Феномен Демон-Лорда може впливати і на людей. Це й не дивно. Ні рослини, ні тварини, ні навіть каміння чи земля не можуть від нього втекти. І люди — не виняток. У безпеці лише те, що захищене Святими Печатями.
Тому нам, солдатам передової, видають Святу Печать проти перетворення на потвору, а міста й села мають захисні бар'єри. Мандрівники, що йдуть у далеку дорогу, напевне, тримають при собі обереги.
Коли людина стає потворою, вона змінюється сильніше за будь-яку іншу істоту. З часом вона втрачає людську подобу. Найгірший приклад, який я бачив — щось схоже на слимака, по всьому тілу якого поросли численні «обличчя» та «нутрощі».
Тоді навіть у моєму загоні декого знудило.
— Ті, на кого ми натрапили зараз, у цьому сенсі досить непогано зберегли людський вигляд. Навіть занадто добре, я б сказав.
Кожен був неймовірно високим. Мабуть, так подіяла мутація. Шкіра виблискувала сріблястим панциром, наче метал, а подекуди до нього прилипли шматки обірваного одягу.
Отака юрба.
Для таких гуманоїдних потвор, що наче проросли мінералами, існує зручна назва. Гільдія вчених охрестила їх «нокерами». Довелося вигадати окреме слово, щоб відрізняти їх від людей. Принаймні нам, тим, хто б'ється на передовій.
Їх було десь із сотню.
Нокери наступали зі спритністю, яка зовсім не в'язалася з їхнім виглядом. Відбивалися від них, звісно, лицарі. Вони розставили на землі щити й загорожі, тримаючи оборону.
— Зайро! Богиня Теорітта!
Ківія гукнула нас.
Вона різко випала списом і простромила одного — ні, одну потвору. Наконечник списа видав хрускіт; обладунок, що вкривав усе тіло істоти, розлетівся вщент. Мабуть, на зброї була відповідна Свята Печать.
— Схоже, вам непереливки.
Я озвучив очевидне. Тих, хто тримав оборону, було заледве двадцятеро.
Зазвичай, щоб придушити такі структури, загін ділять на маленькі групи, які координують дії через зв'язок. Кидати в такий закритий простір одразу сотню чи тисячу бійців немає сенсу. Навпаки — зростає ризик, що всіх накриє одним обвалом чи ще чимось таким.
— Мій лицарю.
Теорітта вже вчепилася в мій лікоть. Вона аж рвалася вперед.
— Як Богиня, я мушу їх врятувати!
— Твоя правда.
У мене самого Свята Печать на шиї почала пекти. Смерть Ківії, нашої наглядачки, означала б і нашу смерть. Але для цього...
— Командире Ківіє, якщо хочете допомоги — наказуйте. Такі правила.
— Знаю. Вдарте з тилу!
Від мого іронічного тону Ківія невдоволено насупилася.
Але наказ віддала чіткий. Тепер ми з лицарями могли взяти нокерів у лещата.
— Гаразд. Уперед!
Норгаю прокричав це на все горло.
Сам він і кроку не збирався робити, але виглядав велично.
— Еліто мого королівства! Подаруйте спокій підданим, що стали потворами!
Його «моє королівство» різало слух, але зараз було не до того.
Ми з Тацуєю кинулися в бій майже одночасно. Я стрибнув, тримаючи Теорітту, а Тацуя, нахилившись як звір, помчав по землі.
— Ву-а-а-у!
З цим дивним криком Тацуя врізався в нокерів ззаду своєю сокирою.
— Джі-і-і... ра-а-а-а!
Їхня шкіра перетворилася на мінерал і мала б бути міцною, але проти сили Тацуї це нічого не важило. До того ж на його сокирі була Свята Печать, яку наніс Норгаю.
Печать Розсікання.
Поки вона працювала, сокира була не тупішою за найкращі клинки зі Східних островів. Він прорубувався крізь них, наче крізь сухі гілки. А я — тримаючи Богиню Теорітту, міг діяти значно швидше.
Легким стрибком я перемахнув через голови нокерів. Простіше простого.
— Буду обережним. Теорітто, вистачить одного удару.
— Хай буде так.
Хоч вона й здавалася незадоволеною, але послухалася.
— Якось воно дріб'язково.
Її рука розсікла повітря — і з'явилося лезо. Гострий сталевий меч. Я вхопив його й одразу метнув у нокерів.
Збоку могло здатися, що я кидаю навмання, але я цілився. У тісному тунелі силу вибуху треба обмежувати. І я це вмів.
Нокерам, яких Тацуя затиснув у купу, не було куди тікати. Білий спалах — і пролунав вибух. Він накрив більше десятка істот. Декого не вбило, але повідривало руки й ноги.
Далі Ківія зі своїми мали просто дотиснути.
— У наступ!
Тільки-но я приземлився, як повз мене пронеслися лицарі. Про натиск злагодженого загону Святих Лицарів годі й казати.
Їхні обладунки — це цілий комплекс зброї. Святими Печатями вкритий кожен дюйм.
Таке спорядження, що складається з кількох Печатей, називають «комплексом печатей». Вони вже стали звичною справою: одні Печаті для атаки, інші для захисту, ще інші для маневреності. Усе це — в одному наборі.
Обладунок і спис Ківії були явно заточені під ближній бій на вістрі атаки. Вона спокійно відбивала важкі удари нокерів наручами, навіть не зважаючи на них. Спис у її руках літав, наче легка гілка, з легкістю трощачи мінеральну шкіру потвор.
У момент удару наконечник видавав гучний звук. Мабуть, він створював якусь ударну хвилю.
Навряд чи це цивільна річ. Скоріше — військова розробка. Мабуть, комплекс захисного типу, так званий «заслонний». Саме таке спорядження потрібне Святим Лицарям, які йдуть у прорив, прикриваючи Богиню.
— Тож бій закінчився швидко.
Коли все вщухло, Ківія з суворим обличчям підійшла до нас.
— Дякую... за допомогу. Ви вчасно.
— Ну так.
Пощастило, що ми були неподалік. Встигли врятувати лицарів до того, як з'явилися втрати. Втім, підлеглі Ківії дивилися на нас вовком. Точніше, у їхніх очах читалася відверта огида.
Воно й не дивно. Я — важкий злочинець, що вчинив безглузде Богиневбивство, Норгаю відомий своїм терактом у королівському замку. А Тацуя... хоч про нього знають мало, але те, як він б'ється, наче звір, вселяє жах.
Здавалося, Ківія думає так само. Вона вже не кривилася так явно, як минулого разу, але по її очах було видно: для неї ми — підозрілі типи. Наче найманці з поганою репутацією.
Вміють битися, але довіряти їм не можна. Банда злочинців.
(Але якщо з нами все ясно...)
Дивно було інше — Теорітта.
Мені здалося, що лицарі і на неї дивляться якось похмуро. Чому?
Взагалі, з Теоріттою багато незрозумілого.
Чому її везли в тій труні — чи то пак, у великому ящику — неактивованою? Я намагався прочитати відповідь на обличчях лицарів.
Але Ківія заговорила першою.
— Зайро. Пробач, але я хочу обговорити план подальших дій.
— Яка ввічливість.
Я мимоволі відповів іронічно.
— Могла б просто наказати.
— Тепер це стало складніше. Вони — гуманоїдні потвори.
— А-а...
Мене це теж муляло.
Чим більше часу минає, тим сильніше людина змінюється. А ці істоти ще цілком зберігали людську подобу. Це означало, що вони стали потворами зовсім недавно. Буквально днями. Максимум — днів п'ять тому.
А тунель закрили десь місяць тому.
Висновок напрошувався один.
— У цьому тунелі десь лишилися люди?
— Коли вони на нас напали, я припустила таку можливість. А тепер маю й докази.
Ківія вказала назад. У кутку вузького проходу виднілася постать у лахмітті. Не потвора і не лицар — виснажений чоловік. Він тремтів усім тілом.
Я помітив його, і Ківія важко кивнула.
— Виявилося, що тут залишилося кілька десятків цивільних, робітників цієї шахти, які не встигли втекти.
Мені аж дурно стало.
Ну й халепа. І справа навіть не в самій новині, а в тому, коли вона про це сказала. Саме тут, і саме при ньому.
— Чудово. Тоді ми розпочинаємо рятувальну операцію.
Його Величність Норгаю проголосив це з усією урочистістю.
Певна річ. Погляд серйозний, тон такий, що не терпить заперечень.
— Робітники цієї шахти — мої вірні піддані, що трудилися задля добробуту королівського дому.
Поки Ківія стояла остовпіла, Норгаю вів далі:
— Ми мусимо врятувати їх за будь-яку ціну!
Нічого не вийде.
Я добре знаю Орден Святих Лицарів, фортецю Ґартуїл і Храм. Це не ті організації, що дозволяють подібні авантюри. Я знав їхні методи — вони, скоріше за все, просто переб'ють усіх робітників разом із потворами.
— Чекайте. Я не можу цього дозволити.
Ківія сказала це з таким серйозним обличчям, аж нудило.
— Фортеця Ґартуїл не дасть дозволу на рятувальну операцію.
— Ґартуїл?
Норгаю пирхнув.
— Яка нісенітниця. Наказ віддаємо Ми.
Окрім Норгаю, я знав лише одного чоловіка, що казав про себе «Ми» — справжнього короля.
— Не зважай на них. Військові мають підпорядковуватися адміністрації. Наш наказ — понад усе!
Звісно, на ці слова всім було начхати — окрім самого Норгаю.
— Я вже зв'язалася з Ґартуїлом.
Ківія тихо зітхнула.
— Рятування цивільних не входить до початкових цілей. Немає сенсу ризикувати Орденом Святих Лицарів заради цього. Сказали, що це питання слід вирішувати вже після знищення Феномену Демон-Лорда.
— Очікувано.
Я кивнув. Вони завжди так кажуть.
Мені це навіть подобалося.
Я любив таку військову прямолінійність.
— Що ти про це думаєш, Зайро Форбарц?
— Я?
Це було несподівано. Щоб Ківія питала моєї поради?
— Я питаю тебе. Просто хочу знати твою думку. Якщо ми таки зважимося на порятунок...
Ківія озирнулася. Решта лицарів теж втупилися в нас. Я все зрозумів. Вона була напружена. У її очах читалося вагання.
— Яких втрат нам очікувати?
Вона питала це лише тому, що сама не була впевнена. І те, що вона зверталася не до своїх радників чи заступників, а до сторонньої людини — до мене — свідчило про багато що.
Схоже, цей командир — Ківія — була самотньою у своєму ж загоні.
Ясно. Скрутне становище.
Номер загону, про який я ніколи раніше не чув, означав, що його створили зовсім недавно. Отже, Ківія — новачок на цій посаді.
До того ж, з огляду на вік, бойового досвіду в неї небагато. Підлеглі навряд чи їй беззастережно довіряють. А тут ще й той провал у Квундзійському лісі. Не дивно, що вона шукає підтримки на стороні.
Але це була велика помилка.
Я бачив, як погляди її солдатів ставали все колючішими лише від того, що вона заговорила зі мною.
(З усього цього випливає одне.)
Мені стало зовсім кепсько.
(Ківія хоче врятувати людей. Але її підлеглі не горять бажанням лізти в це пекло. І я їх розумію.)
У Святих Лицарях служать або аристократи, або ті, хто вибився в люди з простолюду.
Вони не хочуть втрачати те, що мають, і не хочуть ставити під удар свою кар'єру через наказ, що суперечить волі командування. Це нормально.
Це з Ківією щось не так.
Отакий я зробив висновок.
— Зайро Форбарц. Кажи свою думку.
Ківія наказала, тож довелося відповідати.
— Якщо підете рятувати — готуйтеся до величезних втрат.
Я сказав правду. Іншого виходу не було.
— Доведеться відступати під натиском потвор, та ще й прикривати цивільних. У таких тісних тунелях це...
Навіть уявити страшно, чим це закінчиться.
— Не знаю, скільки людей ви покладете. Залежить від того, який там Феномен Демон-Лорда.
— Ось як.
Ківія спохмурніла.
— Але ж... Святі Лицарі існують задля захисту народу.
— Командире Ківіє. Прошу вибачення, але дозвольте слово.
З-за її спини пролунав суворий голос.
Один із тих, хто весь цей час стояв із незадоволеним виглядом. Не солдат. Білий хітон і велика залізна Свята Печать на шиї видавали в ньому служителя Храму. Мабуть, жрець, присланий для нагляду.
Такі люди зазвичай виступають радниками й займаються налаштуванням Печатей.
— Вибачте на слові, але навіщо зараз слухати цю людину? Ми маємо діяти за планом.
«Не змушуйте мене казати очевидне», — промовляв його погляд.
Цей жрець ще молодий — він точно не хоче вмирати. І я розумію, що йому зовсім не всміхається вв'язуватися в божевільну авантюру, наслухавшись якогось засудженого Героя.
— Ми маємо встановити Печаті Випаленої Землі й завалити тунель. Такою була вказівка з Ґартуїла.
— Так.
Ківія ледь помітно кивнула.
— Твоя правда.
План був ясний. Стандартний метод проти таких структур. Головне — знищити Демон-Лорда. Тобто розставити Печаті у ключових точках і підірвати все разом із тунелем. Надійний спосіб. І Феномен, і потвори — все зникне вмить.
Проблема лише в одному...
— Тоді ви просто покинете моїх підданих на смерть!
Норгаю закричав. Він не збирався поступатися. У нашому загоні таке часто буває.
— Повторюю ще раз. Змінюйте план! Це наказ короля! Ви що... ви... ви зважилися на... на зраду?!
— О боже, як це жахливо.
Жрець схопився за голову, дивлячись на Норгаю.
— На це боляче дивитися... Норгаю Сенрідж... Останній учень мудреця Голдо, гордість Гільдії вчених... і отак закінчити.
Він говорив так, наче знав його особисто.
І тут я згадав. Дослідженням Печатей займається переважно Гільдія вчених. Навчатися цьому можна лише в армії або в самому Храмі. То виходить, Норгаю раніше був одним із них?
Що ж із ним сталося? Мені стало трохи цікаво. Але зовсім трохи. Зараз треба було його заспокоїти — хоча я знав, що це марно. Хіба Норгаю колись слухав переконання? Може, Бенетим би з цим впорався?
Я подумав про це, і зрозумів, що вибору немає.
— Ви!
Норгаю, почервонівши як рак, волав на весь тунель:
— Ви... ви всі зрадники! Ви замислили державний переворот! Королівським указом я вас усіх страчу! Не пробачу нікому!
— Заспокойтеся, Ваша Величносте.
— Стули пельку, Зайро! Ти теж зрадник?! Тоді в мене є свій план!
— І в мене теж. Ківіє, дозволь дещо запропонувати.
Я й сам розумів, що це безглуздя.
Але чомусь усе одно вирішив це сказати. Не знаю чому.
Коли мене вигнали з Ордену Святих Лицарів за Богиневбивство, я втратив щось на кшталт... ідеалів. Коли я був лицарем, я вірив, що б'юся задля захисту людей. Вірив, що ми подолаємо Феномен Демон-Лорда і настане час, коли ніхто не буде їх боятися.
Але потім я дізнався про «них» і зрозумів, наскільки все це було наївно.
У війні за виживання людства «вони» підставили мене й змусили вбити Богиню. Я мушу повернути їм борг, але ідеалів для боротьби в мене більше немає. Битися за когось невідомого — раніше я точно був несповна розуму.
Тільки-от...
Я вже деякий час відчував на собі погляд.
Не лицарів. Богині. Теорітта дивилася на мене.
Вона не зронила ні слова. У її очах був страх... або надія. Чесно, краще б вона так не дивилася. Вона мовчить лише тому, що знає — так вийде переконливіше?
Навряд чи. Вона справді налякана.
Ну так, звісно.
Я знаю Богинь.
Вони понад усе прагнуть похвали, але водночас панічно бояться осуду. Просто до жаху. Особливо, коли їх заперечує обраний ними лицар — тоді вони виглядають так, наче от-от помруть.
Тому Теорітта й мовчить. Вона відчуває, що всі тут — окрім Норгаю — будуть проти неї, тому не може вимовити й слова.
А ще цей бовдур.
Норгаю, що розривається від крику. А він же правий. Якби він справді був королем, це було б гідне рішення. Його б усі обожнювали.
Але якщо він продовжуватиме в тому ж дусі — він помре. Якщо він піде проти лицарів, Свята Печать на шиї його не пошкодує. За порушення наказу на нього чекає смерть.
Всі ви однакові.
Мене раптом узяла злість. Зі мною завжди так. Завжди через це все йде шкереберть. І Теорітта, і Норгаю — обидва затяті дурні, що готові на самопожертву. Чого їм так кортить померти? Тільки й знають, що нести всяку маячню!
Я й не помітив, як відштовхнув Норгаю і став перед Ківією.
— Є пропозиція. Ми самі підемо рятувати робітників.
Нарешті вимовив це, хоча насправді мені було начхати на тих людей. Я не такий правильний, як Богиня чи Норгаю.
Я просто розлютився.
— Це зробить тільки загін Героїв. Ми вже облаштували базу в глибині тунелю — цього досить. А ви робіть свою справу, як і планували.
Норгаю задоволено кивнув, а очі Теорітти спалахнули вогнем. Аж жарко стало, хай би вона припинила.
— Ми самі проведемо рятувальну операцію. Якщо не встигнемо — завалюйте нас живцем. Підходить?
Ківія ще дужче насупилася, а жрець лише усміхнувся.
Усмішка була така: «Та роби що хочеш». Воно й зрозуміло. Я б на його місці теж засміявся. Навіть не «роби що хочеш», а «йди та здохни».
— Якщо провалимося — помремо тільки ми, злочинці.
— Зайро! Мій лицарю!
Теорітта вхопила мене за руку.
Вона вчепилася в неї, наче маленьке цуценя.
— Оце справді слова мого лицаря! Який відважний вчинок! Це доводить, що я не помилилася у своєму виборі!
Теорітта мало не стрибала від радості. Взагалі-то, вона таки трохи підстрибувала.
— Ну що, Ківіє? Що скажете, жрецю? Коли ми з тріумфом повернемося, ви муситимете похвалити наш подвиг і—
— Звісно, Богиня залишиться з вами.
— Га?
Теорітта оніміла.
— Але це ж логічно. Хто ж мені дозволить тягнути Богиню на справу, де нас може завалити живцем? Це було б верхом ідіотизму.
Я підхопив Теорітту, що все ще чіплялася за мою руку, і простягнув її Ківії. Яка ж вона таки легка.
— Стійте, мій лицарю! Ви мене обманули! Це... це варте смертної кари!
Теорітта пручалася, але що вона могла вдіяти. Я її не обманював.
— Якщо все вийде і я повернуся — зустрічайте.
Ківія мовчала, а жрець, похитуючи головою, лише криво посміхався. Вони відвернулися.
Це була відповідь. Так я вкотре почав рити собі могилу.