— Я невдаха. Майже не звертаю уваги, світить сонце чи ні — часу на це просто немає.
— Батьки не могли мені допомогти, освіти я теж не здобув, тож сам-один подався шукати долі в місті.
— Я оббивав пороги, але ніхто мене не наймав. Мабуть, нікому не до вподоби людина, що не вміє красно говорити, не любить товариства й не виявляє жодних здібностей.
— Три дні я їв лише два буханці хліба. Від голоду не міг заснути вночі. На щастя, я заздалегідь сплатив за місяць оренди, тож міг і далі жити в тому темному підвалі, а не мерзнути на вулиці під крижаним зимовим вітром.
— Нарешті я знайшов роботу — нічним сторожем у лікарні, при моргу.
— Ночі в лікарні були куди холоднішими, ніж я собі уявляв. Світильники в коридорах не запалювали, усюди панували сутінки, і я бачив дорогу лише завдяки слабким промінчикам, що пробивалися з-під дверей кімнат.
— Запах там стояв бридкий. Раз у раз привозили мерців у мішках, і ми допомагали заносити їх до моргу.
— Робота не найкраща, зате я міг купити собі хліба. Вночі мав вільний час для навчання — у морг мало хто заглядав, хіба що треба було прийняти тіло або відвезти на спалення. Звісно, грошей на книжки в мене бракувало, та й надії щось відкласти поки не було.
— Маю подякувати своєму колишньому колезі. Якби він раптово не звільнився, мені б і такої роботи не бачити.
— Я мріяв про денні зміни. А так — доводилося лягати спати зі сходом сонця, а вставати з приходом ночі. Тіло ослабло, а голову час від часу пронизував біль.
— Одного дня вантажники привезли нове тіло.
— Почув від інших, що це той самий мій колега, який так раптово пішов.
— Мені стало цікаво, що з ним сталося. Коли всі пішли, я витягнув шухляду й тихцем розкрив мішок.
— Це був старий. Обличчя в нього було синьо-біле, усе в зморшках. При тому тьмяному світлі він виглядав моторошно.
— Волосся він мав небагато, майже все сиве. Одяг із нього зняли весь, не лишили навіть клаптика тканини.
— Вантажники ніколи не втрачали нагоди підзаробити на таких небіжчиках, у яких не було рідні.
— Я побачив у нього на грудях дивний знак. Синьо-чорний. Описати його не можу — надто вже темно було в кімнаті.
— Торкнувся того знака пальцем — нічого особливого не відчув.
— Дивився я на колишнього колегу й думав: якщо так триватиме й далі, то під старість я стану таким самим, як він…
— Сказав йому, що завтра проведу його до крематорію й особисто віднесу прах на найближчий безкоштовний цвинтар. А то ті, хто цим займається, лінуються й викидають попіл у першу-ліпшу річку чи на пустирі.
— Це коштувало мені цілого ранку сну, та нічого — якраз була неділя, можна було відіспатися пізніше.
— Сказавши це, я застебнув мішок і засунув шухляду на місце.
— Світло в кімнаті, здалося, стало ще тьмянішим…
— Після того щоночі, тільки-но заплющу очі, мені сниться густий туман.
— Я передчував, що скоро щось станеться. Відчував, що рано чи пізно за мною прийдуть істоти, яких і людьми назвати важко. Та ніхто не хотів мені вірити. Казали, що на такій роботі я просто з глузду з'їхав і мені треба до лікаря…
Чоловік, що сидів біля шинквасу, глянув на оповідача, який раптом замовк:
— А далі?
Цьому гостеві було за тридцять. Він був у брунатному твідовому піджаку й світло-жовтих штанах. Волосся мав гладко зачесане, а поруч лежав простий темний капелюх.
Виглядав він звичайно, як і більшість людей у шинку: чорне волосся, світло-блакитні очі — ні гарний, ні поганий, без жодної особливої прикмети.
А оповідач у його очах був юнаком років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, струнким і довгоцимбим. Теж із коротким чорним волоссям і світло-блакитними очима, але з такими виразними рисами обличчя, що повз нього не пройдеш, не озирнувшись.
Молодик глянув на порожній келих перед собою й зітхнув:
— А далі?
— А далі я звільнився, повернувся в село і тепер ось травлю вам байки.
Він усміхнувся — хитро, з очевидним підступом.
Чужинець завмер:
— То все, що ви щойно розповіли — вигадка?
— Ха-ха! — навколо вибухнув сміх.
Коли сміх трохи вщух, один худий чоловік середніх літ глянув на розгубленого гостя:
— Чужинцю, ви справді повірили Люміанові? Він щодня верзе інше. Учора був бідолахою, з яким наречена розірвала заручини через злидні, а сьогодні вже — сторож при моргу!
— Точно! То каже, що тридцять років жив на схід від Селенцо, то тридцять років на правому березі — меле казна-що! — підхопив інший завсідник.
То все були селяни з Кордю — великого селища. Одягнені вони були в чорні, сірі або коричневі куртки.
Чорнявий юнак, якого назвали Люміаном, сперся руками на шинквас, повільно підвівся й мовив з усмішкою:
— Ви ж знаєте, це не я вигадав. Це все сестра написала. Вона обожнює вигадувати історії, ще й колонку веде в «Тижневику романів».
Повернувся до гостя, розвів руками й сонячно всміхнувся:
— Схоже, вона пише справді непогано.
— Вибачте, що ввів вас в оману.
Чоловік у твідовому піджаку не розсердився. Він теж підвівся й відповів усмішкою:
— Цікава історія.
— Як вас звати?
— Хіба не заведено спершу відрекомендуватися самому, перш ніж питати інших? — засміявся Люміан.
Чужинець кивнув:
— Мене звуть Раян Кос.
— А це мої супутники — Валентен і Лія.
Він указав на чоловіка й жінку, що сиділи поруч.
Чоловікові було років двадцять сім-вісім. Його жовте волосся було припорошене пудрою, а невеликі очі мали колір трохи темніший за озерну блакить. Одягнений він був у білу камізельку, синє суконне пальто й чорні штани — перед виходом явно чепурився.
Виглядав він доволі холодно й майже не дивився на селян та пастухів довкола.
Жінка була молодшою за обох чоловіків. Світло-сіре волосся вона заплела в складну зачіску, поверх якої накинула білу вуаль замість капелюшка.
Очі мала того ж кольору, що й волосся. Вона дивилася на Люміана з неприхованою веселістю — те, що сталося, її явно забавляло.
При світлі газових ламп у Лії було видно гостренький носик і гарні губи. У такій глушині, як Кордю, вона безперечно вважалася б красунею.
Одягнена вона була в білу кашемірову сукню без складок, кремовий жакет і марсельські чоботи. На вуалі та на чоботях було нашито по два срібні бубонці. Коли вона заходила до шинку, вони мелодійно дзеленчали, притягуючи погляди всіх чоловіків.
В їхніх очах це було вбрання за останньою модою, яке можна побачити хіба що у великих містах — у префектурі Бігор або в самій столиці, Трієрі.
Люміан кивнув усім трьом:
— Мене звуть Люміан Лі. Можете кликати просто Люміаном.
— Лі? — вихопилося в Лії.
— А що не так? Моє прізвище викликає якісь питання? — з цікавістю запитав Люміан.
Раян Кос пояснив за неї:
— Ваше прізвище може лякати. Я й сам ледь голос стримав.
Бачачи нерозуміння на обличчях селян, він додав:
— Хто знає моряків чи торговців, той чув приказку, що ходить П'ятьма морями:
— «Краще зустріти піратських адміралів чи навіть королів, аніж людину на ім'я Френк Лі».
— Прізвище того чоловіка теж Лі.
— Він такий страшний? — запитав Люміан.
Раян похитав головою:
— Не знаю. Але якщо ходять такі легенди, то він точно не з простих.
Він припинив розмову про це й мовив до Люміана:
— Дякую за історію. Вона варта того, щоб за неї виставити. Чого бажаєте?
— Келих «Зеленої феї», — Люміан не став церемонитися й знову сів.
Раян Кос злегка насупився:
— «Зелена фея»… Абсент?
— Маю попередити: полин шкідливий. Цей напій може затьмарити розум і викликати галюцинації.
— Не думала, що мода з Трієра дійшла вже й сюди, — з усмішкою додала Лія.
Люміан гмикнув:
— То в Трієрі теж люблять «Зелену фею»…
— Для нас життя і так несолодке. Немає сенсу перейматися ще й через це. Цей напій дозволяє душі хоч трохи перепочити.
— Гаразд, — Раян сів на місце й гукнув шинкареві: — Одну «Зелену фею» і ще мені «Пекуче серце».
«Пекуче серце» — це відома фруктова паленка.
— А чому мені не наллєте «Зеленої феї»? Це ж я відкрив вам правду! Я можу про цього хлопця все як є розказати! — невдоволено вигукнув худий чоловік середніх літ, який першим викрив Люміана. — Чужинці, я ж бачу, ви все ще сумніваєтеся, чи правда та історія!
— П'єре, заради безкоштовної випивки ти на все ладен! — голосно відгукнувся Люміан.
Не чекаючи, поки Раян щось вирішить, Люміан додав:
— Чому б мені самому не розповісти? Так я зможу випити ще один келих «Зеленої феї».
— Бо вони не знають, чи можна вірити твоїм словам, — переможно всміхнувся чоловік на ім'я П'єр. — Твоя сестра найбільше любить казку про вовка і вівців. Той, хто постійно бреше, втрачає довіру.
— Добре, — Люміан знизав плечима й подивився, як шинкар штовхає до нього келих із блідо-зеленим напоєм.
Раян запитав у нього:
— Можна?
— Без питань, аби тільки вашого гаманця вистачило на всю цю випивку, — Люміанові було байдуже.
— Тоді ще одну «Зелену фею», — кивнув Раян.
П'єр аж розплився в усмішці:
— Щедрий гостю! Цей хлопець — головний шибеник у селі, тримайтеся від нього подалі.
— П'ять років тому його привезла в село сестра, Аврора, і відтоді він нікуди не виїжджав. Подумайте самі: тоді йому було тринадцять, як би він міг працювати нічним сторожем у моргу? Найближча лікарня — у Далежі, під горою, туди цілий вечір іти треба.
— Привезла в село? — жваво перепитала Лія.
Вона злегка повернула голову, і її дзвіночки знову ніжно задзеленчали.
П'єр кивнув:
— Аврора оселилася тут шість років тому. Минув рік, вона кудись поїхала й повернулася з цим малим. Казала, що підібрала на дорозі — безпритульний був, ледь не вмер із голоду, тож вона вирішила його всиновити.
— Відтоді він і зветься Лі, як Аврора. І ім'я Люміан вона йому дала.
— Як мене звали раніше, я вже й забув, — Люміан сьорбнув абсенту й весело всміхнувся.
Схоже, те, що його минуле виставили на загал, анітрохи його не бентежило.