— Халепа.
Сказав Дотта Рузурас із надзвичайно серйозним виглядом.
— Справжня халепа. Мені, мабуть, уже кінець.
«Знову за своє», — подумав я.
Взагалі-то, у Дотти «справжня халепа» стається десь раз на три дні. Звична річ.
А все через те, що в нього занадто довгі руки.
Наскільки довгі? Його засудили до Геройської Кари за «тяжку державну зраду» — ось настільки все погано. Кажуть, поки Орден Святих Лицарів його не впіймав і не кинув за ґрати, він скоїв понад тисячу крадіжок. Такого дрібного злодія світ ще не бачив.
Дотта Рузурас цупить справді все підряд. Коли я почув історію про те, як він украв королівського дракона, то реготав до упаду, але коли дійшло до того, що дракон потім відкусив йому ліву руку — обличчя в мене стало кам'яним. Божевільний, не інакше.
Втім, серед Героїв інших і не буває.
— Слухай, Зайро. Що мені робити, я ж—
— Облиш.
Я відштовхнув Дотту, який уже сунув своє обличчя мені під ніс, і змусив його замовкнути.
— Давай завтра, га? Ти, може, й не помітив, але ми зараз зайняті до смерті.
«До смерті» — це не метафора.
Ми вже були на полі бою. Тут, на північному краї Об'єднаного Королівства — єдиної держави, що залишилася в людства. У засніженій лісовій глушині, де пронизливо холодний вітер ріже шкіру.
Місце це називають Квундзійським лісом. Територія, яку людство от-от утратить. Через певні обставини ми з Доттою з самого ранку сиділи тут у засідці, затамувавши подих. Сонце вже майже сіло, і ось-ось мала початися по-собачому холодна ніч.
Скоро на нас чекала «смертельна операція» проти Феномену Демон-Лорда.
І саме в цей момент Дотта повернувся з розвідки зі своїм «сталася халепа». Від такого голова йде обертом, хочеться просто сказати йому: «Стули пельку».
— Дотто, ти хоч розумієш, яка робота на нас чекає?
— Ну… ніби так.
— То кажи.
— Битися з Демон-Лордом.
Пробурмотів Дотта з блідим обличчям і дістав із-за пазухи маленьку пляшку. Мабуть, якесь дороге пійло зі Східних островів. Горілка з бобів.
— Саме так. …До речі, це в тебе що?
Я вказав на пляшку в його руках.
— Знову вкрав? Зі складів Варкурської колонізаційної компанії?
— Хе-хе… непогано, правда? Поцупив із намету якогось армійського цабе.
Дотта задоволено приклався до дорогого напою. Сам украв чужу річ, а вигляд має такий, наче йому сонце в кишені сяє.
— Узяв те, що виглядало найдорожчим. Самі винні, що лишили без нагляду.
— Як не крути, а винен той, хто вкрав. Хоча ти в дорогому алкоголі все одно нічого не тямиш.
Я забрав пляшку з його рук і зробив невеликий ковток. Горло наче вогнем обпекло. Просто щоб підбадьоритися. Смакувати чи напиватися я не збирався.
— Міцне пійло.
— Без цього ніяк. Нам же зараз битися з армією Демон-Лорда… Слухай, їх там справді ціла орда?
— Як для Феномену Демон-Лорда, масштаб чималий. П’ять тисяч потвор під впливом. Аж плакати хочеться.
Принаймні, такою була попередня інформація.
Можливо, їх уже стало трохи менше — завдяки зусиллям нашого величного й шляхетного Ордену Святих Лицарів.
Хоча, як на мене, це марні сподівання. Та й особливого сенсу в тому, щоб прибити тисячу-другу ворогів, немає.
Бо—
— Цих потвор ми маємо стримати вдвох.
Я повернув Дотті пляшку.
— Угу…
Дотта похнюпився, збліднувши ще дужче.
— Я знаю. Ми Герої, нічого не вдієш.
Саме так.
Ми — злочинці, що відбувають Геройську Кару, і не маємо права на непокору. Татуювання на шиї — тому доказ. Різновид особливого знаку, який називають Святою Печаттю.
Тим, хто відбуває цю кару, не дозволено навіть померти.
Навіть якщо серце зупиниться чи голову знесе — тебе воскресять і знову кинуть на передову.
«Воскресять, навіть якщо помреш» — звучить наче непогано, але є одна проблема. З кожним поверненням до життя ти потроху втрачаєш пам'ять, людяність і все таке. Дехто взагалі губить самосвідомість і стає схожим на ходячий труп.
У нас немає вибору. Залишається тільки виконувати завдання. А воно, якщо чесно, звучало досить просто.
А саме — «підтримка відступу».
Прикрити Орден Святих Лицарів, що тікає з поля бою, і допомогти їм вибратися з лісу. Ворогів — «армія» потвор, породжених Феноменом Демон-Лорда, — близько п’яти тисяч. Жодних підкріплень чи загонів підтримки. Завдання має виконати виключно 9004-й загін засуджених Героїв.
А в 9004-му загоні боєздатні тільки я — Зайро — та Дотта. Плюс наш абсолютно непотрібний командир.
Решта або відновлюють відірвані руки й голови, або зайняті на інших місіях, тож розраховувати на них годі.
Умова виконання: вихід з лісу понад половини складу Святих Лицарів. Якщо ми не впораємося або спробуємо втекти, Свята Печать на шиї завдасть нам нестерпного болю і вб'є.
Якщо без прикрас — це повний абсурд. Прибити б того, хто це вигадав.
Втім, це ще квіточки. Спершу планували куди божевільніше завдання: знищити самого Демон-Лорда, який є ядром Феномену. Це нашому командиру вдалося домовитися. Він боягузлива нікчема, що не здатен керувати загоном, але як колишній політв'язень-шахрай він майстерно вміє дурити людей.
— Ну, якось воно буде… правда ж?
Дотта зиркнув на мене, наче шукаючи підтримки, і знову хильнув.
— Цього разу з нами ти, Зайро, ти ж у нас по силі. До того ж ми Герої. У найгіршому випадку нас просто розітруть на фарш, а потім все одно воскре—
— Ти нічого не розумієш.
Я відчув, що мушу повернути Дотту до реальності.
— Успіх воскресіння залежатиме від стану тіла. Якщо тебе перетворять на фарш або взагалі не зможуть забрати рештки, наслідки будуть жахливими.
Сподіватися, що Святі Лицарі потім заберуть наші засипані снігом трупи, не варто. Цей ліс скоро буде повністю отруєний Феноменом Демон-Лорда.
А тоді, навіть якщо використають технологію воскресіння, пам'ять і свідомість серйозно постраждають.
Я теж знаю про це лише з чуток, але подейкують, що технологія, яку застосовують до засуджених Героїв, — це щось на кшталт витягування душі з пекла й заштовхування її в плоть.
Що краще збереглося власне тіло, то точнішим буде воскресіння, хоча за наявності матеріалу можна використати й чуже. Та якщо оживляти когось, зліпивши докупи шматки чужого м'яса й крові, то ймовірність дефектів різко зростає. Кажуть, саме так з'являються Герої, що більше схожі на живих мерців.
Від цих слів у Дотти очі полізли на лоб.
— Е, справді?
— Нащо мені брехати.
— Не знав. Ти багато тямиш, Зайро.
Я не відповів. Можливо, таку інформацію не розголошують звичайним людям. Або ж Дотта просто забув про це — як побічний ефект від того, що вже кілька разів помирав.
— Тому треба все зробити грамотно. У мене немає часу слухати твої балачки.
— Та ні, але—
— Та й чути їх не хочу.
— Послухай! Це справді може бути серйозно. Що ти про це скажеш?
Дотта вказав на землю поруч із собою.
Там лежав великий предмет, на який я досі намагався не дивитися.
— …Це ще що таке?
Спершу я подумав, що це труна.
Довгий ящик, за розміром якраз для невисокої людини. Поверхня вкрита якимось складним орнаментом. Якщо це справді труна, то в ній мав би лежати хтось дуже поважний.
Я знову засумнівався в психічному здоров'ї Дотти.
— Дотто… на біса ти притяг труну?
— Не знаю… побачив розкішну скриню, подумав, що можна вкрасти, а коли оговтався — уже поцупив.
Я нічого не відповів. Сварити Дотту за його звичку красти вже пізно — цей потяг у нього не вилікувати й смертю. Він справді краде все підряд, і що безглуздіша річ, то сильніше йому хочеться її привласнити.
Але зацікавило мене інше.
— Слухай, Дотто. Оця труна.
Я поклав руку на кришку.
— Там же… хтось є, правда?
— Саме так.
Дотта видав саме ту відповідь, якої я й очікував. Божевілля.
— Коли ніс, здалося, що вона дуже важка, а щойно перевірив і—
— Треба було перевіряти ДО ТОГО, як крав! Нащо ти трупи цупиш, я взагалі не розумію!
— Та я сам не розумію! Кажу ж — прихожу до тями, а воно вже вкрадене!
— Чого це ти на мене волаєш? Я тебе зараз приб'ю швидше за потвор.
Тепер я зрозумів, що мав на увазі Дотта під «справжньою халепою».
Раз поклали в таку розкішну труну, то це точно якийсь член королівської родини або великий аристократ. Схоже, якийсь вельможа, що воював разом із лицарями, загинув, і його сюди поклали.
Якщо пропажу помітять, галасу буде на весь світ. У цій ситуації я міг дати тільки одну пораду.
— Зараз же віднеси назад, ідіоте.
Сказав я і все ж відкрив кришку, щоб перевірити тіло.
Чому — сам не знаю.
Може, через якусь нездорову цікавість. Якщо це хтось із королівського роду чи знаті, я міг знати цю людину. У мене є цілий список тих, кого я залюбки придушив би власноруч. Можливо, я десь у глибині душі сподівався побачити там когось із них.
Але, по суті, просто з примхи. Я необачна людина, от і все.
— От дідько.
Тільки-но відкрив — одразу пошкодував.
Там і справді була людина. Дівчина.
Причому неймовірно вродлива, аж страшно ставало. На ній був білий мундир Святого Лицаря. Шовковисте золоте волосся, біла, мов сніг, шкіра — наче вона з півночі. Риси обличчя — ніби в ляльки. Та найбільше мою увагу прикував візерунок, що тягнувся від лівої щоки до шиї. Мабуть, він доходив аж до грудей, до самого серця. Я знав, що це таке. Свята Печать. Схожа на ті, що в нас на шиях, але зовсім інша за своєю суттю.
— Дотто, це кепсько.
— Знаю. Це ж якась принцеса, так?
— Ні. Це взагалі не людина.
Десь у кутку голови запекло від передчуття.
— Це Богиня, малий.
— Га? Що?
— Не «що», а Богиня.
Одна з надій людства. Вирішальна форма життя, створена прадавньою мудрістю. Такі були гасла в пропагандистських агітках. Але я знаю — ці слова правдиві. Богиня — це, без сумніву, найпотужніша зброя людства проти Демон-Лордів.
Орден Святих Лицарів — це організація, створена саме для захисту цих Богинь та командування ними як зброєю.
Зараз у світі залишилося всього дванадцять Богинь… чи вже одинадцять. І Дотта примудрився одну з них украсти. Якби не війна, він би став найвидатнішим злодієм в історії.
— Зараз же поверни її. Це халепа небачених масштабів. Ти ж хоч знаєш, хто такі Богині!
— Та ну… бачив якось здалеку… то це вона?
Дотта розгублено кліпав очима.
Зрозуміло. Схоже, звичайні люди й не знають, який вигляд мають Богині.
— Вони що, справді схожі на звичайних дівчат? Та Богиня, яку бачив я, була як велетенський кит чи залізна брила—
— Важко пояснити, але такі теж бувають.
Богині — це створена в давнину надзброя, таємницю якої досі не розгадали.
Деякі мають незбагненну для людей форму, інші — ні. До того ж їх називають Богинями лише для зручності, вони не обов'язково жіночої статі. Принаймні, наскільки мені відомо.
— Дотто, слухай уважно. Вона—
Я вже збирався трохи пояснити йому ситуацію, але раптом вечірню тишу розірвав різкий звук.
Сурма й гуркіт барабанів.
Це точно наші, людська армія. Потвори Феномену Демон-Лорда зазвичай таких інструментів не використовують.
— Що? Вже прибули?
Рефлекторно я стиснув кулаки й знову розтиснув.
Долоні. Зап'ястя. Лікті… і аж до самих плечей. Уся шкіра вкрита Святими Печатями. Печатями для бою. Їх називають Надбагатоцільовий Мобільно-Громовий Ударний Комплекс Печатей Моделі Берку — язик зламаєш. Єдине, чого в мене не відібрали навіть після вироку.
Моя тепер єдина "власність".
— Зграя потвор. Бачиш їх, Дотто?
— Угу.
Дотта широко розплющив очі й вдивлявся в сутінки. Його очі, натреновані роками крадіжок, особливі. Він чудово бачить уночі.
— …Є. Вже рухаються.
— Тоді наш вихід.
— Ч-чекай. Я ще морально не готовий.
— Немає часу. Спитай у Святої Печаті на шиї, чи готова вона. Спершу об'єднаємося з нашими.
Я мав на увазі тих, хто щойно сурмив і бив у барабани.
Вони мали бути десь неподалік. Судячи з гучності, це не основні сили лицарів, яких понад дві тисячі. Мабуть, розвідзагін або окрема група.
— Ч-чекай на мене! Не кидай!
— Швидше. І Богиню не забудь, ти її вкрав — тобі й нести!
— Га?.. Ти серйозно? Вона ж страх яка важка, я якраз думав, чи не лишити її тут—
Дотта спробував заперечити, але я так на нього зиркнув, що він мовчки закинув труну з Богинею на плече й поплентався за мною.
Далі ми йшли мовчки й швидко. Ліс був сповнений ворожої присутності. Крики, брязкіт металу. Звуки сурм і барабанів почали вщухати. Погане передчуття. Треба поспішати — вони мають бути близько. Точно.
Ми якраз вийшли на відкритий схил і збиралися спуститися, коли це сталося.
— Стій! Зайро... халепа!
Раптом Дотта схопив мене за руку. Я ледь не полетів шкереберть і вже хотів був на нього гаркнути, але побачив серйозність на його обличчі. Він простягнув мені підзорну трубу.
— Уже пізно. Дивись.
— Що там?
Я припав до землі й глянув у трубу. Крізь дерева, у нічну пітьму. Я не бачу в темряві так, як Дотта, але світла розкиданих на землі смолоскипів вистачило, щоб щось розгледіти.
Тоді я зрозумів значення слова «пізно».
«Потвори таки встигли», — подумав я.
Мабуть, це був окремий загін. Близько двох сотень солдатів. Тепер усі вони були або трупами, або от-от мали ними стати. Було видно, що вони намагалися битися. Але мечі в руках загиблих були потрощені, а самих бійців якраз доїдали велетенські жабоподібні монстри — потвори. Якраз побачив, як один такий відкусив солдатові руку разом із плечем.
Цих потвор називають фуа. Це жаби, що під впливом Феномену Демон-Лорда перетворилися на чудовиськ. Заввишки з дорослу людину, вони дуже рухливі.
— Гі… Гі-і… Гі-гі-і…
Їхнє моторошне кумкання лунало в темряві. Очі хижо блищали, монстри стрибали туди-сюди.
Окремий загін Святих Лицарів був просто розтерзаний. Одна потвора вхопила за ногу напівбожевільного солдата, що несамовито кричав, і почала ним розмахувати. Інша накинулася на бійця, який намагався закритися щитом, повалила його й розтрощила голову.
Уже не було змоги дати відсіч. Під ногами в них місиво з крові, м'яса й багнюки.
— Це кінець, Зайро.
Сказав Дотта з абсолютно білим обличчям.
— Тікаймо! Сховаймося десь і перечекаємо! Вони вже так близько.
— Так, просуваються вони швидко.
Загін лицарів був знищений миттєво, щойно вони помітили ворога. Хоча мали б бути начеку. Це означало, що ми маємо справу з дуже мобільною армією.
— Але ще не всі мертві. Ми йдемо на допомогу, Дотто.
— Що-о?!
Дотта вставився на мене, наче на повного ідіота.
— Це самогубство! Без варіантів!
— Там ще дехто тримається.
Невелика група, менше двадцяти людей. Вони стали в коло й намагалися відбитися від фуа.
— Буде вигідніше врятувати їх і зробити своїми союзниками.
— Та ніякої вигоди тут немає!
— Слухай, бовдуре. Наше завдання — забезпечити вихід понад половини лицарів. Тож чим більше ми врятуємо зараз, тим вищі шанси на успіх.
— І до того ж?
— Мені вже кортить добряче розім'яти кулаки.
Я всміхнувся. Коли аргументів достатньо, нема чого роздумувати.
— Битимемось. Треба їх витягти.
— Б-битись?..
Від раптового запитання я здригнувся. Це був не голос Дотти. Голос звучав невпевнено, але в ньому чувся дзвін тонкої сталі.
Я помітив: кришка труни була відчинена. Богиня піднялася й сіла. Її очі сяяли вогнем і впивалися в мене поглядом.
— Битись. Допомогти… Розумію.
Богиня пробурмотіла це зі стогоном і величаво піднялася на повний зріст.
— Гарні слова. Схоже, ви — мій лицар.
Вона вимовляла кожне слово окремо.
Золоте волосся розвівалося на вітрі, сиплючи іскрами. Вогняні очі зміряли мене з голови до ніг. Дівчина ледь нахмурилася, а за кілька секунд кивнула.
— Нехай буде так.
Її вимова ставала все плавнішою.
— Ви пройшли випробування.
— Що?
— Починається битва, так? Битва заради порятунку інших. Як Богиня, я обіцяю вам перемогу.
Богиня відкинула золоте волосся. Посипалися густі іскри.
— Коли ми винищимо ворогів, ви маєте похвалити оцю-от мене й погладити по голові.
Богиня. Вони бувають різних типів. У кожної свій характер.
Але є одна риса, спільна для всіх: неймовірна гордість, коли йдеться про бій, і нестримне бажання визнання. Я добре це знаю. Мені вже доводилося командувати Богинею.
— …Дотто.
Я обхопив малого за шию і притягнув до себе.
— Цього разу ти мав рацію. Нам справді може настати кінець.
— Гве-е-е… Що? Справді?!
— Саме так.
І винен у всьому тільки ти. Я сильніше стиснув руку.
— А ця мала — справжня Богиня. До того ж, мабуть, ще не активована. Тринадцята Богиня.