— Тоді ходімо до твого батька, — Люміан рвучко встав.
Він завжди був людиною діла й чудово розумів: розслідування сільських легенд не можна відкладати. Якщо зволікати, Аврора все помітить, а вона точно не дозволить йому продовжувати.
Адже в її очах пошуки надприродних сил були вкрай небезпечною справою.
«Хіба ж я сам не знаю, що це небезпечно? Аврора в цьому не збреше. Та нехай попереду гора з ножів чи море вогню — я все одно піду далі. Не можу я покинути її саму перед усім цим...» — майнула думка в голові Люміана, поки він підводився.
Коли Аврора казала, що світ стає дедалі загрозливішим, серйозність і тривога на її обличчі були справжніми!
Раймон Клеґ розгубився ще дужче:
— Навіщо він тобі?
— Спитати, як давно стався той переказ про чаклуна, — Люміан зміряв Раймона поглядом.
Чому цей хлопець не розуміє звичайних слів? Треба буде якось перевірити його кмітливість.
На обличчі Раймона малювався цілковитий подив. Він спитав:
— Нащо воно тобі так точно?
Ех... вигадати якусь байку, щоб замилити йому очі, чи сказати як є? Люміан на мить замислився.
Оскільки приховати розслідування від друзів усе одно не вдасться, а справжня причина — пошук істини в легендах — сама по собі скидалася на брехню, у яку навряд чи хтось у селі повірить, Люміан швидко знайшов рішення.
На його обличчі вмить з'явилася та сама усмішка, з якою він зазвичай когось дурив.
— ... — Раймон рвучко відступив на два кроки. — Говори нормально!
Люміан поправив свою темну куртку й лляну сорочку під нею, а тоді всміхнувся:
— Як на мене, легенда про того чаклуна варта уваги.
— І що там такого? — трохи подумавши, спитав Раймон.
— Самі слова «колись у селі жив чаклун», — серйозно мовив Люміан. — Поміркуй сам: якби я вигадував байку, я б ніколи не називав час, місце чи обставини, які можна відразу перевірити. А в тій легенді чітко сказано: у селі, у нашому Кордю, колись жив чаклун. Якби це було брехнею, хіба не легко було б її викрити?
— Але ж то було дуже давно, — заперечив Раймон.
— Я кажу про тих людей, які жили тоді, коли ця історія тільки почала ширитися. Їм було б зовсім не важко з'ясувати, чи справді в селі тоді помер якийсь чаклун, — Люміан посміхнувся. — А раз історія дожила до наших днів, значить, вона, швидше за все, правдива.
Таке пояснення Раймона не переконало:
— Але ж ти сам, коли брешеш, часто кажеш «сто років тому», «кілька століть тому» або «колись давно», щоб ніхто не міг перевірити.
— Тому я й хочу розпитати твого батька! — Люміан зробив такий вираз обличчя, ніби це все пояснювало.
— Може, й так... — погодився Раймон, хоча відчував, що тут щось не те.
Коли вони залишили майдан і попрямували вглиб села, Раймон нарешті схаменувся:
— Та нащо тобі знати, чи та легенда правдива?
— Це ж чаклун, розумієш, чаклун! Якщо ми дізнаємося, де він жив і де його поховали, то, може, розкриємо його таємниці. Тоді й самі здобудемо силу, якої немає у звичайних людей, — Люміан казав щиру правду, хоча вона й звучала як вигадка.
На обличчі Раймона, як він і чекав, з'явилося недовір'я:
— Більшість тих історій вигадані, щоб лякати дітей. Хіба вони можуть бути справжніми?
— До того ж, за пошуки чаклунської сили можна й до Інквізиції потрапити!
Республіка Інтіс лежить на Північному континенті, де панують Божества Вічне Палаюче Сонце та Бог Пари й Машин. Їхні церкви тримають у вірі майже весь люд. Вони не пускають сюди ні церкву Богині Ночі чи Володаря Штормів із Королівства Лоен, ні Богиню-Мати Землі з Королівства Фенапот, ні Бога Знань і Мудрості з Лунберга та інших південних земель, ні Бога Війни з Імперії Фейсак.
Інквізиція церкви Вічного Палаючого Сонця завжди наводила жах на простих людей. Хто знає, скільки єретиків та відступників згинуло в її катівнях.
Люміан розсміявся:
— Чого ти зараз за це переживаєш? Сам же сказав: ті легенди здебільшого вигадки, тож знайти щось після чаклуна майже неможливо.
— А навіть якщо знайдемо, нам не обов'язково забирати ту заборонену силу. Можна віддати все церкві й отримати нагороду. Ну, а скарби в могилі чаклуна точно мають бути.
Люміан мав на увазі саме церкву Вічного Палаючого Сонця, бо церкви Бога Пари й Машин у їхньому Кордю не було — ті зазвичай стоять у великих містах чи там, де є заводи.
Люміан помітив, що Раймон зацікавився, подумки гмикнув і додав:
— Ти що, і справді хочеш бути пастухом?
Але він мав на увазі зовсім не те мирне пастукування, яке уявляють собі містяни, — коли ти просто щоранку виганяєш кілька овець на пасовище й наглядаєш за ними.
У краї Далеж, де лежить Кордю, пастух — це професія. Професія, приречена на тяжку працю та самотність.
Пастухи наймаються до господарів і ганяють отари на десятки й сотні голів між горами та рівнинами.
Це називають перегоном. Щоосені, коли високогірні пасовища навколо Кордю в'януть, пастухи женуть отари за перевали, на теплі рівнини. Часто вони переходять кордон, ідуть у Фенапот чи Лунберг. А на початку травня повертаються в села, стрижуть овець, відлучають ягнят від маток. У червні ж знову йдуть у гори, живуть там у колибах, пасуть овець і роблять сир, аж поки знову не похолодає.
Так вони й кочують рік у рік, усе життя в дорозі. У рідному селі бувають рідко, тому майже всі пастухи — одинаки. Їм важко одружитися чи завести сім'ю. Ті нечисленні вдови, які через злидні теж ідуть пасти овець, дуже цінуються в їхньому колі.
Раймон замовк.
Минуло чимало часу, поки він нерішуче промовив:
— Нехай буде по-твоєму. Це звучить цікаво, принаймні буде чим зайнятися у вільний час.
Зазвичай, коли в сім'ї вирішували, хто з дітей піде в пастухи, хлопця у п'ятнадцять-вісімнадцять років віддавали в науку до якогось господаря. За три роки він ставав справжнім пастухом і шукав собі найму.
Сімнадцятирічний Раймон уже два роки вигадував різні причини, щоб відтягнути цей момент. Але якщо в його житті нічого не зміниться, наступного року йому таки доведеться йти в науку.
— Ходімо, — Луміан плеснув Раймона по плечу. — Твій батько в полі чи вдома?
— Роботи зараз небагато, та й Чотиридесятниця скоро. Він або вдома, або в шинку, — Раймон знову зітхнув із заздрістю. — Ти й цього не знаєш? Відразу видно, що ти не селянин. Добре тобі з такою сестрою!
Люміан засунув руки в кишені й повільно пішов уперед, не зважаючи на Раймонове бідкання.
Коли вони вже підходили до старого шинку, з бічної вулички хтось вийшов.
Чоловік був у темно-брунатному плащі з каптуром, підперезаний мотузкою. На ногах у нього були новенькі, з вигляду м'які чорні шкіряні туфлі.
— П'єр? П'єр Бері? — здивувався Раймон.
Люміан теж зупинився й глянув на дорогу.
— Я, — П'єр Бері всміхнувся й махнову рукою.
Він був худорлявий, з трохи запалими очима. Чорне волосся жирними кучерями спадало на плечі, а обличчя заросло бородою, яку він, мабуть, давно не голив.
— Ти як тут опинився? — не розумів Раймон.
П'єр Бері був пастухом. Зараз кінець березня, початок квітня — він мав би бути на рівнинах за перевалом. Як він міг опинитися в селі?
Навіть якби він гнав отару в Лунберг чи на північ Фенапоту, він би тільки зараз вирушав назад до Далежу. Дорога додому мала б зайняти близько місяця.
П'єр дивився на них лагідними блакитними очима й радісно мовив:
— То Чотиридесятниця ж скоро! Я вже кілька років на ній не був, цього року нізащо не пропущу.
— Не бійтеся, за отарою наглядають мої товариші. У пастухів у тому й перевага: немає наглядача. Якщо знайдеш, хто підмінить, — іди куди хочеш. Справжня воля!
Чотиридесятниця — свято, яке відзначають по всьому Інтісу. Люди в різний спосіб вітають прихід весни й просять про добрий урожай.
До церков Вічного Палаючого Сонця чи Бога Пари й Машин це свято стосунку не має, але воно стало народним звичаєм. Оскільки в ньому не було поклоніння чужим богам, церкви на нього заплющували очі.
— Хочеш подивитися, кого цьогоріч оберуть Весняною феєю? — пожартував Люміан.
На Чотиридесятницю в Кордю обирали вродливу дівчину на роль Весняною феї — це було частиною святкування.
П'єр теж засміявся:
— Я б хотів, щоб це була твоя сестра Аврора, але вона точно не погодиться, та й за віком уже не підходить.
— Ну добре, — він кивнув у бік шинку. — Піду помолюся в церкві, а потім виставлю вам по келиху.
Раймон мимохіть відповів:
— Та не треба, у тебе ж і так грошей обмаль.
— Ха-ха! Божество вчить нас: «Навіть як маєш один мідяк — поділися з бідним братом», — процитував П'єр приказку, що ходила серед пастухів Далежу.
Тоді Люміан усміхнувся Раймонові:
— П'єр розбагатів, тож неодмінно нас пригостить!
Він кивнув на новенькі туфлі П'єра Бері.
П'єр Бері аж засяяв:
— Господар цього разу попався добрий: дав мені кілька овець, а згодом ще буде вовна, сир і шкури.
Платня пастухів складалася з їжі, невеликих грошей та частки худоби, сиру, вовни чи шкур. Скільки й чого саме вони отримають, залежало від угоди з господарем.
А для того, хто постійно в дорозі, добре взуття — найперша й найважливіша річ.
Поки П'єр Бері йшов до майдану, погляд Люміана став серйозним і замисленим.
Він тихо промовив про себе:
«Щоб просто потрапити на свято, він витратив тиждень, а то й місяць на дорогу?»
Трохи поміркувавши, Люміан відвів погляд і разом із Раймоном рушив до шинку.
Шинку назва була не потрібна — він був один на все Кордю. Селяни називали його просто «старим шинком».
Люміан щойно переступив поріг і звично роззирнувся.
Раптом він завмер.
Він побачив ту саму жінку, що вчора пішла раніше за інших.
Чужинку, яка явно не була з Раяном, Лією чи Валентеном.
Пані в помаранчевій сукні сиділа, спершись на спинку стільця. Її каштанове волосся м'якими хвилями спадало на плечі, а світло-блакитні очі були прикуті до келиха з червоним напоєм.
Вона була така вродлива й витончена, що зовсім не вписувалася в цей тісний і темний сільський шинок.