Вишнівка... Справді, пані з великого міста... Погляд Люміана врешті спинився на келиху в руках тієї пані.
Вишнівку робили з цукру та маринованих вишень на основі оковитої. Її колір і смак дуже подобалися жінкам. Звісно, замість вишень можна було взяти інші фрукти — смак трохи мінявся, але не надто.
Це був один із небагатьох напоїв «вищого ґатунку», що їх міг запропонувати старий шинок у Кордю. Тримали її тут лише тому, що пані Пуаліс якось з'їздила до Бігору, столиці провінції, і відтоді полюбила цей червоний напій.
— Пані Пуаліс була дружиною інтенданта й земельного судді Беоста. Її предки належали до шляхти, але за часів Імператора Розеля втратили титул.
Водночас вона була однією з коханок парафіяльного священика Гійома Бене. У селі про це знали лічені люди, і Люміан був одним із них.
Люміан відвів погляд і попрямував до шинквасу.
Там сидів чоловік років сорока в самій лише лляній сорочці та штанях того ж кольору. Його каштанове волосся вже добряче порідшало й було розпатлане, а біля очей, рота й на чолі від багаторічної праці зібралися зморшки.
Це був батько Раймона, П'єр Клеґ.
Ще один П'єр.
Тому Люміан і жартував перед Раяном, Лією та іншими, що варто в шинку гукнути «П'єре!», як щонайменше третина відгукнеться.
Коли в селі говорили про П'єрів чи Гійомів, завжди додавали «з роду такого-то», інакше їх було не розрізнити.
У багатьох сім'ях батько й син мали те саме ім'я — обох звали П'єрами чи Гійомами. Сусідам доводилося додавати «старий», «старший» або «молодший», щоб не плутатися.
— Тату, чого ти не на майдані з усіма? — Раймон підійшов до батька.
Сільські чоловіки найбільше любили збиратися під в'язом на майдані або в когось удома — грали в кості, карти, шахи, перемивали кістки сусідам. У шинку ж треба було витрачати гроші.
П'єр Клеґ тримав келих із червоним вином. Він скоса зиркнув на свого другого сина:
— Трохи згодом піду. Зараз на майдані, мабуть, порожньо.
І справді, куди це всі чоловіки поділися? Люміана раптом узяв сумнів.
Коли він був на майдані, то не бачив там жодної душі.
— Дядьку, я хотів дещо запитати, — прямо мовив Люміан.
П'єр Клеґ миттю насторожився:
— Знову якісь витівки?
Історія про вовка таки має під собою реальне підґрунтя... Люміан кивнув Раймонові, мовляв, кажи ти.
Раймон зібрався з думками й запитав:
— Тату, та легенда про чаклуна, яку ти мені розповідав... Ну, та, де труну не могли зрушити навіть дев'ять биків... Коли це було?
П'єр Клеґ хильнув вина й здивовано перепитав:
— Навіщо тобі це?
— Це мені дідусь розповідав, коли я ще малим був.
Провінція Лестон, як і сусідні Олай та Сушіт, лежить на півдні Республіки Інтіс і славиться своїми виноградниками. Вино тут, особливо просте, коштує копійки. У врожайні роки люди часом п'ють його замість води.
Раймон похнюпився, адже його дідусь давно помер.
Тієї ж миті П'єр Клеґ додав:
— Твій дідусь казав, що сам це бачив на власні очі, коли був дитиною. Відтоді він боявся пугачів — думав, що ці лихі створіння можуть украсти душу.
У Люміана й Раймона водночас загорілися очі.
І справді зачіпка!
Виходить, легенда про чаклуна була чимось, що люди пережили насправді?
— А дідусь казав, де той чаклун жив і де його поховали? — допитувався Раймон.
П'єр Клеґ похитав головою:
— Кого це обходить?
Люміан побачив, що Раймон хоче спитати щось іще, плеснув його по плечу й гучно мовив:
— Час іти до річки.
Раймон уже збирався йти за Люміаном, як П'єр Клеґ згадав:
— Чекай-но, Раймоне. За два дні твоя черга бути «польовим». Я розкажу тобі, на що треба зважати.
«Польовий» наглядав за пасовищами та полями навколо села, щоб ніхто не випасав худобу там, де не можна, і щоб тварини не потоптали молоді сходи.
Люміан не став слухати й пішов до вбиральні при шинку.
Коли він вийшов, то навмисне пройшов повз ту чужинку в помаранчевому, яка попивала вишнівку й виглядала так, ніби час над нею не має влади.
Хоч він і не збирався заводити розмову, але хотів роздивитися її ближче, підмітити деталі. Колись це могло стати в пригоді — так само, як він використав Раяна, Лію та інших, щоб застукати священика на гарячому.
Непомітно оглянувши її, Люміан уже хотів вийти з того кутка й почекати Раймона біля дверей.
Саме в цю мить пані в помаранчевій сукні, що сиділа з лінивим виглядом, підняла голову.
Люміан не встиг відвести погляд, і їхні очі зустрілися.
На мить навіть Люміанові з його нахабством стало ніяково.
У голові одна за одною замигтіли думки:
Чи то мені, як священикові чи інтенданту, похвалити її вроду й зав'язати розмову, чи, навпаки, показати себе ніяковим хлопцем і мерщій піти геть...
Тільки-но він вирішив, як пані всміхнулася й заговорила перша:
— Тобі останнім часом часто сниться щось?
Наче блискавкою вдарило. У голові Люміанові все затерпло, усі думки разом заціпеніли.
За якусь секунду-дві він силувано усміхнувся:
— А хіба сни — не найзвичайнісінька річ?
Пані підперла щоку однією рукою, ніби вивчала його, і стиха засміялася:
— Сон серед густого туману.
Звідки вона знає... Зіниці в Люміана вмить розширилися, а в обличчі проступила тривога зі страхом.
Хоч він і пройшов уже чимало, та роки все одно брали своє: стримати вираз обличчя він цієї миті не вмів.
Спокійно, спокійно... Люміан тамував хвилю страху й поволі розслаблював м'язи щік. Тоді запитав:
— Ви вчора ввечері дослухали ту історію, яку я розповідав тим трьом чужинцям?
Пані не відповіла. Натомість дістала з помаранчевої сумочки, що лежала на сусідньому стільці, колоду карт.
Вона знов глянула на Люміана й усміхнулася:
— Витягни карту. Може, вона допоможе тобі розгадати таємницю того сновидіння.
Оце так... Люміан і здивувався, і засумнівався водночас.
Люміанові водночас і кортіло спробувати, і було якось не по собі.
Він зиркнув на колоду й ледь насупився:
— Таро?
Схоже, це були ті самі карти для віщування, що їх вигадав Імператор Розель.
Пані глянула на карти й самовпевнено всміхнулася:
— Вибач, не ту взяла.
Вона запхала ті двадцять два Старші Аркани назад у сумочку й дістала іншу колоду.
— Це теж Таро, але Молодші Аркани. Ти ще не маєш права тягнути Старші, та й я не маю права давати їх тобі...
Молодші Аркани складаються з п'ятдесяти шести карт чотирьох мастей: Кубків, Жезлів, Мечів та Пентаклів.
Що вона верзе... Люміан слухав і нічого не розумів.
Пані здавалася вродливою й витонченою, але поводилася дивно — наче в неї з головою не все гаразд.
— Витягни одну, — пані з великого міста легенько похитала колодою Молодших Арканів і всміхнулася. — Це задарма. Грошей не візьму, а з твоїм сном це може допомогти.
Люміан усміхнувся:
— Моя сестра каже, що безкоштовне обходиться найдорожче.
— У цьому є дещиця правди, — пані замислилася.
Вона поклала колоду на стіл біля келиха з вишнівкою й додала:
— Але якщо ти за жодних умов не збираєшся платити, то як я, чужинка, зможу змусити тебе до цього тут, у Кордю?
А й справді... Чом би й не витягти, нічого ж не станеться... Нарешті з'явилася хоч якась зачіпка про той сон, гріх не спробувати... Але чи не прокляття це чаклунське... Може, краще в Аврори спитати? Думки в Люміана роїлися, і він ніяк не міг зважитися.
Пані не квапила його.
Минуло кількадесят секунд. Люміан повільно нахилився, простягнув руку, розгорнув колоду й витягнув карту з середини.
— Сімка Жезлів, — мовила пані з лінивим виглядом, глянувши на карту.
На тій карті чоловік із твердим поглядом, одягнений у зелене, стояв на вершині пагорба з жезлом у руках, відбиваючись від шести інших жезлів, що наступали знизу.
— І що це означає? — запитав Люміан.
Пані всміхнулася:
— Самим треба тлумачити за малюнком. Криза, виклик, протистояння, відвага... Та що завгодно.
— Зрештою, це не так важливо. Важливо те, що тепер ця карта твоя. Коли прийде доля, ти зрозумієш її справжній зміст.
— Мені? — Люміан здивувався ще дужче.
Невже на карті й справді якесь прокляття?
Пані сховала решту Молодших Арканів, підняла келих і допила вишнівку.
Вона не зважила на питання Люміана й спокійно пішла до сходів, що вели на другий поверх шинку.
Видно було, що вона там оселилася.
Люміан хотів був піти за нею, але зробив крок і зупинився. Його долали сумніви.
Чи справді це звичайна карта?
Вона віддала її мені, тож тепер її колода неповна — як же вона нею користуватиметься?
Аврора мала б у всьому розібратися...
Тут підійшов Раймон:
— Що сталося?
— Та нічого, просто та чужинка нівроку собі, — збрехав Люміан.
— А як на мене, твоя сестра Аврора гарніша, — Раймон притишив голос. — Люміане, що робитимемо далі? Мій дідусь уже давно помер.
Люміан, який хотів якнайшвидше повернутися додому, подумав і відповів:
— По-перше, треба знайти старих, які були однолітками твого дідуся й ще живі. По-друге — зазирнути в метричні книги в церкві. Але це вже на крайній випадок.
Подумавши про те, що він щойно зіпсував священикові всю розвагу, Люміан вирішив, що до церкви йому зараз краще не потикатися.
— У такій глушині, як Кордю, де була лише одна церква, а людей у інтенданта було кіт наплакав, вона перебирала на себе частину державних справ — наприклад, вела записи про вінчання чи похорони.
Поки Раймон не встиг нічого спитати, Люміан додав:
— Давай прикинемо, хто з тих старих іще живий, а завтра підемо розпитуємо.
— Добре, — відразу погодився Раймон.
У двоповерховому будинку, що наче вріс у землю.
Аврора вислухала розповідь Люміана, довго й уважно розглядала Жезл і нарешті мовила:
— Справді звичайна карта. Я не відчуваю ні прокляття, ні чогось іншого.
— Авроро, ну от скажи, що тій чужинці треба? Звідки вона знає про мої сни? — запитав Люміан.
Аврора похитала головою:
— Якщо вона вже розкрила карти, то це ще пів біди.
— Цими днями я до неї «придивлюся».
— Гм... Карту поки тримай у себе. Може, щось і проясниться. Не бійся, я наглядатиму.
— Гаразд, — Люміан намагався бодай трохи заспокоїтися.
Настала ніч.
Люміан запхав карту з Сімкою Жезлів у кишеню куртки, що висіла на спинці стільця, ліг у ліжко й заплющив очі.
Минуло казна-скільки часу, поки він у напівзабутті знову не побачив той Сірий туман.
Раптом він здригнувся й «прокинувся» просто уві сні.
Він відчув, що оговтався, що розум знову з ним.
А сновидіння, оповите Сірим туманом, нікуди не зникло.