Тацуя вискочив уперед і яро розмахнув своєю здоровецькою бойовою сокирою. Швидкість була нелюдською. Дивно, як він видає такий ривок, тягнучи на собі таку велетенську сокиру й купу спорядження.
— Грр...
З глибини його горла вирвалося гарчання.
Сокира миттєво закрутилася, у темряві лунав тріск плоті й кісток. Потвори билися в конвульсіях.
— Гр-а-а.
Тацуя стрибає, наче звір.
Цю велетенську сокиру, яку зазвичай тримають обома руками, він крутить легко, мов кухонний ніж. Лезо розтинає потвор, лишаючи за собою похмурі відблиски.
А я — я тільки метнув ножа ззаду. Цього вистачило. Малим вибухом я прибив потвору, що цілилася в Тацую з мертвої зони. У такому замкненому просторі зі Святою Печаттю «Заттеффінде» треба бути обережним. Не розрахуєш сили — буде лихо.
[[ІЛЮСТРАЦІЯ: 11_1.png]]
У темряві ховалися всього шість потвор — ні, з тою, що я прикінчив, сім.
Величезні, схожі на стоніг — звичайні гості. Усіх цих багатоногих тварюк, що зариваються в землю, ми просто звемо «боґарти». Павуки, комахи — все під однією назвою.
Тацуя чавить їх усіх гуртом без жодних роздумів. Коли ніхто вже не ворушиться, він раптово завмирає. Збоку здається, ніби він просто стоїть як укопаний.
— Мені тут і допомагати нічого.
Я промовив це, дивлячись у спину нерухомому Тацуї.
— Бачили, Ваша Величносте? Він ліктем розтрощив панцир боґарта.
Як завжди — у ближньому бою Тацуя просто нелюд. Якщо я використаю Святі Печаті, то теж не поступлюся, але в такому тісному просторі з низькою стелею довелося б добряче подумати.
— Чудово. Одразу видно — Наша еліта.
Його Величність Норгаю задоволено кивнув.
Він торкнувся ліхтаря в руці й провів пальцем по викарбуваній на ньому Святій Печаті — світло посилилося й залило все навколо.
Цей ліхтар на Святих Печатях після налаштувань Норгаю став напрочуд багатофункціональним. Каже, його можна використовувати і як засіб зв'язку, і як піч. Зазвичай такі речі роблять цілими групами, розділяючи проєктування й карбування. Норгаю ж робить усе сам, що зовсім не вкладається в голову.
— Блискучий бій. Треба буде якось його нагородити.
— Тільки він оре без передиху. Може, дамо йому відпочити?
Про Тацую я знаю одне: він рухається так, ніби не знає втоми, лише тому, що в нього немає ні волі, ні свідомості. Якщо заганяти його занадто сильно, він просто впаде в один момент.
— Хм. Якраз час. І місце підходяще.
Його Величність Норгаю глянув угору.
Ми пройшли тунелями до досить просторого залу. Здавалося, тут зможе перепочити людей тридцять.
Цікаво, для чого це місце призначалося. Обладнання для розкопок залишилося, але воно настільки покручене й деформоване, що годі й впізнати. А може, цей простір сам розширився в якийсь дивний спосіб через перетворення на потвор?
— Тут буде Наша передова база! Зайро, починай розгортання!
— ...Зрозумів.
Я кивнув і заходився знімати припаси з волокуш, які тягнув за собою.
Військові волокуші були добряче важкими. На них ми везли різне спорядження, на якому Норгаю викарбував Святі Печаті.
Розгортання передової бази. Це було другим завданням, яке довірили нашому загону засуджених Героїв.
Тринадцятий корпус Святих Лицарів мав просуватися вглиб шахти, що перетворилася на лабіринт, полюючи на потвор. Передова база була необхідна для безпечного перепочинку.
І Тацуя до такої роботи зовсім не пристосований, а Норгаю навіть не збирався займатися фізичною працею. Я ще не бачив таких «інженерів», але нічого не вдієш. Норгаю не піддається погрозам, а якщо вб'єш — він тим паче не працюватиме.
Тож мені довелося самому діставати палі для опор і розставляти їх на однаковій відстані. На них теж були Святі Печаті: якщо натягнути мотузки, вийде захисний бар'єр проти потвор.
«Зайро!»
Веселим голосом мене покликала Теорітта — вона вхопилася за одну з опор.
— Тепер моя черга, так? Ну ж бо! Довірте це мені! Куди ставити ці палиці? Я можу поставити скільки завгодно!
— Заспокойся.
Я встромив ще одну опору в землю й притримав Теорітту. Взагалі-то, їй не варто було б допомагати. Витрачати сили Богині на таке — просто безглуздо.
Але вона вже була на межі — могла почати працювати й без дозволу.
— Став приблизно на такій відстані.
Я зробив три широкі кроки й вбив ще одну палю.
— Впораєшся?
— Пхе. Яке нахабство — питати таке в Богині Теорітти!
Вона радісно хмикнула. Відрахувала три кроки від моєї опори, наче пританцьовуючи, і з силою вбила свою.
— Ось так! Можете на мене покластися. Мій лицарю, ви відпочивайте. Я сама розставлю всі опори. А коли закінчу — маєте мене як слід похвалити.
— Добре.
Я кивнув, вбиваючи ще одну палю. Це була лише легка розминка. Лишивши опори Теорітті, я взявся за іншу роботу. Опустив на землю баки, що накопичували сонячне світло.
— Покладаюся на вас, пані Богине.
— Так!
Відповідь була неймовірно радісною та дзвінкою. Наче дитина — діти часто хочуть робити все, що називається «допомогою».
Тому, коли я на це дивлюся, мене бере злість. Не на Теорітту. А на того, хто її створив.
(Насправді...)
Я стримав роздратування й замислився.
«Мабуть, треба дати Теорітті допомагати, поки вона сама не задовольниться. З погляду використання Богині це правильно».
Зрештою, Богині — це істоти, створені саме для цього. Принаймні вони самі вірять, що «існують, аби люди їх хвалили». Хтось сказав би, що їхні почуття треба поважати — і я не збирався з цим сперечатися.
Просто мене до нестями дратує ця їхня поведінка.
Певне, Теорітта відчуває мій настрій. Але вона не зупиняється. Працює так, ніби інакше її життя втратить будь-який сенс.
«Роби що хочеш».
Я розумів, що треба просто змиритися. Це не те місце й не та ситуація, де можна перебирати харчами через власну злість. Треба просто рухати руками й ногами. Рано чи пізно все закінчиться — це точно.
Роботи було хоч відбавляй.
За сьогодні ми мали розгорнути дві передової бази, а ще підготувати запаси. Зброя та обладунки зношуються в боях, їжа та ліки теж закінчуються. Аби забезпечити основні сили, такі авангардні загони, як наш, робили захисні контейнери й розставляли їх на маршруті.
Від цих контейнерів вимагалося лише одне: бути в міру міцними й мати не надто складний захист. Це все.
Немає сенсу в припасах, якщо потвори їх легко знайдуть і знищать, тому пастки, що спрацьовують на дотик чи наближення, були необхідні. Але якщо переборщити, то вже людські загони матимуть клопіт, а втрати серед своїх — це вже занадто.
Тож мені доводилося наглядати за Норгаю. Ось, наприклад, перша точка з припасами.
— Хм.
Він поставив власноруч зроблений контейнер у глухому куті тунелю й задоволено кивнув.
— Навіть як на Нас — блискуча робота. Це буде гідна нагорода для воїнів, що зможуть сюди дістатися.
— О-о!
Теорітта виявила неабияку цікавість до контейнера.
Скриня, оббита залізом, була пофарбована білою фарбою, що відбивала світло, тож її було добре видно навіть у пітьмі. Оздоблення зі світлового скла теж виглядало занадто пишно. Я навіть засумнівався, чи варто було так старатися.
— Вражає! Норгаю, можна поглянути ближче?
— Стійте, Богине. Наближатися без підготовки небезпечно. Ось дивіться.
Норгаю штовхнув камінь до контейнера — і тієї ж миті з-під землі вискочило кілька гострих списів, а з замкової щілини вирвалося шалене полум'я. Вогонь мав чистий синювато-білий колір.
— Ой? Що це було?
Теорітта відсахнулася з дивним вигуком, а я відчув щось недобре.
— Ей. Мені здалося, чи там щойно вилетіло щось бісове небезпечне?
— Саме так, це Наш шедевр. Кожен, хто наблизиться необачно, буде проштрикнутий наскрізь і спалений вогнем, що плавить камінь. Це пристрій для страти, Ми назвали його «Золінвруков». Означає «Суд над дурнем».
— ...І як цю пастку відключити?
— Добре, що спитав! Це справжня головоломка. Якщо обережно котити каміння, можна вирахувати, які ділянки землі активують атаку, а які ні. Але це лише приманка! Щойно невіглас торкнеться самої скрині — його спопелить вогонь правосуддя. Аби цього уникнути, треба використати ключ, схований в іншому місці...
— Ясно, негайно прибирай це. Тацує, тримай Норгаю. Заберемо в нього ключ.
— Що?! Чому?! Це зухвалість!
— Ти що, хочеш перебити весь наш загін?
Норгаю — неймовірний майстер з налаштування Святих Печатей, але іноді це грає проти нас. Зрештою вісімдесят відсотків його пасток виявилися непридатними, тож ми залишили лише найнеобхідніше.
—
Таким чином, поки ми отак розставляли припаси, день пролетів непомітно. Коли ми розгорнули другу базу — наш мінімальний план на сьогодні — настав час вечеряти.
Норгаю нашвидкуруч облаштував місце для готування, викарбувавши на землі Святу Печать.
— Ну як вам, мій лицарю?
Теорітта з казанком у руках гордо випнула груди.
— Я теж навчилася готувати. Їжте й будьте вдячні.
Хоча «готуванням» це можна було назвати лише з великою натяжкою.
Ми на війні, та ще й у самому низу ієрархії — у загоні засуджених Героїв. Харчі нам дають відповідні. Особливо коли немає Дотти чи Бенетима, доводиться звикати до вбогого меню. Ті двоє хоч вміють щось поцупити чи виманити в інтендантів.
Сьогодні були овочі та обрізки м'яса. Їх обсмажили, посолили, додали трохи спецій і загорнули в клейкий рис. Поруч поклали шматочок сиру. Теорітта зробила все точно так, як я її вчив.
— Цим не наїсися. Яка зневага до солдатів передової!
Його Величність Норгаю, жуючи цю просту їжу, явно гнівався.
— Треба щось із цим робити. Проблема з провіантом серйозна. Де Наш міністр фінансів?
— Та в палаці, мабуть.
— Ми маємо це розслідувати! Чи правильно розподіляють бюджет? З такою їжею на передовій бойовий дух не втримаєш!
— Цілком згоден. От закінчимо операцію — і розберемося.
Якщо слухати всі теревені Норгаю, то й з глузду з'їхати недовго. Головне — не дати йому затягнути себе у світ своїх фантазій, тому я відповідав абищо.
Тацуя в цьому плані був ідеальним — він просто жував свій рис, не реагуючи ні на що.
— Зайро, як просувається наша операція? Усе йде досить добре, чи не так?
Теорітта теж смакувала власне «куховарство» й виглядала задоволеною.
Чому вона така щаслива, сидячи глибоко під землею й жуючи цю гидоту? Наче на прогулянку вийшла.
— Мабуть, джерело Феномену Демон-Лорда вже зовсім поруч?
— Ну... мабуть.
Я відтворив у голові карту пройденого шляху. Не ту «абстракцію», що малювала Патоше Ківія, а справжню карту.
— Якщо так піде й далі, то вже завтра дійдемо до самого низу.
— Як просто.
Богиня Теорітта самовдоволено хмикнула.
— Можна сказати, це все завдяки моїй милості. Правда ж? Святі Лицарі напевно будуть нам дуже вдячні.
— Якщо все вийде, то, може, і скажуть «дякую». Хоча Демон-Лорда вбиватимуть вони.
— Щодо цього, мій лицарю.
Теорітта стишила голос. В її очах спалахнув вогонь.
— А що, як нам самим прикінчити Демон-Лорда? З моїм благословенням, вашою силою та допомогою друзів це цілком можливо!
— Я не хочу, та й це пряме порушення наказу.
— Але ж... я маю показати свою велич і силу як Богиня...
— Ні.
Я не хочу мати ще більше проблем через порушення наказів.
— Хотіла б вбити Демон-Лорда — пішла б з Ківією.
— Що?
— Бо там основні сили.
Звісно, далеко від мене Теорітта не змогла б проявити всю свою силу, але такий варіант теж був.
Але ми не могли дозволити собі марнувати таку бойову одиницю. Зваживши всі «за» і «проти», Патоше Ківія як командувач Тринадцятого корпусу вирішила поважати волю Богині.
З огляду на присутність жерця з Храму, це було цілком логічно.
— То чому ти пішла зі мною?
— ...Що ви маєте на увазі?
Теорітта спохмурніла. Вогонь у її очах став яскравішим.
— Я вам не потрібна?
— Я такого не казав.
І тут я зрозумів. Це був не гнів, а страх. Я відчув це за тим, як ледь здригнувся її голос.
— Звісно, я вдячний, що ти з нами, але...
— Ось бачите! Саме так!
Вона підхопилася, не дослухавши моїх пояснень.
— Мій лицарю Зайро, ви іноді поводитеся зі мною вкрай зухвало.
— Справді?
— Так! Ви маєте більше мене потребувати, дякувати мені й хвалити!
Вона тицьнула в мене пальцем, виливаючи цілий потік слів.
— Я не заспокоюсь, поки ви не визнаєте, що я — саме я, Теорітта — найкраща з Богинь!
Я відчув себе так, ніби мене в чомусь серйозно звинувачують. Теорітта задоволено кивнула, впевнена у своїй правоті.
— Саме тому я зволила піти з вами!
— Чекай-но...
Я хотів щось відповісти.
Це було важко пояснити, та й на душі стало кепсько. Що мені сказати? Поки я кілька секунд добирав слова, пролунав голос Норгаю.
— Зайро!
Він вигукнув це так різко, ніби хотів мене насварити. Я вже подумав, що він гнівається через Теорітту.
Але ні. Норгаю підняв свій ліхтар. Викарбувана на ньому Свята Печать палала червоним.
— Зв'язок. Це від основних сил... Погана справа.
— Сигнал про допомогу?
Свята Печать на ліхтарі Норгаю мала кілька функцій. Одна з них — зв'язок з головним загоном.
Червоне світло означало, що сталося щось надзвичайне.
— «...Скоріше... допоможіть...»
З Печаті почувся переривчастий голос.
Було багато завад. Брязкіт металу. Тріск, схожий на блискавки. Вони б'ються?
— «Феномен Демон-Лорда...»
Я, Норгаю й Теорітта притулилися вухами до ліхтаря.
— «Нас атакують. Противник...»
Голос Патоше Ківії, що пробивався крізь шум, змусив нас усіх напружитися.
— «...Люди... що перетворилися на потвор. Це... можуть бути ті, кого треба врятувати...»
Ми з Норгаю переглянулися й майже в один голос цокнули язиками.
— Я сьогодні вже й так добряче виснажився.
— У-у-ух. Грр.
Тацуя низько загурчав, ніби погоджуючись.
А я ще дивувався, чого це робота так добре йде. У такі моменти завжди стається якась халепа.