Люміан сидів на даху й не поспішав спускатися.
Вираз його обличчя давно став зосередженим; тепер цей спокійний і серйозний юнак зовсім не скидався на того шибеника, що так любив сміятися й жартувати в шинку.
Відтоді як він випадково дізнався, що Аврора володіє тими дивовижними силами, він і сам прагнув їх здобути. Але сестра завжди казала: це не те, чому варто заздрити чи чого варто шукати. Навпаки, це дуже небезпечно й сповнено страждань. Тому вона нізащо не погодиться, щоб її брат став на цей шлях. Навіть маючи спосіб, як навчити звичайну людину керувати надприродними силами, вона б ніколи не розповіла про це Люміанові.
Через це Люміанові залишалося тільки раз у раз умовляти її та благати — примусити сестру він не міг.
Минуло секунд десять. Люміан підвівся, спритно підійшов до краю даху й дерев'яною драбиною спустився на другий поверх.
Він неспішно підійшов до кімнати Аврори. Побачивши, що брунатні дерев'яні двері відчинені, хлопець зазирнув усередину.
Аврора в легкій блакитній сукні саме сиділа за письмовим столом біля вікна й при світлі яскравої лампи зосереджено щось писала.
Що вона пише так пізно? Щось про чаклунство? Люміан поклав руку на одвірок і пожартував:
— Пишеш щоденник?
— Хіба ж порядні люди пишуть щоденники? — Аврора навіть не озирнулася, далі виводячи рядки витонченою ручкою кольору шампанського.
Люміан не погодився:
— Але ж після Імператора Розеля залишилося чимало щоденників.
Розель був останнім імператором в історії Республіки Інтіс, де зараз жили брат із сестрою. Він поклав край правлінню династії Соренів, а згодом був коронований консулом як «Цезар» і сам проголосив себе Великим Імператором.
Він зробив багато важливих винаходів, зокрема створив паровий двигун, проклав шлях до Південного континенту й здійняв хвилю колонізації. Розель став символом тієї епохи сто з гаком років тому.
На жаль, на схилі літ його зрадили й убили в Білому кленовому палаці в Трієрі.
Після смерті імператора у світі лишилося багато його щоденників, але всі вони були написані мовою, якої ніхто не розумів і якої, здавалося, ніде на світі не існувало.
— Отже, Розель не був порядним чоловіком, — пирснула Аврора, не повертаючись до Люміана.
— То що ж ти тоді пишеш? — скористався нагодою Люміан.
Саме це він і хотів з'ясувати.
Аврора недбало відповіла:
— Листа.
— Кому? — Люміан мимохіть насупився.
Аврора відклала прикрашену різьбленням ручку й перевірила написані слова та речення.
— Одному другові по листуванню.
— Другові по листуванню? — Люміан трохи розгубився.
Це ще що таке?
Аврора засміялася й, заправляючи золотисте пасмо за вухо, почала повчати брата:
— Я ж тобі казала: треба більше читати газет і книжок, а не вештатися цілими днями деінде й пити вино!
— Поглянь на себе: чим ти зараз відрізняєшся від неграмотного?
— Друзі по листуванню — це люди, з якими знайомляться через газетні шпальти чи журнали. Ви ніколи не бачилися, а спілкуєтеся лише листами.
— І який сенс у такому спілкуванні? — Люміана це неабияк зачепило.
Він прибрару руку від одвірка й потер підборіддя.
Аврора ніколи не мала хлопця, тож не можна допустити, щоб її ошукав хтось, кого вона навіть в очі не бачила.
— Сенс? — Аврора серйозно замислилася. — По-перше, це розрада. Гаразд, я знаю, що ти не розумієш, що це таке. Людина — істота суспільна, їй потрібно з кимось ділитися думками. Є речі й почуття, про які я точно не стану говорити з односельцями й не зможу розповісти тобі. Мені потрібен хтось чужий для відвертості. Такий друг, якого я ніколи не зустріну, підходить якнайкраще. По-друге, не недооцінюй моїх друзів по листуванню. Серед них є дуже здібні й надзвичайно освічені люди. Наприклад, оцю лампу на батарейках мені надіслав один із них. Гасові лямпи та свічки надто псують зір, вони не годяться для нічного письма…
Не давши Люміанові вставити й слова, Аврора підняла ліву руку й махнула нею за спину:
— Іди вже спати, мій братику-пиячку!
— На добраніч!
— Гаразд, на добраніч, — Люміан хоч і не заспокоївся, але розпитувати далі не став.
Аврора одразу ж додала:
— Не забудь зачинити двері. Вікно відчинене, тож зі сходами виходить протяг, трохи холодно.
Люміан повільно притягнув брунатні дерев'яні двері.
Він крок за кроком повернувся до своєї кімнати, скинув черевики й сів на ліжко.
У тьмяних нічних сутінках перед очима постали дерев'яний стіл біля вікна, похилений стілець, невелика книжкова полиця на стіні та шафа в іншому кутку.
Він сидів мовчки, занурений у роздуми.
Він завжди знав, що Аврора має свої таємниці, що про багато речей вона йому не розповідає, і це його не дивувало. Він лише боявся, що ці секрети можуть накликати на неї біду.
А якщо справді щось станеться, він мало чим зможе допомогти.
Він лише звичайна людина — хіба що міцний тілом та кмітливий.
Думки з'являлися й зникали одна за одною. Люміан тихо видихнув, підвівся з ліжка й пішов до вбиральні вмитися.
Потім він зняв брунатну куртку й пірнув у ліжко, яке ще не встигло прогрітися.
Наприкінці березня, коли в горах починався квітень, ночі все ще були холодними.
Крізь напівсон Люміан ніби побачив сірий туман.
Серпанок розливався довкола, і все, що було вдалині, тонуло в ньому без залишку.
Люміан блукав у забутті, та хоч би куди він ішов і скільки б не крокував крізь цей туман, урешті-решт завжди повертався в те саме місце:
У власну спальню.
Кімнату з ліжком, застеленим білою білизною, дерев'яним столом і стільцем біля вікна, книжковою полицею та шафою.
*Хух*. Люміан розплющив очі.
Ранкове сонце пробивалося крізь тонкі сині фіранки, освітлюючи половину спальні.
Люміан сів і заціпеніло втупився в сонячні плями. Йому здалося, ніби він усе ще спить.
Знову той самий сон.
Знову той сірий туман, що ніяк не розсіювався.
Він підніс руку до голови, потер скроні й тихо промовив до себе:
— Останнім часом це стається дедалі частіше. Майже щоночі...
Якщо цей сон не мав жодних поганих наслідків, Люміан точно не був би таким спокійним.
Але й користі від нього не було жодної.
— Хоч би за цим ховалася якась незвичайна пригода... — пробурмотів Люміан і встав із ліжка.
Тільки-но він відчинив двері й вийшов у коридор, як почув шурхіт у кімнаті Аврори.
«Якраз вчасно...» — на обличчі Люміана майнула посмішка.
Раптом йому сяйнула ідея. Він відступив на крок і завмер на порозі своєї кімнати.
Щойно двері Аврори відчинилися, Люміан швидко підняв праву руку до скроні, і на його обличчі проступив болісний вираз.
— Що сталося? — Аврора відразу це помітила.
«Вдалося!» — подумки зрадів Люміан і вдав, ніби намагається опанувати себе.
— Знову той самий сон наснився, — глухо відповів він.
Золотисте волосся Аврори недбало спадало на плечі. Вона насупилася, і в її погляді промайнула тривога.
— Значить, минулий спосіб не допоміг...
Вона трохи подумала й мовила:
— Можливо... мені варто знайти тобі гіпнотизера. Справжнього фахівця, щоб з'ясувати причину.
— З тих, що володіють незвичайними силами? — навмисне перепитав Люміан.
Аврора ледь кивнула у відповідь.
— Хтось із твоїх друзів по листуванню? — не втримався він.
— А тобі до того що? Краще подумай, як владнати власні клопоти! — Аврора уникла прямої відповіді.
«Та я ж тільки про це й думаю!» — пробурмотів Люміан про себе.
І тут же додав:
— Авроро, якби я став чаклуном і опанував надприродні сили, я б напевно зміг розгадати таємницю того сну й покласти йому край.
— Навіть не думай про таке! — відрізала Аврора.
Але потім її голос пом'якшав:
— Люміане, я кажу правду: цей шлях небезпечний і сповнений болю. Якби в мене був вибір, якби цей світ не ставав дедалі загрозливішим, я б краще була звичайною письменницею й жила собі в радості.
Люміан відповів миттєво:
— Тоді дозволь мені взяти на себе всю небезпеку й біль. Я захищатиму тебе, а ти просто живи щасливо й роби те, що тобі до душі.
Він уже не раз думав про це.
Аврора на мить замовкла, а тоді раптом усміхнулася:
— Ти що, зневажаєш жінок?
Не давши братові заперечити, вона серйозно додала:
— Це марно. На цьому шляху вороття немає.
— Годі вже, мені пора вмиватися. А ти сьогодні сиди вдома й учися — готуйся до червневих іспитів!
— Сама ж кажеш, що світ стає небезпечнішим, то які там уже іспити? — пробурмотів Люміан.
Він вважав, що зараз куди важливіше здобути силу, а не розв'язувати задачі.
Аврора всміхнулася:
— Знання — це і є сила, мій неграмотний братику.
Люміанові нічого не залишалося, як провести сестру поглядом до вбиральні.
Пообіді на сільському майдані Кордю.
Раймон Клеґ ще здалеку помітив Люміана Лі, що сидів навпочіпки під берестом, занурений у роздуми.
— Ти хіба не мав зараз учитися вдома? — запитав Раймон, підійшовши ближче. У його голосі чулася явна заздрість.
Раймон був другом Люміана. Невисокий, трохи менше за метр сімдесят, із каштановим волоссям і карими очима. Обличчя він мав звичайне, з легким рум'янцем на щоках.
Люміан підвів голову й усміхнувся:
— Хіба Аврора не казала? Навіть коли вішаєшся, треба дати людині перепочити! Я так довго вчився, що маю право на відпочинок.
Цілий ранок він тільки й думав про те, чи можна здобути надприродну силу якось інакше, без допомоги Аврори.
Для цього треба було шукати зачіпки й самому проводити розслідування.
Зрештою він вирішив, що сільські легенди про магію можуть містити дещицю правди або бодай якісь підказки. Тому він і прийшов сюди зачекати на Раймона.
— Був би я на твоєму місці, відпочивав би щонайбільше чверть години, — мовив Раймон, притулившись до дерева. — У нас немає такої вченої сестри, яка б нас учила. Наступного року мені вже доведеться йти в науку до пастухів.
Люміан пропустив ці слова повз вуха й замислено запитав:
— Розкажи-но ще раз ту легенду про чаклуна.
Раймон не зрозумів, до чого це він, але почав пригадувати:
— Про чаклуна?
— Колись у селі жив чаклун, а потім він помер. У день похорону знадвору прилетів пугач і сів на узголів'я ліжка. Він не відлітав, аж поки не винесли тіло.
— А потім труна стала такою важкою, що її ледь стягнули з місця дев'ять биків.
— А «колись» — це коли саме? — допитувався Люміан.
Раймон зовсім розгубився:
— Звідки мені знати? Я це від батька чув.