо тобі посаду головнокомандувача армії. Впивайся цією найвищою честю.
— Вельми вдячний.
Тільки це я й міг відповісти. По суті, у цій битві немає ні слави, ні честі.
Якщо все вийде — результатом буде лише те, що двадцять чотири замордовані чоловіки виживуть. Шансів на провал значно більше. Демон-Лорда ми не переможемо. Це не наше завдання. Орден Святих Лицарів просто рознесе цей тунель разом з усім, що всередині.
Є тільки пекельна морока і ризик нестерпного болю, якщо щось піде не так.
(Оце вже схоже на справжню кару.)
Усміхнувшись самому собі, я витягнув один ніж. Норгаю все ще порався з Печатями, але чекати до кінця часу не було.
— Ваша Величносте, пора висуватися.
Я відчув вібрацію.
Щось наближалося. У нашому випадку це могли бути лише потвори. На підтвердження моїх думок задня земляна стіна тріснула. Звідти визирнули люті щелепи боґарта. Хтось скрикнув і впав на задницю.
— Швидко встати!
Я коротко наказав і метнув ніж. Одну зброю вже витратив.
Свята Печать «Заттеффінде» рознесла боґартові голову.
— Якщо ще хтось упаде — кидаю без розмов.
Мій наказ відлунив у тісному тунелі.
— Кожен сам за себе. Його Величність Норгаю так і зволив сказати.
Може, щоб заглушити страх, робітники раптом загорлали. Їхній крик змішався з гарчанням Тацуї, що вже мчав уперед, і перетворився на пекельний лемент.
Я відчував: боґарти сунуть з усіх боків. Отут і покажемо, на що здатні. Виберемося як ні в чому не бувало, а потім буду хвалитися перед кожним зустрічним.
Я глянув на обличчя Його Величності Норгаю.
— Першим помреш ти, Зайро.
Його Величність зволив обдарувати мене цими милостивими словами.
— Наступним помремо Ми. Третім хай помирає Тацуя. Порівняно з життям вірнопідданих усе це — цілковита нікчемність!
Ну й король.
Говорити з ним марно, але він мені подобається.
◆
Робітники опинилися тут у пастці лише з однієї причини.
Зв'язок спрацював надто пізно. В евакуації, яку наказало провести Об'єднане адміністративне управління, була своя черга.
Спершу діти, хворі, жінки, старі. Потім фахівці з налаштування Святих Печатей, купці з обладнанням, військові… і аж у самому кінці — прості робітники.
Це рішення стало результатом гризні між Храмом і військовими. Храм, який хоч для годиться проповідує порятунок слабких, і армія, для якої пріоритетом є вигода, зійшлися на такому компромісі.
Конфлікт між Храмом і армією був великою проблемою з самого заснування Об'єднаного Королівства. Не можна сказати, хто з них правий. Просто у них надто різні сфери відповідальності. Але коли в справу втручаються аристократи, що дають гроші, стає зовсім непереливки. Канцлер, який намагався провести реформи, раптово помер п'ять років тому, і хаос спалахнув з новою силою.
— Спершу… нас було п'ятдесят.
Бригадир говорив, перечіплюючись на кожному кроці — він не біг, а швидше шкутильгав.
За його словами, ці п'ятдесят людей поступово божеволіли.
— …Вночі один почав казати, що «чує голос». Поки ми спали, він… кудись зник… а коли повернувся, то вже став потворою.
(Голос, значить.)
Я взяв це на замітку. Можливо, тут ключ до Феномену Демон-Лорда, що зародився в цій шахті. Бувають Феномени, які б'ють саме по психіці.
У нашому випадку—
— Зайро! Сунуть!
Норгаю гаркнув на весь тунель. Його крик перекрили зойки робітників.
Земляна стіна прямо поруч із їхньою довгою вервечкою почала видавати дивне булькання. Це боґарти рухалися під землею.
Тут уже діяти мусив я. Тацуя пробивався попереду, трощачи все на шляху, а в Норгаю немає ні бойових навичок, ні таланту до командування військом.
— Лопати натовсь!
Я наказав робітникам. Намагався звучати спокійно, впевнено і навіть дещо зверхньо.
У п'ятьох людей посередині колони були цілком пристойні лопати. Легші за кирки, з металевим краєм — ними можна добряче вгатити.
— Як виткне голову — бийте. Зараз вилізе. Пів кроку назад… ще трохи. Давай, зараз… ВПЕРЕД!
Останнє «Вперед!» я вигукнув, наче звір.
Це дало їм поштовх. Лопати робітників врізалися в писок боґарта, що щойно висунувся. Печаті спрацювали. Глухий удар. По твердій щелепі пішли тріщини.
Цього разу заверещав уже боґарт. Він хотів сховати голову назад, але я не дав. Я вже метнув ніж. Навіть мінімуму сили Печаті вистачило. Світло вибухнуло прямо в голові потвори, на всі боки бризнула гидка рідина.
Цей удар поставив крапку.
— Добре. Короткий перепочинок! Кому треба — перев'яжіть рани. Воду пити по одному ковтку!
Я кричав, витягуючи ніж із розтрощеної голови боґарта.
Оце і є мінус використання «Заттеффінде» для громових ударів. Предмет, що служить провідником, миттєво стає непридатним.
Коли я був Святим Лицарем, нам видавали ножі, загартовані в спеціальних майстернях.
Тепер же доводиться викручуватися з тим, що є під рукою.
— Це правильний шлях, Зайро?
Його Величність Норгаю підійшов і невдоволено запитав пошепки.
— Ми йшли не сюди.
— Це найкоротший шлях. Тацуя не помиляється.
Ми вже знали, куди йти. Я дав Тацуї вказівки.
Я навмисне вибрав напрямок, протилежний тому, куди відступали Святі Лицарі.
Наш шлях не перетинався ні з передовою базою, ні з короткими проходами до неї. Якщо Орден виконує завдання і встановлює Печаті Випаленої Землі в самому серці шахти, то Феномен Демон-Лорда обов'язково помітить їхні пересування.
Вони — пріоритетна ціль. Нехай відтягують на себе основні сили. І цей план спрацював. Вороги атакували нас, але їх було не так уже й багато.
Треба було поспішати, але… люди були на межі. Робітники видихалися. Та й боґарти вже почали розуміти, що ми їм заважаємо. Ми натикалися на них дедалі частіше. Я відчував: скоро буде великий напад.
Якщо прорвемося — є надія.
— Слухайте сюди, поки відпочиваєте.
Я звернувся до робітників, які важко дихали.
— Тут тримаємо стрій. Треба хоч на трохи спинити погоню. Хто ще має сили — підняти руки. Троє підуть за Тацуєю. Це буде окремий загін. Тацуя, роби як домовлялися.
Тацуя різко кивнув, і я оглянув решту.
— Вибачте, люди, але доведеться ще раз попотіти. Зможете?
Жити хотіли всі. Робітники перезирнулися, і я побачив, як вони за щось хапаються. Чекайте. За надію?
— Якщо ви кажете — зможемо.
Бригадир кивнув.
— Ви ж… не з Ордену, так? Я чув про таке. Оця… Печать на шиї…
— О, то ти знаєш, що це таке?
Приховувати правду вже не було сенсу.
— Схоже, ми знаменитості. Ну звісно. Чули про загін найгірших покидьків у світі?
— Може, ви й покидьки, але ви прийшли нас рятувати.
Бригадир навіть трохи всміхнувся моєму жарту. Добре, що хоч трохи розслабився.
— Тому, що б з нами не сталося… я думаю, ми хоч помремо по-людськи.
— Не кажи дурниць. Мені ваші трупи не потрібні.
— Саме так. Живіть і служіть Нашій державі.
Я відмахнувся, а Норгаю поважно кивнув. Те, що ми зійшлися в думках, було навіть гидко, але що поробиш. Не встиг я обуритися, як прийшли нові «гості».
Не тільки спереду — звуки розкопуваної землі доносилися і згори, і знизу.
— Тацуя, забирай трьох! У правий тунель!
Вигукнувши це, я з силою тупнув ногою.
(Здається, цього разу їх більше.)
Я зрозумів це за відлунням. Колись у мене була здатність до ехолокації, значно точніша за цю. Печать Пошуку «Роадд». Її вже запечатали, але чуття залишилося.
Досвід, здобутий у смертельних переймах, закарбовується назавжди. Навіть зараз я міг приблизно вгадати, що на нас чекає.
— Сунуть!
Земля посипалася. Зі стелі, зі стін, з-під ніг — звідусіль почали лізти нові тварюки. Прохід заблокували з обох боків, нас затисли в кільце, але ми до цього готувалися.
(Ну, подивимось, хто кого.)
Більшість боґартів кинулася прямо на мене. Справжня атака. Вони теж зрозуміли, хто тут становить найбільшу загрозу.
Трохи порозумнішали. Але не більше того.
— П’ятнадцять кроків назад! Без паніки, ззаду я їх спиню!
Це був вирішальний момент.
Битися в оточенні не можна. Треба було прорватися назад і перегрупуватися, але організований відступ — справа неймовірно важка. Я це добре знав. Найменша паніка — і почнеться хаотична втеча, де нас усіх переб’ють. Щоб цього не сталося, потрібен надійний ар'єргард.
І в цій групі це міг зробити тільки я.
— Вперед!
Я метнув ніж за спини робітників.
Печать просотала його повністю. Це мало розчистити шлях для відступу. Потужний вибух на мить осяяв темряву сліпучим світлом, і робітники, розмахуючи кирками та лопатами, відчайдушно кинулися в пролом.
Я ж залишився один замикати колону, міцно стиснувши зброю. Це був саморобний спис — ніж, примотаний до дерев’яної палиці, на яку Норгаю наніс просту Печать.
— Не заривайтесь.
Я прийняв на себе таранний удар боґарта й відступив на крок. Я бачив кожен їхній рух. Вдарив списом. Пробив щілину в панцирі на голові, а тоді відскочив ще на крок, щоб не дати себе затиснути. Потім ще на два. Кінчик ікла мазнув по моїй литці. Відфутболив тварюку, що намагалася обхопити мене.
Дихати було важко. Але я тримався до останнього, знаючи: ще один-два удари — і я на межі.
Тільки так це працює.
— Тепер! Давай! Тисніть їх назад!
— Саме так! Вперед! Наша еліто!
— О-о-о-о!
На мій сигнал і пихатий наказ Норгаю робітники відгукнулися миттєво. Глухий рев і потужний ривок уперед. Слова бригадира виявилися не порожнім звуком. Відступивши на п'ятнадцять кроків, загін уникнув оточення і тепер мав простір для атаки.
Лопати й кирки вдарили в один голос. Голови боґартів тріщали.
Крики, дзвін металу, боґарти кидаються у відповідь. Почалася справжня січа — лоб у лоб. У такому бою робітники мали мало шансів. Давалася взнаки різниця в техніці та силі.
Але цього й вистачало. Я виграв час, збивши ворога з пантелику на самому початку.
— Гр-р-р-р-а-а-а-а!
З глибини тунелю пролунав дикий крик.
Зі спини боґартів вилетів Тацуя з трьома робітниками. Класична схема: удаваний відступ, пастка, а потім удар з тилу обхідним загоном. Цьому прийому стільки ж років, скільки самій війні, але він і досі працює безвідмовно.
Боґарти замитушилися. Деякі почали врізатися один в одного. Тацуя влетів у цей хаос, вимахуючи сокирою, і одним ударом розвалив голови двом тварюкам.
— А-а-а-у-у-у!
Рев Тацуї ще довго відлунював у тунелі. Настав момент вирішального удару. Я вихопив останній ніж, який тримав про запас.
— Зараз…
Я замахнувся.
— …ви…
Печать почала насичувати ніж силою.
— …злетите!
Метнув.
Вибух і спалах рознесли на шматки боґартів, які й так уже позадкували перед натиском Тацуї.
(Скільки їх там ще?)
План спрацював, далі почалася звичайна м’ясорубка. Я влетів у саму гущу першим. Різкий випад, стрибок, ухиляння в останню мить, удар. Я бився так, щоб вони бачили: я — їхня головна смерть. Вбивав без жалю.
(Сюди. Дивіться на мене.)
Я влаштував кривавий шторм, не поступаючись Тацуї. Той ревів, і я загорлав йому в унісон.
— Сюди, падлюки! Йдіть до мене! Не дайте мені засумувати!
Я робив усе, щоб відвернути їхню увагу від робітників. Серце калатало так, наче от-от вистрибне з грудей. Ми тримали їх у постійній напрузі.
Утім, навіть ми з Тацуєю не могли встигнути всюди. Цей момент настав.
Кілька боґартів прослизнули повз нас. Розкрили пащі, оголивши свої потворні ікла. Робітники не встигали відбитися. Одному чоловікові, що не встиг зреагувати, боґарт вчепився в ногу. Крик. Решта тварюк одразу кинулася на нього. Справа кепська.
(От дідько.)
Я спробував різко розвернутися.
Сам розумів — вибір паршивий. Повернутися спиною до ворога, підставитися під удар… І саме в ту мить із голів боґартів виросли сталеві мечі.
Я на мить подумав: може, це якась невідома особливість цих тварюк?
Але ні, звісно ні. Мечі впали прямо з порожнечі. Боґарти заверещали від болю, розбризкуючи навколо слиз. Я примружився, намагаючись зрозуміти, що сталося. У темряві сипалися іскри. Там, за спиною Тацуї, що все ще махав сокирою, спалахнули очі, схожі на два вогні.
— Вибачте, що змусила чекати.
Богиня Теорітта промовила це дещо тремтливим голосом.
Щоки в неї почервоніли. Дихання було важким. Навіть така пихата Богиня, як вона, не могла приховати втоми — значить, вона мчала сюди щосили. Або ж їй було неймовірно важко обійти Святих Лицарів і дістатися до нас.
— Богиня мечів Теорітта прибула! Ви всі можете починати мене обожнювати й вихваляти! А тепер, мій лицарю Зайро. Ну ж бо, покажіть, які ви мені раді!
Ну й дурнувата промова. Але, мабуть, у неї таки є смак.