Штольні Зеван-Ґану відкрили лише кілька років тому. Коли війна з Феноменом Демон-Лорда перейшла у вирішальну фазу, там знайшли рудну жилу, тож все розгорнули миттєво. Метою був видобуток руди для виготовлення каталізаторів до Святих Печатей. Певний час поблизу навіть існувало містечко, працював сталеливарний завод і була збудована майстерня гравіювання при Храмі. Святі Печаті, нанесені на якісну сталь, здатні накопичувати більше світла, а тому від них чекали високої ефективності.
Свята Печать — це, за словами представників Храму, мудрість, яку боги дарували людству. Принаймні так кажуть. Викарбувана на предметі Печать використовує сонячне світло як джерело енергії, а волю та життєву силу людини — як іскру для запуску. Ефекти бувають найрізноманітніші: вона може випромінювати жар, метати блискавки чи розривати землю. Прагнучи цих благ, людство розвивало технологію Святих Печатей. Особливо вражаючим був прогрес у військовій справі.
Тому попит на матеріали для нанесення Печатей є завжди. Зеван-Ґан був одним із таких джерел. Я чув, що Варкурська колонізаційна компанія вклала величезні кошти в розширення цих штолень. Там встановили бурильне обладнання на Святих Печатях і видобуток тривав день і ніч.
— Доволі іронічно, що ці самі штольні врешті перетворилися на лігво потвор. Повідомлення про те, що земля вражена Феноменом Демон-Лорда, почали надходити ще на ранніх етапах. Як і живі істоти, неорганічні об'єкти теж підпадають під вплив Феномену. Проходи змінюються, глиби землі починають рухатися самі собою, а тварини, що там мешкають, стають потворами.
Звісно, людям, які туди потикаються, теж несолодко.
Про аномалії в штольнях Зеван-Ґану повідомили десь місяць тому. Ті, хто заходив усередину, не поверталися. Щобільше, їх знаходили вже перетвореними на потвор, і вони без розбору кидалися на людей. Убиті ними теж перетворювалися, виникав ланцюг. Стало очевидно: там оселився якийсь носій Феномену Демон-Лорда — сам Демон-Лорд.
Тому містечка вже покинули, а ми тепер маємо копати землю голіруч, без жодних бурильних установок. Махаємо лопатами, врізаючись у ґрунт. Без упину.
«Якщо не пощастить, тут може бути наша могила».
Такий жарт, хай і не надто веселий, я вирішив при собі лишити. Мій напарник не з тих, хто підтримає подібну тему.
— Швидше.
Голос пролунав у мене за спиною. Він чоловік серйозний, але надто балакучий.
— Такими темпами ми не впораємося до призначеного часу! Копай ревніше!
Чоловіка, який це вигукував, звати Норгаю Сенрідж — здоровань із золотистою бородищею, що на вигляд здається вельми поважним.
Прізвисько — Його Величність.
Чому ми його так кличемо — точніше, чому змушені так кликати — бо він щиро вірить, ніби він і є король Об'єднаного Королівства.
І серйозно вірить.
Звісно, така людина не могла вжитися в суспільстві, тож він влаштував масштабний терористичний акт проти тих, хто «узурпував» трон. Для всіх було нещастям те, що цей Норгаю мав неймовірний талант до налаштування Святих Печатей.
Роботу з нанесення Печатей можна порівняти з будівництвом.
Навіть крихітний перекіс однієї колони може вирішити долю міцності всього будинку. Тут те саме. Відхилення лише однієї кривої в малюнку Печаті кардинально змінює її точність та потужність. Налаштування Печатей для зброї — це ювелірна робота, яку зазвичай виконують кілька майстрів за готовими кресленнями.
Норгаю робить це самотужки. Чесно кажучи, це за межами нормального. Кажуть, у результаті його терористичних дій серед військових і в королівському замку було безліч убитих та поранених. Після Королівського суду він опинився тут.
Тобто, він один із 9004-го загону засуджених Героїв.
Зараз Його Величність сидить на великому дерев'яному ящику, наче на троні, і вправно працює різаком. Він викарбовує Печаті на довгих залізних пластинах. Це вибухові Печаті, які нам невдовзі знадобляться. Це робота тільки для нього, і такий розподіл обов'язків єдиний можливий, але мене це все одно дратує.
— Зайро. Штурм Святих Лицарів заплановано на завтрашній ранок. Якщо не закінчимо, Нам доведеться наказати працювати всю ніч.
Його Величність промовив це урочисто.
— Старайся. Залежно від результатів, Ми розглянемо можливість знову призначити тебе Святим Лицарем.
У його голові він — повноправний король. Не знаю, як воно там у нього вкладається, але він вважає себе величним монархом, що особисто керує на передовій.
Король, який веде за собою Героїв на битву з Демон-Лордом — звучить і справді потужно. Майже як легендарний король-засновник. І Норгаю має рацію в одному: нам справді треба поспішати.
Тринадцятий корпус Святих Лицарів планує захопити ці штольні.
Підготовлено план короткострокової операції. Ми маємо забезпечити її успіх, навіть ціною власних життів. І от зараз нас змусили прокопувати прямий шлях. Тунелі Зеван-Ґану через вплив потвор викривилися настільки, що старі карти стали марними.
Уся місцевість перетворилася на небезпечний лабіринт. Тому потрібен короткий шлях. Ми маємо прорити прохід від входу до найглибших рівнів — розкопками й підривом.
Це була перша місія, яку нам доручили.
Щоправда, у голові Його Величності все трохи інакше. Мабуть, він уже переконав себе, що це він особисто очолив Героїв на передовій і наказав лицарям іти на штурм.
— Більше завзяття! Таку мілку яму Нашій Печаті буде важко підірвати. Якщо вона спрацює, нас може завалити живцем.
Його Величність вміє підібрати слова, щоб мене мотивувати. От дідько.
— Чи, може, ти хочеш відкрити шлях, пожертвувавши собою? Копай швидше!
— Ми й так поспішаємо, Ваша Величносте.
Я й не помітив, як почав огризатися.
— Ми працюємо майже без перепочинку відучора. Чи не так, Тацує?
Я вигрібав землю, каміння та гравій і звернувся до свого напарника.
Відповіді, звісно, не було.
— …Гр.
Почулося лише коротке стогнання.
Він не переставав махати лопатою. Просто механічно вигрібав землю. Сильно зсутулений, із порожнім поглядом. На голові — іржавий шолом. Він тримає його так, щоб із розбитої потилиці не вивалився вміст черепа.
Він теж Герой.
Я навіть не знаю його справжнього імені, але всі звуть його Тацуя. Якийсь дивний чоловік, що перебуває в загоні Героїв довше за всіх. Його злочин теж невідомий. Як видно неозброєним оком, у нього немає ні власного «я», ні здатності мислити. Це не тому, що він надто часто вмирав, а тому, що надто часто оживав. З кожним воскресінням Герой щось втрачає. Тепер Тацуя навіть говорити не може. Здається, він лише стогне у відповідь на зовнішні подразники. Це теж частина покарання.
Отже, у цій місії беруть участь — точніше, здатні брати участь — троє Героїв. Його Величність, Тацуя і я. Ну й компанія. Дотту я власноруч відправив у ремонтну майстерню, переламавши йому всі кістки, тож за його шкідливі звички можна не хвилюватися.
А крім Героїв, є ще одна особа.
— Важко вам доводиться, Зайро.
Поруч із Норгаю на дерев'яному ящику сиділа дівчина, якій явно не було чим зайнятися. Навіть тут, під землею, її золоте волосся сяяло — це була Богиня Теорітта. Вона тримала в руці лопату, але нічого не робила. Мабуть, це її гнітило. Вона вже кілька разів намагалася допомогти нам копати.
— Може, я вас заступлю? У мене сил хоч відбавляй.
— Не можна.
Я одразу відмовив. Сили Теорітти не можна витрачати на таку роботу. Якщо і звертатися до неї, то тільки для бою. Хоча це ще верхні рівні, але це вже частина штолень. Ніхто не знає, коли на нас можуть напасти потвори, породжені Феноменом Демон-Лорда.
— Посидь спокійно. Бережи сили.
— Але, мій лицарю. Ви виглядаєте вкрай виснаженим.
Теорітта, звісно, почала сперечатися.
— Покладатися на Богиню і приймати її захист — це природний шлях для людини. …Зрештою, я ще нічого не зробила. Якщо так триватиме, ви мене навіть не похвалите.
— Я похвалю тебе за те, що ти просто посидиш і нічого не робитимеш.
— Не думаю, що це те, за що варто хвалити. Я маю бути корисною.
— Просто сиди.
Я відчув, як мій голос стає різким. Втома давалася взнаки.
— Сиди сумирно, дуже тебе прошу.
— …Якщо мій лицар так каже.
— Ваша Величносте, нагляньте, щоб пані Богиня нам тут не допомагала.
— Звісно.
Норгаю поважно кивнув.
— Богиня — це опора держави, що захищає народ. Ми не можемо дозволити Їй бруднити руки такою роботою.
— …Дякую за розуміння.
Норгаю, який поводиться зухвало з усіма навколо, з Теоріттою був підкреслено ввічливим.
Це я нещодавно й з'ясував. Бенетим теж зауважив, що в майбутньому Теорітта може стати важелем впливу на Норгаю.
— Хм.
Теорітта закусила губу. Це був знак її невдоволення.
— Я зрозуміла. Як ви й кажете, буду просто спостерігати за людською працею.
— От і добре.
Не витримавши втоми, що накопичилася в усьому тілі, я спробував бодай випростати спину. Я важко дихав і озирнувся.
І в цей момент побачив несподіване обличчя.
— Зайро Форбарц.
Це була Ківія.
Командир Тринадцятого корпусу Святих Лицарів. Та, з ким Богиня Теорітта мала укласти контракт від самого початку.
Вона була не в тій сукні, що минулого разу, а в повному піхотному обладунку. І її погляд, як завжди, був таким гострим, ніби вона збиралася битися з усім світом одночасно. За нею юрмилися її солдати.
— Здається, ви сумлінно виконуєте роботу.
— А як інакше.
Я відповів автоматично.
— Якщо не робити сумлінно — здохнеш.
— …Ось як.
З невиразним обличчям Ківія перевела погляд на Богиню Теорітту.
— Пані Богине. Може, замість того щоб бути в такому місці, Ви перепочинете в нашому таборі?
— Ви надто наполегливі, Ківіє.
Теорітта зверхньо махнула рукою.
— Я вже сказала — мені й тут добре. Я маю спостерігати за роботою мого лицаря. Я ж Богиня.
— Але ж…
— Патоше Ківіє. Твоя відданість і турбота про Богиню гідні похвали!
Раптом подав голос Норгаю.
Його голос завжди звучить так, ніби належить комусь справді важливому. До речі, то її звати Патоше Ківія? Дивно, що Норгаю це запам'ятав.
— Проте! Богиня бажає бути на передовій і спостерігати за нашою битвою. Її благословення неодмінно буде з нами!
Поки Ківія стояла приголомшена, Норгаю продовжував свою промову. Ну й тип.
— Тому, як король, Ми відхиляємо твоє прохання. Повертайся. І виконуй свій обов'язок.
— …Ей. Зайро Форбарц. Хто цей чоловік?..
— Просто кивай. Якщо почнеш сперечатися — добром це не скінчиться.
— Це наслідок воскресіння через Геройську Кару? У нього помутніння свідомості чи пам'яті?..
— Він такий від народження.
— Розумію…
Ківія виглядала ще більш здивованою, але вирішила не зациклюватися на цьому. Вона прокашлялася й суворо глянула на мене.
— У будь-якому разі, робота йде за планом. …Це трохи несподівано. Я чула, що ваш загін некерований, якщо за ним не наглядати.
— Ну так. Некерований у нас Дотта. Він вічно щось витворить.
— …Щодо цього.
Ківія почала було, але затнулася. Їй явно було важко це сказати.
— Що таке? Якщо хочеш висловити претензії за минулий раз — валяй, але я тут нічого вдіяти не міг.
— Ні. Не в тому річ.
Ківія відвела погляд, а потім знову втупилася в мене.
— Вибач.
— Га? За що?
— …З'ясувалося, що мої попередні звинувачення були помилковими. Мені повідомили, що Дотта Рузурас вчинив крадіжку, а ти був змушений укласти контракт із пані Теоріттою, щоб урятувати наш загін Святих Лицарів у безвихідній ситуації.
— Ну, десь так воно і було.
Чути від неї «вибач» було якось дивно.
Вона ж не зробила нічого поганого. Так, тактично і стратегічно вона помилилася, але чи було це злочином — навряд. Правильність чи хибність вчинків визначає суд.
— А з цього погляду ми з Доттою — справжні злочинці.
— Я мала прояснити це і перепросити. Ти доклав усіх зусиль і здолав Демон-Лорда. З мінімальними втратами. Тоді я цього не розуміла.
— Та ти тоді була просто в нестямі від люті. Я тебе розумію.
— Вважаймо, що це була лють на Дотту Рузураса. До того ж, чому ти тоді нічого не пояснив?
— А ти б повірила? Та й часу не було, а перед боєм трохи люті — це саме те, що треба.
Ківія незадоволено стиснула губи.
— …Оскільки ми тепер бойові побратими, наступного разу пояснюй усе чітко.
— Побратими для засуджених Героїв? Ти що, занадто добра? Якщо так, то було б непогано, якби ти трохи полегшила нам цю місію.
— Не наглій.
— І додай алкоголю до нашого пайка.
— Твій тон… Годі. У нас завдання. Немає часу на порожні балачки. Я прийшла передати вам план наступного етапу робіт. Слухайте уважно: після того, як прокопаєте шлях прямо, дійте згідно з цією картою.
Ківія розгорнула перед моїми очима великий аркуш паперу.
Я подивився на нього й мимоволі кілька разів кліпнув. Якісь лінії, схожі на танець п'яної змії, та абстрактні фігури, розкидані по всьому аркушу. Ось такий це був малюнок. І вона назвала це картою?
— Я хочу, щоб ви проклали шлях на північ. Коли дійдете до колії для вагонеток, орієнтуйтеся на цей табір для робітників.
— Чекай, ей. Це… це кімната? Тоді оце двері, чи що?
— Саме так.
Ківія насупилася.
— Є якісь питання?
Я побачив, як солдати за її спиною хитають головами або знизують плечима. Вони розуміли, що я хочу сказати. Тобто ця жінка зовсім не усвідомлювала катастрофічних вад своєї карти.
— А оцей собака в кутку — це що?
— Це не собака, а вагонетка. Хіба не видно?
— …Ясно.
Я озирнувся на Норгаю. У мене виникли сумніви, чи не в мене щось із зором — але в нього на обличчі був такий самий вираз.
— Ваша Величносте, що скажете про цю карту?
— Хм. Я спершу подумав, що це абстрактне полотно в стилі класичного естетизму школи Венкмайєра, але, видно, помилився.
— Оце, мабуть, люди, так? Люди, замуровані в стінах, що страждають у муках.
— Мені це схоже на коня, якого пожирає змія. Тільки чому їх тут кілька — оце загадка.
— …Це запланована передова база! Це намет, це ліхтарі, котел, склад запасів, двері з замком і миша на додачу! Ви що, дурні? Знайшли час для жартів!
Наші щирі зауваження чомусь розлютили Ківію. Шукаючи підтримки, вона піднесла карту до Теорітти.
— Пані Теорітто, Ви ж мене зрозумієте. Будь ласка, суворо покарайте цих двох, які насміхаються з моєї карти.
— Е-е…
Теорітта зам'ялася.
— Це… копія настільного розпису… ой, тобто карта? Вона не надто складна для розуміння?
— От бачиш. Кажу ж — ніхто нічого не зрозуміє.
— Чекай, а що означає «миша на додачу»? Мені оце цікаво.
— …Ф-фух.
Ківія почула наші слова й скривилася. Здалося, вона навіть нервово засміялася. Яка ж у неї залізна витримка.
— Можливо, Ви, пані Теорітто, не розумієте, але це не витвір мистецтва. Так. Це військовий документ, головне — щоб суть була зрозуміла.
— А, он воно як.
— Ні. Суть якраз і не зрозуміла. Ей. Ви там, ззаду. Не потурайте їй так тільки тому, що вона ваш начальник. З таким командиром проблем не оминешся.
— Що ти сказав?!
Солдати Ківії миттєво зреагували на її грізний погляд.
— З-заспокойтеся, командире Ківіє. Це просто теревені засуджених Героїв.
— Так, ми справу зробили! Повертаймося!
— Але ж! Як командир і представник Святих Лицарів, я не можу так просто…
Ківія ще хотіла щось сказати, але солдати вмовили її, і зрештою вони пішли. Її гострий погляд, яким вона мене наостанок зміряла, трохи непокоїв, але сподіватимуся, що це змусить її замислитися над своїми художніми здібностями.
Потім попрошу нормальну карту, а поки що в нас ще купа роботи.
— Перерву закінчено. До роботи.
— Ох, і справді. Немає часу прохолоджуватися! — сказав Норгаю.
— Відновити розкопки! Надолужити згаяне. Зайро, бери приклад із Тацуї — він працює мовчки, не теревенячи!
Норгаю поводиться точнісінько як наглядач у шахті.
Я зітхнув і знову взявся за лопату.
«Але все ж — дивна місія.»
Я не міг думати інакше.
І річ не лише в моєму невдоволенні важкою працею. Сама ідея зачистки цих штолень здавалася мені сумнівною.
Якщо копальні вже перетворилися на лігво потвор і їх вирішили покинути — то найкраще просто дати їм спокій. Носії Феномену Демон-Лорда, що перетворюють землю на підземелля, зазвичай не схильні звідти виходити. Якби ми збиралися наступати, це була б важлива точка, але зараз, коли ми покинули Квундзійський ліс і готуємося до оборони перед зимою, це виглядає безглуздо.
Лишалася тільки одна версія.
Це місія, яку підлаштували ті самі люди, що підставили мене і змусили вбити Сенельву. Аристократи, військові чи Храм — не знаю, але така сила точно існує. Інакше той суд не був би таким абсурдним. І неіснуючий загін вони б не вигадали.
Якщо так, то яка їхня мета?
Якщо це не просто помста мені, то, можливо, вони хочуть позбутися Богині Теорітти?
«Схоже, справа пахне смаленим.»
Зрештою, ми закінчили заплановану частину робіт лише пізно вночі.