— Вибачте, я не знав, що все так обернеться, — ввічливо перепросив Раян Кос у Люміана.
Люміан хихикнув:
— Хіба це не варте ще одного келиха «Зеленої феї»?
Раян не встиг відповісти, як хлопець змінив тему:
— Чужинці, а чого ви прийшли в Кордю? Закуповуєте вовну чи шкіру?
У Кордю чимало мешканців жили з випасу овець.
Раян тихо видихнув, скористався нагодою й мовив:
— Ми прийшли відвідати Гійома Бене, парафіяльного священика вашої церкви Вічного Палаючого Сонця, але його немає ні вдома, ні в церкві.
— Не обов'язково казати, якої саме церкви. У Кордю вона лише одна, — по-дружньому нагадав П'єр, допиваючи безкоштовний абсент.
Інші місцеві біля шинквасу мовчки пили своє. Ніхто не поспішав відповідати Раянові. Здавалося, це ім'я було чимось на кшталт заборони чи ознакою такої влади, про яку не варто теревенити просто так.
Люміан сьорбнув напою, кілька секунд подумав і сказав:
— Я, здається, здогадуюся, де зараз парафіяльний священик. Хочете, відведу?
— Будь ласка, — не стала церемонитися Лія.
Раян кивнув на знак згоди:
— Тільки як доп'єш свій келих.
— Гаразд.
Люміан підняв келих і одним духом вихилив блідо-зелену рідину.
Поставив порожній скляний посуд на стійку й підвівся:
— Ходімо.
— Вельми вдячні, — Раян подав знак Валентенові та Лії підводитися й кивнув Люміанові.
На обличчі Люміана заграла посмішка:
— Та нічого. Ви послухали мою історію, я випив вашого вина — ми тепер наче друзі, правда ж?
— Справді так, — ледь кивнув Раян.
Посмішка Люміана стала ще ширшою. Він розвів руки, ніби збирався обійняти нового знайомого.
Водночас він палко вигукнув:
— Дуже радий знайомству, мої капусточки!
Раян, який уже приготувався до обіймів, раптом заціпенів:
— Капусточки?
На його обличчі проступило збентеження навпіл із нерозумінням.
Те саме було з Валентеном і Лією.
— Це наше ласкаве прізвисько для друзів. У Далежі кожен це знає, уже кілька сотень років так кажуть, — з невинним виглядом пояснив Люміан. — Повірте мені, мої капусточки.
Лія мимохіть озирнулася довкола, задзеленчавши своїми бубонцями.
П'єр та інші селяни один за одним закивали: мовляв, цього разу Люміан не збрехав. Проте за їхніми посмішками було видно: вони втішені тим, що чужинцям ніяково від такого палкого звертання.
Люміан потер підборіддя:
— Не подобається?
— Можу назвати інакше, теж для друзів.
— Мої кролики, мої курчатка, мої каченята, мої ягнятка — що вам більше до душі?
Обличчя Раяна стало ще кам'янішим, а Валентен насупив брови.
Лія, водночас роздратована й розважена, відповіла:
— Нехай уже будуть капусточки. Це звучить бодай трохи пристойніше.
Раян тихо зітхнув, торкнувся ліктя Валентена й ледь кивнув:
— Мабуть, це все цінні речі в селянському господарстві.
Він не став чекати на відповідь Люміана, обернувся до шинкаря й мовив:
— Рахунок.
— Два фертинги, — шинкар кинув оком на порожні келихи.
Поки Раян розплачувався, Лія змінила тему:
— Люміан… Рідкісне ім'я.
— Принаймні краще за всяких там П'єрів чи Гійомів, — засміявся Люміан. — Якщо гукнете тут «П'єре!», відгукнеться щонайменше третина села. Гукнете «Гійоме!» — ще третина. А цей ось…
Він указав на худого чоловіка середніх літ, що допивав безкоштовну випивку:
— Його повне ім'я — П'єр Гійом.
Лія ввічливо посміхнулася — тему з капусточками вдалося зам'яти.
Перед тим як вийти з шинку, Люміан озирнувся.
— Щось не так? — з цікавістю запитала Лія.
Люміан замислено відповів:
— Сьогодні в шинку, крім вас трьох, був іще один чужинець. Тільки я не помітив, коли він пішов.
— Який він був на вигляд? — Раян одразу посерйознішав.
Люміан пригадав:
— То була пані. Вишукана така, відразу видно — з великого міста. А от обличчя описати не можу. Хочете, намалюю?
— А ти вмієш малювати? — Лія, уже трохи вивчивши його вдачу, запитала з пересторогою.
Люміан розсміявся:
— Ні, не вмію.
— Тоді краще спершу знайдемо парафіяльного священика, — Раян обірвав розмову.
Вночі в Кордю немає вуличних ліхтарів, але й непроглядної темряви теж немає. Зірки в небі дарували тихе мерехтіння, а з вікон деяких хат обабіч дороги лилося жовтаве світло, тож четверо супутників ішли впевнено.
Невдовзі вони дісталися до церкви Вічного Палаючого Сонця, що стояла біля сільського майдану.
У нічній темені ця велична споруда, найбільша в селі, ніби розчинялася в сутінках, стаючи розмитою постаттю.
— Ми вже були тут. Тут нікого, — Валентен, який досі мовчав, невдоволено насупився.
Люміан усміхнувся:
— Якщо біля головного входу нікого немає, це ще не означає, що нікого немає взагалі.
Поки він говорив, він уже вів трійцю в обхід фасаду церкви, ближче до цвинтаря.
Там були темно-брунатні дерев'яні двері.
Раян не встиг постукати, як Люміан простягнув руку й щось покрутив біля замкової щілини.
З рипом він відчинив бічні двері.
— Це… не дуже ввічливо, — насупився Раян.
Лія кивнула, задзеленчавши бубонцями:
— Ми прийшли відвідати парафіяльного священика, а не чинити напад.
— Добре, — Люміан легко погоджувався з розумними зауваженнями.
Він причинив двері й легенько постукав.
— Гей, є хто? Якщо не відповісте, я входжу, — прошепотів він так тихо, ніби розмовляв сам із собою.
У церкві панувала тиша.
За мить Люміан знову штовхнув двері й указав усередину:
— Заходьте.
Раян спершу хотів відмовитися, але, поглянувши на густу темряву за дверима, кілька секунд подумав і переглянувся з супутниками.
— Добре, — він ступив уперед, повільно, але твердо.
Лія та Валентен рушили слідом.
Цієї миті чотири срібні бубонці на чоботях і вуалі Лії чомусь не видали жодного звуку.
У тьмяній напівтемряві четверо просувалися вперед.
Раптом Раян зупинився й притишеним голосом мовив:
— Здається, там якийсь звук?
— Атож, — щиро погодився Люміан.
Ледь він це вимовив, як різко штовхнув сусідні двері — ті з гуркотом відчинилися.
Схоже, то була церковна сповідальня. Туди линуло слабке зоряне світло, вихоплюючи з темряви просте низьке ліжко й голого дужого чоловіка.
Той чоловік саме навалився на біле жіноче тіло.
На якусь мить усі завмерли — і чужинці, і той чоловік, і пані під ним.
За кілька секунд чоловік повернув голову й люто закричав на Раяна та інших:
— Сучі діти! Ви зірвали священне дійство Церкви!
Поки крик іще лунав луною, Люміан, який уже встиг відступити за спини супутників, помахав рукою й швидко вигукнув зі сміхом:
— Схоже, парафіяльний священик знайшовся. До завтра, мої капусточки!
На середині фрази він уже розвернувся й побіг до бічного входу, тож останні слова долинали вже здалеку, стаючи все тихшими.
Цієї миті в головах Лії, Раяна та Валентена водночас майнула одна й та сама думка.
Слова того чоловіка на ім'я П'єр Гійом:
«Цей хлопець — головний шибеник у селі, тримайтеся від нього подалі…»
Під зоряним небом Люміан весело насвистував.
Він ішов сільською дорогою, засунувши руки в кишені, неспішною ходою.
«Парафіяльний священик і справді розважався з пані Пуаліс.
Ці чужинці, видно, непрості люди, священик точно не наважиться нічого їм зробити. Йому доведеться дорого заплатити, щоб чутки про його пригоди в церкві не розійшлися по всьому селу, чи не так?
Хех, не треба було йому заглядатися на Аврору. Я давно чекав на таку нагоду…»
Поки він так міркував про себе, він дістався до свого дому на околиці села.
То був двоповерховий будинок, наполовину вкопаний у землю. На першому поверсі була кухня, що слугувала й за вітальню, з піччю та великим вогнищем.
— Авроро! Авроро! — гукав Люміан, піднімаючись сходами.
Ніхто не відповідав.
На другому поверсі було три кімнати й вбиральня, двері до яких стояли відчинені.
Люміан зазирнув у кожну, але сестри не побачив.
Він трохи подумав, підійшов до кінця коридору й драбиною виліз на дах.
Оранжево-червона черепиця тонула в нічних сутінках. Посеред даху сиділа постать — обхопивши коліна руками, вона мовчки дивилася на зорі.
То була жінка незрівнянної вроди, з довгим густим золотавим волоссям, ясно-блакитними очима й виразними рисами обличчя.
Вона пильно дивилася в небо, на мерехтливі цятки світла, і вигляд мала такий спокійний, наче статуя.
Люміан нічого не сказав, підсів поруч і теж вмостився на даху.
Він трохи підняв голову, дивлячись на далекі гори й ліси, і слухав, як вітер шумить у кронах дерев.
Минуло чимало часу, поки жінка підняла руки й, зовсім не дбаючи про витонченість, солодко потягнулася.
— Авроро, я не розумію, що тут такого гарного, щоб так часто лазити на дах, — озвався Люміан.
— Клич мене сестрою! — Аврора жартома щипнула Люміана за вухо.
Потім вона зітхнула, і погляд її згас:
— Колись один мудрець сказав: у цьому світі є лише дві речі, що викликають справжній благоговійний трепет — моральний закон у нас всередині та зоряне небо над головою.
Люміан зиркнув на трохи засмучене обличчя сестри й навмисно весело мовив:
— О, я знаю відповідь! Це сказав Імператор Розель!
— Пф-ф… — Аврора не втрималася й пирснула від сміху.
Вона враз повела носом, і її гарні золотисті брови зійшлися на переніссі:
— Знову пив!
— Це називається «соціалізація», — Люміан скористався нагодою й розповів про пригоду. — Я зустрів трьох чужинців…
Аврора мимохіть засміялася:
— Боюся, наш парафіяльний священик від переляку ще захворіє на щось.
За мить її обличчя стало серйозним:
— Люміане, не чіпай більше парафіяльного священика. Мені він нічого не зробить, а от якщо пришлють нового, клопоту може бути більше.
— Але я його терпіти не можу… — Люміан не встиг договорити, бо Аврора вже підвелася.
Вона поглянула на брата зверху вниз і посміхнулася:
— Гаразд, час спати, братику-пиячку.
Поки вона говорила, Аврора легким рухом руки розвіяла в повітрі сріблястий пил.
Тієї ж миті вона відірвалася від даху й попливла в повітрі, наче пташка — повільно спустилася вниз і влетіла у вікно другого поверху.
Люміан мовчки дивився на це, а тоді вигукнув:
— А я як же?
— Сам злазь! — нещадно відгукнулася Аврора з будинку.
Люміан закопилив губу, і посмішка з його обличчя поступово зникла.
Він дивився на сріблясті іскри, що швидко гасли в нічному повітрі, тихо зітхнув і пробурмотів собі під ніс:
— Цікаво, коли вже я нарешті здобуду таку надприродну силу…